Восени 1929 року в Харківському центральному клубі пролетарського студентства зібрався велелюдний мітинг. Понад 700 студентів протестували проти хулігансько-порнографічних виступів Валер’яна Поліщука й мали намір рішуче боротися з наступом класового ворога в літературі.
Представник агітпропвідділу з окружного парткому попередив про оскаженілий опір, який класовий ворог чинить на ідеологічному фронті. Промовці від студентства харківських вишів — інститутів народної освіти, народного господарства, технологічного, медичного, ветеринарного — вимагали припинити діяльність «поліщуків». Як заявив робітник Володченко, партійці електромеханічного заводу постановили, що такі письменники, як Поліщук, їм не потрібні.
Де ж цього разу проліз класовий ворог в українську радянську літературу? Сотні студентів позганяли на мітинг проти журналу «Авангард 3», у якому Поліщук виступив як рупор класово ворожих сил на замовлення незрозуміло якого ворога. Проти тоненького журналу на 110 сторінок разом із обкладинкою вартістю 1 крб 20 к. І проти однойменного літературного угруповання у складі якихось 20 осіб.
Мітинг пролетарських студентів ухвалив резолюцію: оголосити нещадну боротьбу з поліщуківщиною, хуліганством, порнографією та контрреволюцією в літературі, припинити дальшу літературну діяльність «Авангарду», розслідувати, хто дозволив видання цього ганебного журналу, і вимагати від літорганізацій негайно боротися з класовим ворогом.
«Авангард 3» (1929). Обкладинка Василя Єрмілова
Право на існування
Ще на початку того року «Авангард» підтримав сам нарком освіти Микола Скрипник. У знаменитій промові під час публічного диспуту 21 лютого в харківському Будинку літератури ім. Василя Блакитного про шляхи розвитку української літератури він раптом згадав цю нечисленну й маловпливову організацію. «Є одна невеличка літературна група, що здобуває собі права на існування, — почав нарком здалеку, — група «Авангард». Багато і багато відмовляють навіть самому існуванню цієї групи — заявляють, що такої групи не існує. Але, шановні товариші, так було і з українським народом: йому відмовляли в існуванні, а він таки існує». У залі сміх.
Та нарком прийшов не жартувати. «Менше посміху над художньою ознакою і більше естетичної художньої критики її, — закликав він. — Цей, на мою думку, лозунг повинен бути лозунгом повсякденним нашого художнього життя».
Ідейний натхненник, організатор і керівник «Авангарду» Валер’ян Поліщук ніколи не журився і не втрачав надії. Наприкінці 1925 року він вийшов з авторитетної тоді Спілки пролетарських письменників «Гарт», яка розвалювалася просто на очах. Буквально перед Поліщуком її покинула велика група літераторів і негайно утворила Вільну академію пролетарської літератури. Однак ВАПЛІТЕ не влаштовувала його консервативним академізмом та орієнтацією на класичні зразки. Він задумав створити окрему організацію, яка пропагуватиме й боронитиме нове конструктивне мистецтво.
Читайте також: Любов, гордість і класові упередження
1926 року вийшла тоненька брошурка під назвою «Назадництво «Гарту» і заклик групи митців «Авангард». У відвертому листі до ЦК «Гарту» Поліщук докладно пояснив, чому покинув Спілку пролетарських письменників — переважно через бюрократизм і творчу відсталість: «Гарт висував і підтримував весь час свідому халтуру так званої агітлітератури, збудовану в старих формах і на старі смаки розраховану, без творчої іскри».
Слідом ішов заклик митців нової групи «Авангард», яка виступала проти відсталості, міщанства, просвітянства й хатянства, за ламання канонів, за поезію індустріалізму, розширення мовного матеріалу, за прозаїзми й точні формулювання в поезії, за ритми телеграми, аеро, прокламації.
«Ми піднімаємо боротьбу за дійсний, сучасний європеїзм у художній техніці, викриваючи й одгетькуючи епігонство давноминулих і тепер відсталих мистецьких та літературних форм», — оголошували Валер’ян Поліщук та четверо харківських художників. Попереду на них чекала тяжка боротьба не лише з відсталістю й консерватизмом — треба було насамперед вибороти право на існування.
