При мені засмаглий чоловік жартував про Ай-Петрі, яка тане в блакитному тумані. Почуваюся алкоголіком, який починає тремтіти, коли чує щось про пляшку. Я не можу слухати спокійно про море. Хочу залишити місто, а з ним і проблеми. Хочу поїхати з Луганська не лише на море, а в минуле, у якому не треба було думати про своє завтра. Але туди, як відомо, квитки не продають. Квитки на море сьогодні теж дуже дорогі. Щоб поїхати з Луганська в Крим, потрібно 4600 руб. в обидва кінці з поромною переправою. Дорога, скажімо, до Краснодара коштуватиме 3000 руб. туди й назад. Далі складніше. Путівка на 10 днів з одноразовим харчуванням обійдеться в 13 тис. руб., із дворазовим — 14 тис. руб. і вище. Це без кишенькових грошей на розваги. Зарплата вчителя зі стажем — близько 6 тис. руб., медичної сестри — 4 тис. руб. Рахуйте відповідно до тих цифр можливості бюджетників, якщо лише на дорогу, проживання та дворазове харчуванням треба витратити близько 20 тис. руб. — зарплата медсестри майже за півроку. Море стало блакитною мрією, як верхівка гори Ай-Петрі, яка тане в блакитному тумані…
Читайте також: З «армії» на волю
Можна було б придумувати собі розваги в місті. Дача. Але воду дають за годинами. А коли сидиш в очікуванні можливості покупатися, вимити посуд і попрати, зникає будь-яке бажання планувати дозвілля. Відпочивати за містом можна, але також лише маючи на це гроші. Озеро Вісімка обійдеться в 100 руб. за день відпочинку. Якщо брати альтанку, вийде дорожче. Аквапарк «Пінгвін» коштуватиме 150 руб. з особи за три години купання. Кіно — будь ласка, 50 руб. квиток. Ще можна поїсти піци під кондиціонером, випити пива й забути про всі свої бажання… Фонтани чомусь не працюють, хоча ще в травні їх перевіряли, у них навіть дітлахи купалися, попри заборону влади міста робити це. Дуже лякає вимикання світла. Це якимось чином пов’язано: спека й світло. У місцевих новинах постійно повторюють, як підготуватися до періодичного знеструмлення: придбати радіоприймач і батарейки до нього… Шкода техніки, яка щоразу «летить» після таких вимикань, не витримавши перепадів напруги. Дуже дорого обходиться потім ремонт.
Читайте також: Як я служила в «ополченні»
Почула розмову: нам пощастило, ми живемо біля кінотеатру «Мир», а там приватний фонтан, і він працює. Люди радіють світлу, воді, цивілізації в таких звичних для будь-якого європейця проявах, як вечірня ілюмінація та діючі фонтани. Мені казали з гордістю: «Ми ходимо гуляти лише туди», а потім пошепки: «Все одно більше ніде». Дивний-предивний світ, коли вода, світло та інтернет стають радістю, а тиша — джерелом щастя. Ми тішимося всьому тому, чому раніше не приділяли уваги. Прагнемо випрати щось, покупатися та вимити посуд, доки є вода. Життя стало дуже продуманим. Які там нічні романтичні вечері, коли воду можуть відключити в будь-який момент. Треба перевірити пошту, відповісти, на листи, сходити в душ, а потім вже робити щось інше.
Щодня я думаю, як зробити дні моєї відпустки несхожими. Кіно. Дитячий майданчик. Парки міста. Одного такого дня під час мандрів ми із сином наткнулися на пам’ятник загиблим під час 2014–2015 років дітям. Моє дитя ще не вміє читати, тож йому байдуже: свічка, прізвища на чорному тлі й вік загиблих — від 1 місяця до 17 років. У мене було відчуття, що ми гуляємо кладовищем серед могил, а навколо дерева, посаджені на знак пам’яті про загиблих із табличками з прізвищами дітей. Як докір загиблих живим. А просто на вході в парк згоріле кафе «Мансарда».
Дуже дивне відчуття — на вході до дитячого парку вигорілий будинок, у якому ще висить люстра. Моя дитина з радістю сприйняла це як атракціон — можливість зайти в дивне приміщення, роздивитися пошкоджені полум’ям кондиціонери, пробиту наскрізь стелю, дерева навколо. Ніби не два роки минуло, а ціле життя. Хтось написав на вході «1945–2015» і вимазав вапном відірвану назву вулиці — ім. Шевченка. Колись мені доведеться все це пояснювати дитині, розтлумачувати, чому так, чому згорілий дім на вході до дитячого парку, чому пам’ятник загиблим серед залишків атракціонів. Мабуть, у мене є ще час. Мабуть, ще знайду слова й придумаю щось, якось підготуюся…
Читайте також: Матриця
Так, я думаю щовечора, який відпочинок можу дозволити собі та дитині. Що організувати в межах міста. Яку дивну подорож вигадати. Що подарувати нам, якщо й цього літа море залишиться тільки в мріях. І мене дуже турбує, що дні мого життя, як у дитинстві, одразу й начисто не можна буде переписати. Не повернеш того літа, не зітреш із пам’яті наступну зиму… Не компенсуєш обмеження, заборони, страхи. Життя одне. І мені дуже хотілося б, щоб наступного літа ми мандрували не лише кам’яними джунглями міста, вигадуючи собі дивні шляхи та пригоди, бо не в змозі здійснити щось інше. Хоча навіть у цих умовах я прагну, щоб моя дитина була щасливою й забула те страшне літо, яке для когось стало останнім.