На борту «Літке» в далеке плавання вирушили троє українців: журналісти Микола Трублаїні й Олександр Мар’ямов та кінооператор Павло Радзіховський. Щоб потрапити до складу експедиції, їм довелося докласти чимало зусиль, адже врангелівський похід «Літке» — подія всесоюзного масштабу. Не всі дісталися на полярний острів, але вражень від мандрів вистачило на десятки репортажів, кілька книжок і документальну стрічку, чи, як тоді казали, культур-фільм.
Красная Армия і «чорний барон»
Врангеля всі знали одного — білогвардійського барона, головнокомандувача російської армії в Криму, про якого й складено знамениту пісню часів громадянської війни. Однак радянська влада заполярний острів не перейменувала.
Українська група на криголамі «Літке». Зліва направо: Олександр Мар’ямов, Павло Радзіховський, Микола Трублаїні.
180-й меридіан розділяє острів Врангеля майже порівну між Східною і Західною півкулями. Названо його на честь російського мореплавця та полярного дослідника барона Фердинанда Врангеля, який на острові ніколи не бував, але здогадувався про його існування. Першим острів побачив англієць Генрі Келлетт, який відкрив сусідній острівець, назвав його Геральд і підняв над ним британський прапор. З Геральда він спостерігав іншу землю, але пробитися крізь кригу до неї вже не міг та й не дуже вірив своїм очам.
Існування острова підтвердив американський китобійник Томас Лонґ, який і назвав її землею Врангеля. Після того ще було чимало плутанини, бо жоден корабель через лід не міг до неї підійти. Першими на острів висадилися американці, встановили свій зіркастий прапор і картографували місцевість. Завзяті, але невигадливі, вони нарекли землю Новою Колумбією.
Читайте також: Українські добровольці та волонтери 100 років тому
Холодний, безлюдний і малоприступний острів нікого не приваблював. На більшості карт усупереч претензіям американців його позначали як частину Сибіру, тобто як російський. Перший російський криголам «Вайгач» добився на острів аж через 30 років після американців, тоді вперше було складено його докладну карту. Звісно, росіяни підняли свій прапор й оголосили острів територією Російської імперії.
Микола Трублаїні (ліворуч). Кінець 1920-х років. Олександр Мар’ямов (праворуч). 1931 рік
Та за два роки канадський уряд теж вирішив освоїти полярні землі поблизу Канади й відрядив на острів Врангеля свою експедицію, а трохи пізніше спробував заснувати там колонію. Тим часом завершилася громадянська війна й про свої права на нього заявив Радянський Союз. Одночасно американці оголосили острів Врангеля територією США. Зрештою перемогли більшовики: наприкінці літа 1924 року криголам «Красный Октябрь» дійшов туди, зняв «канадських браконьєрів», «дав відсіч англо-американській інтервенції» та підняв червоний прапор.
Цього всього було замало, треба було закріплятися на полярній землі. Тоді й виникла думка заснувати там радянську колонію. Через два роки владивостоцький пароплав висадив на острів півтора десятка сімей чукчів та ескімосів і начальство колонії — десяток європейців. Запасів їм залишили на три роки. Колоністи мали полювати, організувати розплідник білих песців і вивчати острів. Минуло три роки, врангелівці чекали корабля з великої землі…
«Як ви човен назвете…»
Микола Трублаїні у своєму репортажі називає «Літке» накрижником, а в першій половині ХХ століття ще чітко розрізняли льодоріз і криголам. Льодоріз розрізає кригу гострим переднім кінцем судна й розсуває прорубні, а криголам тисне на лід усією своєю вагою і розколює, ламає його.
У грудні 1928-го в Центральному управлінні морського транспорту почали думати, кого послати на острів Врангеля. Обговорювали три варіанти: льодоріз «Літке», криголам «Седов» чи вантажний пароплав «Ставрополь», який висадив на острові колоністів три роки тому. Аж у березні Раднарком зробив вибір на користь «Літке», який уже чотири роки вважався українським судном чорноморської флотилії.
Закордонний паспорт та турецька віза і штамп про видачу $175 Миколі Трублаїні
Це був корабель аристократичного походження. У вересні 1909-го на суднобудівному заводі в Шеффілді знаменита компанія Vickers Limited, яка уславилася виробництвом кулеметів «Максим», спустила на воду судно «Граф Грей». Графів цих у Великій Британії було так багато, що чай названо на честь другого, а корабель — уже невідомо якого.