Авангард як приватна справа
Даремно авангардівці апелювали до партії та громадськості: «Ми звертаємося до Компартії і всього радянського суспільства піти нам назустріч у нашому творчому зажинкові, дати нам підмогу як моральну, так і матеріальну, бо це в інтересах нашої загальної культури. А найперше закликаємо нове суспільство відгукнутися до нас у своїй чутливій меншості підбадьорливим голосом».
Чекати державної підтримки довелося добрих три роки, а для 1920-х це майже вічність. Скажімо, ВАПЛІТЕ затвердила статут у ЦК КП(б)У, і вже через місяць їй дали приміщення, 5 тис. крб на клуб і 50 тис. крб на журнал-щомісячник. Можливо, секрет у тому, що серед ваплітян було десять партійців, а в «Авангарді» — жодного комуніста з партквитком.
Штаб «Авангарду» слухає радіо. Зліва направо: Філіпов, Єрмілов, Патяк, Паньків, Троянкер, Поліщук, Чернов, Берман. Харків, 1929
Тому все починалося й розвивалося як приватна ініціатива. Заклик митців групи «Авангард» підписали Поліщук і його друзі-художники Василь Єрмілов, Георгій Цапок та Олександр Левада. У кінці стояли адреси для листування: Харків, вул. Вільної Академії, 6–8, Соціальний музей ім. Артема, майстерня художників. Або Харків, Пушкінський в’їзд, 6, пом. 9, В. Поліщук. Четвірка авангардівців надрукувала книжку власним коштом. Того ж таки року вийшов «Літературний авангард» Поліщука, теж видання автора. А от наступну книжку — «Пульс епохи» (1927) з підзаголовком «Конструктивний динамізм чи войовниче назадництво?» — випустило вже Державне видавництво України. Цікаво, що тираж у них однаковий — 3 тис. примірників.
Читайте також: Ред хот чилі пепперс по-українськи
Поетичні книжки Поліщука виходили одна за одною, наче нічого й не було. Та не всім так щастило, бо не всі встигли до середини 1920-х років заробити прізвисько Гомера революції, як назвав Поліщука авторитетний літературний критик. Молодим прихильникам «Авангарду» Івану Дорожньому та Михайлу Туган-Барановському-молодшому свою першу спільну збірку «Молодик» довелося видавати самим. На обкладинці красувалося незвичайне: «Рекомендація Вал. Поліщука». «Двоє з моїх літературних і мистецьких приятелів, — пояснював рекомендатор, — принесли свої твори й прохали дати до них вступне слово, бо, мовляв, у наш час випускати книжку власним коштом найкраще тоді, як хтось наперед дає обіцянку захищати той чи інший мистецький твір од нашого склочного, політиканського та вовчого літературного населення».
Коштом авторів вийшов і збірник російської секції угруповання «Радиус авангардовцев» (1928).
Авангардівський джаз-банд
Тільки в жовтні 1928-го, після «трилітньої консервації», «Авангарду» дали грошей на періодичне видання. Завдячувати треба було можновладному покровителеві — наркому освіти Скрипнику.
Після першого заклику 1925 року спливло багато часу, аж доки 4 жовтня 1927-го в Будинку вчених зібралася група митців, яка ухвалила резолюцію «Авангарду»: «Ми хочемо спільними силами зайнятись мистецькими шуканнями, винаходами й творенням, щоб не захолонути на сучасних невеличких стандартиках художньої творчості.
Для вияву незалежного й авангардного художнього слова, звуку фарби й конструкції нам треба утворити низку збірників і журнал-газету.
Ми звертаємося до українського радянського суспільства, Компартії й влади допомогти нам у цьому нашому починанні».
Раїса Троянкер. Кінець 1920-х / Михайло Паньків. Початок 1930-х
Зверталися митці не вперше. Та цього разу резолюцію підписали 15 осіб: один художник, двоє музикантів і літератори. Згодом Поліщук визнавав, що «доводилося друкувати матеріали в складчину, притягати не зовсім витриманий людський матеріал».
