Коли у травні 1916 року, в розпал Першої світової, Марк Сайкс і Франсуа Жорж-Піко таємно креслили лінії на мапі Леванту, розділяючи в процесі Османську імперію, вони навряд чи могли собі уявити хаос, який вимальовувався: століття імперських зрад й арабського опору, нестабільності й державних переворотів, воєн, біженців, окупацій та провальна спроба домогтися миру в Палестині, і майже повсюдно при цьому — утиски, радикалізація і тероризм.
Дивлячись на ейфорію повстань у 2011 році, коли країни регіону одна за одною скидали своїх автократів, можна було подумати, що араби нарешті повертаються до демократії. Як наслідок — сьогодні вони в гіршому становищі, ніж раніше. У Єгипті за правління Абделя Фаттага аль-Сісі більші проблеми, ніж за прогнаного диктатора Госні Мубарака. В Іраку, Сирії, Лівії та Ємені розвалюються держави. Лютують громадянські війни та міжконфесійна ненависть: їх постійно підживлює протистояння між Іраном та Саудівською Аравією. Джихадистський «халіфат» «Ісламської держави» розростається метастазами в інші частини Арабського світу.
Читайте також: Сирія: чия проблема?
Картина невтішна. Але могла бути ще гіршою. Якщо згадати ліванську громадянську війну 1975–1990-го, то сирійській можна пророкувати ще багато років. Мало доброго й у багатьох інших країнах регіону. В Алжирі політична криза. Бої на Синайському півострові можуть поширитися на решту території Єгипту. Йорданію, не виключено, накриє хаос, а Ізраїлю, можливо, доведеться воювати на своїх кордонах. Держави Перської затоки дестабілізує дешева нафта. Маріонеткові конфлікти між Саудівською Аравією та Іраном можуть вилитись у пряме збройне протистояння.
Усе це не так зіткнення різних цивілізацій, як конфлікт усередині однієї — арабської. Зовнішні гравці проблеми не вирішать, хоча можуть дещо допомогти або ж зробити кризу ще гіршою. Передусім вихід мають шукати самі араби.
Остерігатися простих рішень
Арабські країни потерпають від кризи легітимності. Певною мірою вони так і не оговталися до кінця від краху Османської імперії. Усі провідні ідеології регіону — панарабізм, ісламізм, а тепер джихадизм — мали на меті створити більшу державу, поза межами, що їх окреслили колонізатори. Тепер, коли їхні держави розвалюються, араби звертаються до
етнічної та релігійної ідентичностей. Комусь це кровопускання нагадує війни 1990-х у колишній Югославії. Інші проводять паралелі з релігійними конфліктами Європи в період Тридцятирічної війни ХVII століття. Та, хоч би з чим її порівнювали, криза Арабського світу глибока і складна. Прості рішення тут небезпечні. Особливо варто уникати чотирьох
припущень.
Перше. Багато хто звинувачує в нинішньому безладі на Близькому Сході західні країни: від пакту Сайкса — Піко до створення Ізраїлю, Суецької кризи 1956 року, неодноразових інтервенцій Сполучених Штатів. І дуже часто справді виходило так, що втручання іноземців погіршувало ситуацію. Американці, наприклад, у 2003 році вторгненням до Іраку випустили там демонів міжконфесійної ворожнечі. Але думка про те, що США мають відвернутися від регіону (яку, схоже, приймає Барак Обама), може спричинити не меншу дестабілізацію, ніж інтервенції. Про це яскраво свідчить сирійська катастрофа.
Травматичний досвід пережило багато країн (Південна Корея та Польща, годі вже й казати про Ізраїль), але їм вдалося цілком успішно відбудуватися. А ось Арабський світ потерпає не останньою чергою від численних помилок, яких припустився сам. Багато тамтешніх лідерів були деспотами, які прикривали автократію риторикою про арабську єдність та звільнення Палестини (не реалізувавши ні того, ні того). Нафтодолари та інші прибутки від рентної економіки давали правителям змогу купувати лояльність громадян й утримувати репресивні служби безпеки, а ще оберігати неефективні економічні моделі, у яких домінує держава, від краху, хоча від них уже давно відмовився весь світ.