Читайте також: 1918 рік: міська дума Єлисавета та синьо-жовтий прапор
«Граф Грей» — це не криголам, а льодоріз і пасажирський пароплав водночас. Його водотоннажність сягала 5000 т, а вантажу він міг узяти 375 т. Корабель віддали Канаді. Взимку, коли міцна крига сковувала канадське узбережжя, «Граф Грей» проводив через кригу пароплави, перевозив пошту й пасажирів між південними портами домініону, а влітку перетворювався на чудовий прогулянковий лайнер.
Матроси працюють на палубі «Літке» в морі
Через п’ять років усе змінилося. Перша світова війна відрізала російські порти на Чорному та Балтійському морях від океанів, Владивосток не міг їх замінити, у європейській частині імперії залишався тільки Архангельськ. Царський уряд почав замовляти й скуповувати криголами. «Граф Грей» перейменували в «Канаду», і до кінця війни він курсував із Білого моря до Ньюкасла, Лондона та Ліверпуля.
Коли Архангельськ перейшов до рук більшовиків, колишнього аристократа перейменували в «Третій Інтернаціонал» і поставили на ньому шість гармат. Після першого залпу на кораблі повилітали вікна й двері, більше з нього не стріляли. Ще раз переназвали на честь відомого полярного дослідника Федора Літке, який уперше склав карту Нової Землі, й відправили на ремонт у Петроград.
Біля стерна «Літке» на острові Формоза (Таїті)
У серпні 1925 року капітально відремонтований «Літке» прибув до Одеси. Три зими він працював у Чорному й Азовському морях у районі Одеси, Миколаєва, Керчі, Маріуполя, водив через кригу вантажні й пасажирські пароплави. Зима 1928–1929 років видалася суворою, і «Літке» врятував чимало кораблів від аварії в замерзлому морі. Тільки наприкінці березня Чорне море звільнилося від криги. З квітня судно почали готувати до врангелівського походу й ремонтувати на севастопольському заводі.
Наш власний кореспондент
Тим часом у редакціях точилася справжня війна. Пресу сповістили, що на «Літке» візьмуть чотирьох українських журналістів, а незабаром узагалі зменшили кількість до двох. Урядова газета «Вісті ВУЦВК» вирішила послати молодого кореспондента Миколу Трублаїні. Торік його відрядили до Владивостока, і Трублаїні надрукував у газеті розлогі нариси про цю поїздку. Друге місце на криголамі дісталося Олександрові Мар’ямову, найпевніше, у результаті інтриг на найвищому рівні.
Читайте також: Херсонці й Америка
У врангелівську експедицію Мар’ямова взяли як кореспондента «Робітничої газети «Пролетар». Редагував часопис журналіст і видавничий діяч 1920‑х років Борис Ліфшиць, директор комбінату «Радянське село». Цей медіа-холдинг випускав багато журналів, далеких від сільської тематики, серед них «Кіно», «Універсальний журнал», «Червоний перець» тощо.
Команда криголама «Літке» на тлі Петропавловська-Камчатського
Боба Ліфшиць, як називали його в середовищі літераторів, дружив із Веніаміном Фурером, або ж Фусею, молодим і впливовим партійним діячем. У ЦК КП(б)У ці двоє «кришували» Миколу Хвильового й ваплітян, хоча зрештою програли внутрішньопартійну боротьбу голові Агітпропу Андрію Хвилі. Фурер починав кар’єру як редактор черкаської газети «Робітниче-селянське око», саме тоді Сашко Мар’ямов гриз науку в тамтешньому педінституті.
У літературному житті Трублаїні та Мар’ямов належали до різних угруповань. Трублаїні хоч і був старший на два роки, але пристав до комсомольської організації «Молодняк», а 20-річний Мар’ямов зв’язався з панфутуристами, активно друкувався в їхньому журналі «Нова генерація» й водночас у позагруповому альманаху «Літературний ярмарок» та ілюстрованому «Універсальному журналі», поділяючи гасло останнього: «Немає на світі такої речі, про яку не можна було б цікаво розповісти».
Білий ведмідь, якого вполювала команда «Літке»
Остап Вишня співав йому дифірамби: «Мар’ямов — тип нового журналіста-художника, досі незнаний в українській літературі! Він не від села і не від міста! Він над селом і над містом, і поза селом і поза містом! Він у повітрі і на воді! Він у Персію на літакові, він на острів Врангеля на льодоломі «Літке». Коли я пишу ці рядки, Мар’ямов наближається, певне, до Тихого океану з експедицією на острів Врангеля».