Тепер авангардівці рішуче взяли бика за роги: через два місяці, узимку 1928-го, пішли зі своєю платформою на прийом до Скрипника в наркомат освіти. А той взяв і запросив їх на свою вступну доповідь на літературний диспут. Авангардівці листовно відповіли, що президія Будинку літератури ім. Василя Блакитного не запропонувала їм узяти участь у диспуті, а влаштовано його лише для членів Будинку й запрошених осіб. Понад те, вони й членами цієї установи не є.
І зустріч, і лист мали наслідки. На диспут Поліщук з авангардівцями таки потрапили, у промові Скрипник їх згадав і підтримав. У березні в «Бюлетені Наркомосу» з’явилася постанова Скрипника про декларацію і прохання групи «Авангард»: «визнати за можливе допомогу з боку НКО літературним робітникам тієї групи» та «звернутися до ДВУ з пропозицією обговорити питання про можливі форми тієї допомоги».
Читайте також: «Це Харків, крихітко!»: улюблені мюзикли двадцятих
У жовтні вийшов «Бюлетень Авангарду», який містив докладну прокламацію літературної групи. Тепер під нею стояло менше підписів, зате це були перевірені люди: Валер’ян Поліщук, Василь Єрмілов, Леонід Чернов, Раїса Троянкер, Валентин Борисов, Олександр Левада, Віктор Ярина. Ім’я останнього взяли в чорну рамку: хворий на туберкульоз письменник так і не дочекався першого авангардівського журналу.
Наступні числа мали іншу назву, зате нумерація сторінок у них продовжувалася. Вже в «Мистецьких матеріялах Авангарду» 1929 року список співробітників суттєво розширився. З’явилися українці Михайло Паньків та Олександр Сорока, німці Йоганнес Бехер і Курт Клебер, російські конструктивісти Ілья Сєльвінскій і Корнєлій Зєлінскій, містифікатор Едвард Стріха, архітектори Іван Немоловський і Бруно Таут, композитори Кость Богуславський і Юлій Мейтус, фотомитці Сергій Крига й Андрій Панів, художник Олександр Довгаль і поліграфіст Яків Руденський.
Журнал писав про літературу й малярство, банавіть про музику: у «Бюлетені» з’явилася стаття Поліщука «За джаз-банд і фокстрот», а в останньому числі надрукували ноти «Джаз-етюду» Мейтуса. Це вже була легковажність на межі з хуліганством.
Василь Єрмілов. Харків, 1928–1929 / Леонід Чернов. 1927
Як і раніше, видання трималося на ентузіазмі. «Авангард» працює без літературних гонорарів, — зізнавався Поліщук. — Всі прибічники нашого літературного видання, крім додаткових витрат та можливих нападів на них з боку назадників, жодного матеріального зиску з того не мають. Зате мають моральне задоволення робити культурне діло».
Літературний прейскурант
Відділ красного письменства в журналі називався «Літературний прейскурант». Частина авторів, згаданих у переліку співробітників, не встигли надрукуватися в недовговічному авангардівському органі, натомість інші асоціюються передусім із цим виданням та угрупованням. Сьогодні, як і тоді, найбільше знають Валер’яна Поліщука та Василя Єрмілова. Художника Олександра Леваду довідники й енциклопедії вперто плутають із тезкою-драматургом. Про декого навіть Google нічого знає, а проте авангардівці — неймовірно цікаві люди з авантюрними біографіями.
Справжнє прізвище Леоніда Чернова — Малошийченко, родом він з Олександрії. Вчився, працював у трупі «Сурма», у Театрі імені Франка, зорганізував власний театр Махудрам — Майстерня художньої драми. Згодом заснував із друзями в Кременчуці пересувний театр «Верда стело» —
«Зелена зірка» мовою есперанто. Програма-максимум була перекласти весь революційний репертуар на есперанто й поїхати у всесвітнє турне. Та недалекі кременчуцькі робітники хотіли російського «мила». Щоб урятувати справу, Чернов написав і поставив детективну драму «Шерлок Холмс», у якій зіграв головну роль.
Михайло Паньків. «Дні штурму» (1934). Обкладинка Василя Єрмілова
«Верда стело» загинула в героїчній боротьбі з голодом, а Чернов помандрував аж до Владивостока. Там він працював у пресі й навіть у китайському посольстві, влаштовував літконцерти, епатував буржуа, наслідував імажиністів, писав вірші й прозу російською мовою і видав поетичну збірку «Профсоюз сумасшедших» (1924).