Друге неправильне припущення — ніби зміна кордонів в Арабському світі приведе до створення стабільніших країн, які відповідатимуть етнічним та релігійним межам серед населення. Це не так: у регіоні, де представники різних етнічних чи конфесійних груп можуть жити в сусідніх селах чи на суміжних вулицях, чітких ліній розмежування не існує. Якщо розробляти новий аналог угоди Сайкса — Піко, можна врегулювати одні несправедливі моменти, але наплодити стільки само інших, а ще спричинити ризик масштабнішого кровопролиття, бо кожен намагатиметься захопити собі території та витиснути з них конкурентів. Своїм шляхом могли б піти курди в Іраку та Сирії: після років відмов у державності з боку колонізаторів та репресій режимів, що прийшли до влади після них, курди проявили себе сьогодні безстрашними бійцями проти «ІД». Але кращий варіант урегулювання — децентралізація та федералізм. Вони ж таки можуть переконати курдів залишитися всередині арабської системи. Звуження повноважень центральної влади має бачитися не як дальший розподіл територій, котрі вже до того раз несправедливо поділили, а як засіб возз’єднання держав, що їх розмежували колись. Альтернатива такій менш централізованій системі — розвал назавжди.
Читайте також: Вільям Тейлор: «Нічого з того, що Путін міг би зробити у Сирії, не допоможе йому в українському аспекті»
Третє хибне припущення — ніби арабська автократія може стримати екстремізм та безлад. Правління аль-Сісі в Єгипті однаковою мірою репресивне, свавільне й економічно некомпетентне. Невдоволення людей ним зростає. У Сирії Башар Асад та його союзники хотіли б позиціонувати режим як єдину силу, яка може стримати безлад. Але реальність інша: його першопричиною, власне, і стало Асадове насильство проти людей. Тож на арабському авторитаризмі стабільності не збудувати. Це вже мало стати зрозуміло після революцій 2011-го.
Четверте помилкове припущення — пояснювати нинішні кризи ісламом. Педалювати такий аргумент, як нині роблять Дональд Трамп і деякі американські консерватори, — це як говорити, що європейські війни та фатальний антисемітизм — наслідок християнства. У цьому є частка правди, але практичної користі в таких поясненнях мало. Який іслам став причиною нинішнього безладу? Релігія обезголовлення від «ІД»? Революційно-державний, який зараз загниває в Ірані? Чи політичний, який пропагують лідери Партії відродження в Тунісі, називаючи себе «мусульманськими демократами»? Демонізування ісламу тільки підкріплює маніхейське його бачення, пропаговане «ІД». Натомість світ має визнати різноманітність ісламу, підтримувати помірковані його течії та опиратися екстремістам. Без урахування специфіки цієї релігії тривалого ефекту не матиме жодне рішення.
Змінитись або загинути
З усього сказаного можна зробити висновок, що врегулювання кризи Арабського світу буде повільним і непростим. Тут важливо докладати зусиль до стримування й завершення воєн. Для цього потрібно розбити «ІД», забезпечити політичне представництво сунітам в Іраку та Сирії, а також домогтися врегулювання конфлікту між Іраном та Саудівською Аравією. Так само критично важливо проводити реформи в країнах, які пережили революції. Керівники там повинні змінитись, інакше їм має загрожувати усунення. Старі інструменти влади сьогодні ослабли: нафта ще довго не подорожчає, а таємні служби безпеки не можуть зупинити незгодних у світі, об’єднаному мережами.
Читайте також: Війни не буде? Експерти про турецький інцидент
Відтак королям і президентам доведеться повертати довіру своїх народів. Для цього їм потрібна буде легітимність на вході: гарантія простору для критиків — із лібералів чи ісламістів — і, врешті, становлення демократії. А на виході — верховенство права і продуктивні економіки, які можуть процвітати в глобалізованому світі. Це означає, що їм доведеться відмовитися від рентних економік й обмежувати кумівство.
Америка та Європа такі трансформації їм не нав’яжуть. Але все-таки Захід має свій вплив. Він може задобрювати й заохочувати арабських правителів до проведення реформ. А ще допомагати стримувати «більше зло» на кшталт «ІД». Починати треба зі сприяння новій демократії в Тунісі та політичним реформам у Марокко: ЄС варто, наприклад, зробити свої ринки доступними для північноафриканської продукції. Важливо також, щоб відкрилася й успішно провела реформи, позбувшись залежності від нафти, Саудівська Аравія. Головний приз у цьому процесі — Єгипет. Наразі аль-Сісі веде країну до катастрофи, котра позначиться як на всьому Арабському світі, так і за його межами. А якби країна успішно лібералізувалася, то справила б позитивний вплив на цілий регіон.
Якщо реформ не буде, наступна стадія відкочування в минуле — питання часу. Однак на Близькому Сході є й величезні можливості. Араби можуть знову процвітати: у них є прекрасні річки, нафта, пляжі, археологічні знахідки, молоде населення й положення біля торгових шляхів та європейських ринків, а ще багаті традиції інтелектуальної та наукової думки. Якби ж тільки їхні правителі та бойовики це усвідомили.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com