Читайте також: Українська стихія степового краю
Хто ж не хоче собі таких кореспондентів і таких репортажів? Отож Трублаїні відбув на «Літке» як кореспондент газети «Вісті ВУЦВК» і журналу «Всесвіт», а Олександр Мар’ямов — як кореспондент «Робітничої газети «Пролетар» та «Універсального журналу»: «Редакція «УЖ’а» відрядила О. Мар’ямова в цю далеку, довгу і небезпечну подорож, щоб у кожному наступному номері журналу радувати читача описом і чарівними фотограмами далеких, незнаних, привабних країв. Побажаємо щасливої водяної дороги товаришеві О. Мар’ямову».
«Літке» в крижаному полоні
Та в команді криголама посади журналіста не було! Тому обох харківських письменників узяли машинними учнями. Хлопці виконували обов’язки палубних матросів: стежили за швидкоміром, фарбували вентилятори, стояли за штурвалом, драїли палубу. Всі знали, що у Владивостоці команду «Літке» переформують для арктичного переходу, і це зміцнювало шанси потрапити на острів Врангеля.
Води дванадцяти морів
Ще в Харкові Трублаїні та Мар’ямов поробили закордонні паспорти, а в Одесі їм поставили турецькі візи, видали валюту й мореплавні книжки. У плавання обоє вирушали вперше, тож подробиці корабельного побуту та враження від іноземних портів описували з неабияким завзяттям і щирим інтересом.
Не скрізь команді дозволяли зійти на берег, і більша частина часу припадала на переходи Севастополь — Стамбул — Порт-Саїд — Суецький канал — Мокка — Баб-ель-Мандебська протока — Аден — Індійський океан — Сабанг (острів Вех) — Малаккська протока — Кілунг (Формоза) — Владивосток.
Капітан «Літке» Костянтин Дубліцький біля вбитого ним ведмедя на палубі криголама
Погуляти команда в повному складі змогла тільки в Стамбулі, звідки Мар’ямов через радянське консульство встиг надіслати перший репортаж для «УЖ’а», потім в Адені й Кілунгу на Тайвані. У Сабангу моряки старалися надурити малайських поліцаїв і, химерно перевдягаючись, тікали в місто. Декому пощастило прорватися. У портах купували екзотичні фрукти: банани й ананаси, а також коркові шоломи та тютюн кепстен.
Читайте також: Дух Полуботка
До Константинополя, як тоді ще називали Стамбул, було холодно, але щодалі температура наростала. Згідно з колективним договором під тропіком, коли температура перевищує +20 °С, команді корабля виділяли щодня по півпляшки вина на людину. «Ми почали вино ще до тропіків, — зізнається Трублаїні. — Кисленькі лівадійські вина спочатку всім припали до смаку, і тому, що видавали по пляшці на двох, траплялось, що один випивав усю пляшку, залишивши для другого дві чайні ложки». Та за тиждень вино вже всім набридло, його підмішували в чай або воду, дехто ж складав собі недоторканий запас на випадок зимівлі на Врангелі. 31 травня «Літке» вийшов зі Східнокитайського моря й покинув тропіки. Цього дня щоденні порції вина припинилися.
Вкрите кригою море
З Червоного моря команда «Літке» надіслала привітальні телеграми в Одесу, Севастополь і Москву. Це були останні радіограми по 7 к. за слово радянською валютою, які прийняла Миколаївська радіостанція за півтори тисячі миль. Надалі приватних телеграм ніхто не надсилав, бо закордонні радіостанції брали дорого, ще й іноземною валютою.
Морські вовки та вовченята
В Адені матроси купили двох мавпочок, яких назвали Яшкою і Машкою. Жваві тваринки розважали впродовж усього тропічного рейсу. Згодом Трублаїні описав їх в оповіданні для дітей «Пустуни на пароплаві».
Прогулянка між крижаних торосів
Та найцікавіше — це розповіді про команду. Врангелівський похід «Літке» починався майже як українська експедиція. Криголам вийшов із Севастополя, маючи на борту 90 осіб, із них 8 пасажирів і команда: капітан, 3 помічники, 4 механіки, лікар, радист, боцман, стерновий, його учень, 9 матросів, 12 машиністів, 40 кочегарів, 4 коки, буфетник і 2 офіціанти. Половина команди була з українських портів, а частина з Владивостока. Та навіть другий помічник капітана Йосип Антонович Гейн із Владивостока вільно говорив українською, яку вивчив завдяки українцям на Зеленому Клину, і давно забув рідну німецьку.