Подруга-американка кликала його в Сан-Франциско, але Чернов улітку 1924-го пароплавом «Трансбалт» вирушив до Індії. Його маршрут пролягав із Владивостока до Одеси, результатом подорожі стала книжка «125 днів під тропіками». З Одеси Чернов поїхав до Ленінграда, де на нього чекала наречена. В Індії перехворів на запалення легенів, а на північних болотах остаточно проявився туберкульоз. Друзі кликали до Києва. Тоді Чернов порвав із російським імажинізмом, сів на мотоцикл і повернувся додому в Олександрію. З березня 1927 року писав лише українською мовою.
Читайте також: «Книга, що в ній є все»
Багато друкувався, вступив до «Авангарду», організовував українське радіомовлення, створив перші радіофейлетони й радіофільми, їздив на мотоциклі й усіх агітував за Автодор. Також вийшли його оповідання. Свою найповнішу збірку віршів хотів назвати «Кобзар на мотоциклі», але вийшла вона під назвою «На розі бур» (1933) уже після смерті автора. Над могилою письменника Максим Рильський сказав: «Чернов умер, нехай живуть Чернови!».
.jpg)
Леонід Чернов-Малошийченко. «Сонце під веслами» (1929). Обкладинка Адольфа Страхова
Раїса Троянкер народилася в бідній сім’ї уманських євреїв і змалку мріяла вирватися зі штетла. У 15 років закохалася в приборкувача тигрів і втекла з мандрівним цирком. Щовечора Рая клала голову в пащу тигрові — цим її смугастим друзям присвячено опубліковані в «Авангарді» вірші. Згодом вийшла заміж за уманського письменника Онопрія Тургана, стала відвідувати місцеву студію Спілки селянських письменників «Плуг». Подейкують, що до Харкова молода сім’я перебралася не через чоловікову кар’єру, а через пристрасть юної дружини до красеня Володимира Сосюри, який побував в Умані з літературними гастролями.
Рай-я, як вона себе називала, уславилася серед письменників велелюбністю, а серед читачів — еротичними віршами. На її першій книжці, подарованій літературознавцю Іванові Капустянському, біля любовних віршів збереглися помітки уважного читача: Сосюра? Поліщук? Російський дисидент Лєв Копєлєв згадував: «Всех нас, вчерашних школьников, бесспорно занимала поэтесса «Авангарда» Раиса Т. Маленькая, тоненькая, очень густо накрашенная, она читала стихи, в которых рассказывала, как впервые отдавалась». На парубоцьких вечірках популярними були «захалявні» вірші Троянкер і Сосюри.
Після краху «Авангарду» Рай-я вийшла заміж за російського поета Ілью Садоф’єва й виїхала до Ленінграда. Журналіст Михайло Паньків походив із Закарпаття, з Мармарош-Сигету. Він рано почав політичну діяльність і вже 1909 року вступив до РСДРП. Під час визвольних змагань перейшов до боротьбістів, редагував центральні партійні газети. Після об’єднання боротьбістів із комуністами ЦК КП(б)У послав його на роботу до Львова зміцнювати Комуністичну партію Західної України. Там його заарештували й на гучному Святоюрському процесі засудили до каторги.
Панькову вдалося втекти з тюрми. Згодом радянська влада знову послала його на Захід, уже як представника видавничої справи: він улаштував дві виставки радянської книжки в Празі й Відні, вів перемовини з Винниченком про видання «Сонячної машини». Це з його ініціативи Державне видавництво України врешті-решт купило права на видання роману в УСРР. Повернувшись, Паньків працював заступником керівника РАТАУ, в апараті Наркомосу, писав оповідання, романи, кіносценарії. Його роман «Суддя Рейтан» про дволикого суддю і втечу румунського революціонера-підпільника з катівень сігуранци 1929 року екранізували, фільм з успіхом ішов у прокаті по всьому Союзу.
