Річ у тім, що драмтеатр у Донецьку працював навіть під нестихаючу канонаду. Оскільки населення було і є переважно доволі бідним, щоб залучити глядачів, встановили символічні ціни на квитки — від 40 до 260 руб., причому остання цифра з’явилася зовсім недавно і є радше винятком, властивим прем’єрам. У середньому ціна за квиток не перевищує 120–160 руб. і цілком доступна майже кожному. Крім того, запроваджено й «театральний експрес», що розвозив глядачів основними маршрутами міста у вечірній час абсолютно безплатно. Усе це до того, що квитки стало можливо придбати не пізніше ніж за кілька тижнів до самих вистав, які вже традиційно збирають аншлаги. І все б нічого, якби один із найпопулярніших спектаклів «Шоу триває» не був цілком пронизаний усім західним: упродовж 2 год, поки він тривав, не прозвучало жодного російського слова в жодному з виконуваних на сцені хітів. А втім, про все по черзі.
Ціна квитка в партер становить 160 руб., причому форма випуску, як і колись, українська: там так і пишеться «80 грн», а нижче пробивається вже вартість у рублях. Публіка збирається різношерста: переважно це люди 35–45 років, решта контингенту така неоднорідна і соціально, і зовні (я про дрес-код), що виникає враження, ніби всі прийшли на різні вистави. Так, можна зустріти зовсім юних дівчат 20–25 років у вечірніх сукнях із квітами й коробками цукерок для акторів, а відразу за ними бабусь у радянських шляпках і з віялами, після яких у зал вплітається тіло в камуфляжі. Загалом часті гості драмтеатру кажуть, що військових на спектаклях зазвичай небагато. Але в моєму випадку один «ополченець» усе ж просочився, чим, я так думаю, був приголомшений, бо слухати 2 год хіти гомосексуалістів і темношкірих французькою, англійською та італійською не надто духовно за мірками носія триколора на лівому плечі. Буває тут і Пушилін в оточенні охоронців, явною ознакою чого є бригада з автоматами біля чорного входу в театр.
Читайте також: Стара добра Лені
Утім, трапляється й зовсім сільська публіка, яка через дешевизну квитків також сидить у перших рядах партеру. Одразу за мною, наприклад, вмостилося двоє хлопців у шортах і футболках, які аплодували навіть під час виконання повільних пісень, коли в театрі була цілковита тиша. Що вже казати про такі хіти, як «The show must go on»: у ті миті вони почувалися так, ніби прийшли на площу Лєніна на перший березневий мітинг, і разом зі ще кількома своїми колегами із сусіднього ряду намагалися танцювати просто на своїх місцях. Що ж, зрештою, зважаючи на нинішню атмосферу міста, цього можна було очікувати.
Саме по собі шоу досить високого рівня, якщо не зважати на деякий акцент акторів, який відчувався під час виконання ними англомовних пісень. А в решті шикарні голоси й щире старання, мені навіть усіх їх стало дуже шкода: загнані в рамки 160 руб. за квиток зі знанням кількох іноземних мов у центрі столиці тероризму, ці люди нагадували музикантів на «Титаніку», які й далі грали, не зважаючи на загальну паніку й скрип корабля, що тоне. Утім, так було доти, доки я не ознайомився з біографіями декого з них і не з’ясував, що більшість шанувальників Френка Сінатри й «Led Zeppelin» — палкі прихильники білокам’яних стін, які лише на сцені міняють ватрушки й триколор із соціальних мереж на англійський акцент.
Читайте також: Як змінилась «армія ДНР»
Чимось двоїстим дихає і сам театр. Попри зовнішній і внутрішній антураж, завдяки якому старанно тримають марку (нові чисті туалети, блиск дзеркал, чудова акустика всередині залу), трапляється й відтінок «молока ЛНР», як я сам називаю в Донецьку такі речі за прикладом однойменної реклами. Так, буфет «тішить» совковими бутербродами з ковбасою у фользі та розливним абхазьким вином (якщо вірити пропитим театралам), яке, кажуть, хіт театру ще з минулої зими.
Ну й, нарешті, родзинка під час антракту: «Стільки хороших пісень російською — і жодної не заспівали!» — обурювалася літня пані років 60. Її репліку відразу ж підхопили вже згадувані тут хлопці в шортах: «Так, а класно було б із «ДДТ» чи щось із нашого року». Але ні «Любе», ні інших гуртів, від яких віддає березовим соком, так і не прозвучало.
Так драмтеатр став єдиним місцем, куди ще не проник всюдисущий у Донецьку Кобзон.