Гідролог Павло Ушаков із в’язкою морської капусти
Третього помічника капітана Олександра Олександровича Баласоглу на прізвисько Шера (від «шер амі» — дорогий друг) називали капітаном двадцятип’ятимильного плавання Дофінівка — Одеса. У кают-компанії Шера розповідає про 34 роки плавби по Чорному морю, а третій помічник підморгує, мовляв, травить байки. Пилип Іванович родом із Києва, але давно вже живе в Херсоні, і Шера зве його «охерсонившимся».
Матрос Корчак із села Мошни на Черкащині наспівує пісню: «Казав мені батько, в море не ходи; сиди, сину, вдома, хазяйство гляди…» Вечорами він завжди розмовляє з кочегаром Ігнатьєвим, у якого витатуюване справжнє порно і який вимовляє «чюдачька» й «жєнщіна». Коли він розповідає про кубанські станиці й покинутих там кубанських жінок, голос у нього міняється і втрачає морські інтонації. З Корчаком вони смачно говорять про господарство: «А в нас зараз на селі свиней колють…»
Значок «За Врангелевский поход “Литке”. 1929»
Матрос 1-го класу Федір Чумак із Поділля — водолаз. Він на зріст 2,15 м і важить 100 кг. По палубі ходить легко, як балерина, адже, пірнаючи, йому доводиться долати шалений опір води. Це Чумак розшукав між підводними скелями Балаклави легендарного «Чорного принца» й серед заржавілих старовинних ядер і рушниць видобув одну золоту монету. Золотошукачі з усього світу ринули в Балаклаву, і багато хто упокоївся на дні. А британський корабель, як з’ясувалося, за кілька тижнів до своєї загибелі вивантажив золото в Стамбулі.
У команді часто було чути фразу: «Якщо комісія пропустить». Усі чекали на Владивосток, де вирішувалося, хто піде в другу, арктичну частину рейсу.
Українізація далекосхідного флоту
Акціонерне Камчатське товариство було невмолиме. Команду «Літке» скоротили до 65 осіб. На борт брали тільки одного журналіста, а претендувало на це місце семеро: Трублаїні, Мар’ямов, московські кореспонденти Алєксандр Корольков і Владімір Млєчин, які пливли від самого Севастополя, представники місцевих хабаровської та владивостоцької газет і журналістка центральних «Известий» Зінаїда Ріхтер, яка врешті й виграла цей конкурс. Урядова комісія та керівництво АКТ заявили, що Україна далеко й полярні рейси менше цікавлять її пресу, ніж російську.
Трублаїні готовий був на все і таки домігся, щоб його взяли на вільне місце кочегарного днювального. Мар’ямов мусив повертатися до Харкова поїздом, а разом із ним в Україну вирушила й частина чорноморської команди.
Микола Трублаїні. «До Арктики через тропіки» (1931). Обкладинка Миколи Глухова
До острова Врангеля пішли 65 осіб: капітан, 3 помічники й 4 механіки, лікар, радист, боцман, 10 машиністів, 28 кочегарів, 8 матросів, 2 коки, каструльник, пекар і 3 буфетники. Команду намагалися укомплектувати передусім полярниками. І що вийшло?
«Павелко, Омельченко, Марієнко, Шимко, Петренко — це паровичники (кочегари). Корчак, Чумак, Шейко, Чепко — матроси. Мойсеєнко, Данько — машиністи. У списку команди «Літке» одразу впадали в око ці класичні українські прізвища. А на палубі, у машині, кочегарці, кубриках раз у раз чулося «швидше» замість «скорее», «тримай» замість «держи», «шукай» замість «ищи», «снідати» замість «завтракать», «гроші» замість «деньги». У повільних, впевнених рухах Павелка, спокійних, флегматичних виразах Омельченка, м’яких рисах трохи розгубленого обличчя Петренка, необтесаному, але вдалому гуморі Шелемехи живо пригадувались обриси дядьків із Полтавщини, Київщини, Поділля».
«З 65 чоловік команди накрижника, — продовжує Трублаїні, — 32 були українці. Представники Пирятина й Кременчука, Водолаги й Мошнів, приморських Чернігівки й Нікольськ-Уссурійська. Дев’ятнадцятеро були росіяни, решта латиші, естонці й по одному білорус, татарин, єврей, німець».