Іван Дорожній, Михайло Туган-Барановський. «Молодик» (1927). Обкладинка Василя Єрмілова
Таємне життя агента вів і Михайло Туган-Барановський, син знаменитого економіста, міністра фінансів УНР. Опинившись в еміграції, Туган-Барановський-молодший став есером-максималістом, виконував бойові завдання організації: ліквідовував білогвардійців-емігрантів. За це його заочно засудили до смертної кари в Болгарії та Югославії. Сам він охоче розповідав авантюрні історії зі свого життя юним шанувальникам «Авангарду» в Харкові наприкінці 1920-х. Тоді ж таки вийшли дві книжки Туган-Барановського: поетична «Молодик» (спільно з Іваном Дорожнім, 1927) та прозова «Оповідання без назви» (1928). В останній майже всі твори про життя української і російської еміграції в Чехії та Франції.
Герой-революціонер зник із Харкова раптово, як і з’явився. Одні казали, що його арештували як шпигуна, інші стверджували, що викликали в Москву й знову послали за кордон. Перед війною його бачили в Москві живого й здорового. Під час Другої світової Туган-Барановський служив у радянській контррозвідці СМЕРШ, а потім мирно доживав у Саратові, друкувався під псевдонімом Світязький.
Лєнін, порнографія і зрада
Третє число авангардівського журналу стало останнім. Лідер угруповання Валер’ян Поліщук зазіхнув на святе — на Лєніна й на фальшиву суспільну цнотливість. У журналі «Авангард 3» опублікував статтю із закликом «Хай живе прилюдний поцілунок у голу грудь!» та свої афоризми під назвою «Калейдоскоп». Серед них була й така крамольна думка: «Я зайвий раз переконався, що боротьба класів не лежить в основі породи чоловіка, що класова боротьба є лише вимушена необхідність людини, коли прийняти, що людство — особлива порода високоорганізованих тварин, але все ж таки тварин». «Що казати про боротьбу класів, — питався Поліщук, — коли навіть кіт і собака можуть мирно співіснувати?» Як сказали заводські робітники на публічному мітингу, Лєнін у Поліщука вийшов нікудишнім.
Валер’ян Поліщук. «Червоний поток» (1926). Обкладинка Василя Єрмілова
Далі гірше. Поліщук закликав брати приклад із японців і не соромитися здорових та прекрасних функцій людського тіла, не створювати гидких заборонених тем. Почав він із себе й авангардівців, розповівши про їхнє особисте життя. Найпікантніше вийшло з Єрміловим: «Беручи на увагу незручність церобкоопівських кроватів для спарування, В. Єрмілов розробляє зараз дешевий, зручний і красивий варстат-ліжко для виконання цих життєдайних функцій людського організму. В цій роботі допомагає нашому художникові своїми порадами його дружина.
Отже, ми виголошуємо гасло: за чистоту й одвертість, за здорові функції людського тіла навіть прилюдно. Хай живе прилюдний соковитий поцілунок в голу жіночу грудь».
Цькування Поліщука зорганізували досить швидко. Зрештою, він із самого початку муляв око своїми закидами в консервативності й відсталості. Як єхидствував один рецензент, «виходить, що тільки і є організованого — це джаз-банд, фокстрот та «Бюлетень Авангарду». Тепер же урядова газета «Вісти ВУЦВК» вмістила лист від літорганізацій, які ганили «Авангард 3» як хуліганство. Далі в додатку «Література і мистецтво» почали з номера в номер з’являтися зречення членів «Авангарду». Одні просто сповіщали, що виходять з організації, інші стверджували, що ніколи до неї не належали. «Еротична поетеса» Троянкер присягнула «викристалізуванням чіткої пролетарської ідеології, впертою роботою над собою знищити всі небажані сліди», які на неї наклало перебування в «Авангарді». Відступилися Сергій Тасін, Лев Квітко, Борисов і Мейтус, Дашевський і Богуславський, Немоловський і Крига. Леонід Чернов, Михайло Паньків, Василь Єрмілов свого товариша та лідера не зреклися.
За два тижні до нового 1930 року Валер’ян Поліщук опублікував у газеті «Комуніст» листа до редакції, у якому визнав свої помилки й збочення і взяв усю провину за «Авангард» на себе. Проте він наполягав на тому, що не слід плутати особисті хиби з цілим конструктивістським напрямом, який повинен і далі розвиватися в Україні. Якби міг, Поліщук сказав би: «Авангард» помер, нехай живе авангард!».