В обіймах полярної криги
Арктичний рейс «Літке» почався 14 липня 1929 року. Спершу зайшли на Хоккайдо й Камчатку. У містечку Хакодате в ресторані «Лев» меню писали десь так, як сьогодні інструкції на китайських товарах: «Борш і хлев, реба, мясо, одбієнію збінію, каклет, куріч, кок і цай, чорнеї, водка, саке япон грох. Отхрыто от десяти утла до десяти вечера».
Чукотське море зустріло моряків кригою. Капітан вирішив підійти до Врангеля з північного сходу, але й там лежала суцільна крига. «Літке» повільно рухався, вишукуючи й використовуючи найменші тріщини та ослаблені місця. У серпні судно застрягло між крижин. Палубну й машинну команду викликали на аврал. Матроси зі шлангами в руках ішли по льоду, пускаючи сильні струмені теплої води по борту судна, ломами розбивали невеличкі крижини та шестиметровими бамбуковими жердинами із залізними кінцями відштовхували їх. Працювали навіть науковці, які їхали з експедицією. За добу «Літке» просунувся на 5 см. Тільки через 40 годин корабель вирвався з крижаних обценьків.
Микола Трублаїні. «До Арктики через тропіки» (1932). Обкладинка-фотомонтаж Василя Єрмілова
29 серпня «Літке» наблизився до затоки Роджерса. Серед екіпажу була тільки одна людина, кочегар Омельченко, який три роки тому побував на Врангелі, коли пароплав «Ставрополь» висадив там перших радянських колоністів. Омельченко перехилився через поручні й дивувався, що не впізнає берегів. «Але в той момент, коли накрижник наблизився до довгої коси, що простяглася далеко в море й створювала чудову природну гавань, Омельченко перший закричав:
— Хати, бачиш, хати!
Він вигукнув це українською, бо коли хвилювався, то завжди говорив українською мовою, хоч уже й давно жив на Далекому Сході й другий десяток років плавав по Тихому океану».
Криголаму таки вдалося пробитися в бухту, висадити нову зміну колоністів і забрати стару. Сьомого жовтня «Літке» повернувся до Владивостока. Усіх учасників арктичної експедиції нагородили значком «За Врангелевский поход «Литке».
Що було потім
За подорожжю українців через тропіки в Арктику, всупереч московським владникам, українська преса стежила уважно. «Вісті ВУЦВК», «Всесвіт», «Робітнича газета «Пролетар», «Кіно» та «УЖ» регулярно друкували кореспонденції та фотозвіти Трублаїні й Мар’ямова. У квітні 1929 року по всіх «робітничих, селянських та комерційних екранах» демонстрували новий кінофільм виробництва ВУФКУ «На острові Врангеля» автора-оператора Павла Радзіховського. У видавництві «Молодий більшовик» 1931-го вийшла книжка Трублаїні «До Арктики через тропіки (Великий рейс накрижника «Літке»)», вже наступного року її перевидав солідніший «Рух».
Мар’ямов теж підготував репортажну книжку «Береги дванадцяти вод», яка так і не побачила світу. Його колега-футурист Олексій Полторацький згадував: «Нариси Олександра Мар’ямова були позначені великим ліризмом, глибоким почуттям природи, він кохався в екзотиці далеких мандрів і портових таверн, часом забуваючи про потребу пильного аналізу всіх цих морських вовків і підпилих матросів. За це Сашу було нещадно бито, а книжку вибраних репортажів, яку вже видрукували, було вилучено й спалено, і Саша з гордістю показував один-єдиний збережений у нього примірник книжки, поясняючи, що вона рідкісніша віднині за друкарські унікуми Івана Федорова».
Про рейс «Літке» на острів Врангеля поступово забули. Книжку Трублаїні більше ніколи не перевидавали, хоча він далі брав участь у полярних походах і навіть заснував у Харкові піонерський клуб любителів Арктики. Павло Радзіховський працював на Одеській кінофабриці й знімав кіно. Обидва загинули в Другу світову війну. Мар’ямов у середині 1930-х перебрався до Москви, працював журналістом, після його смерті «Советский писатель» видав книжку «За двенадцатью морями». Доля команди криголама невідома. Так забули й те, що це була перша експедиція українців до Арктики, за полярне коло.