Моросить дощ. Олег, 36-річний доброволець з Одеси, навприсідки в багнюці. На дерев’яній колоді перед ним крихітне дзеркальце й тарілка з каламутною мильною водою. Вибравшись на світ Божий із затхлої напівтемряви армійського намету, у якому впритул одне до одного живе понад 20 бійців різної статі, Олег намагається поголитися. І так щоранку вже не перший місяць. Бо де ж ви бачили неголених вояків?.. За щетину й догану дістати можна, адже ми вже не на передовій, де всім було байдуже, з бородою чи без ти заступаєш на пост за 300 м від
сєпарів у 30-градусний мороз.
Тепер ми на полігоні. Тут у просвітлені обличчя бійців щодня вдивляється новий комбат. Вітається, бубонячи щось на кшталт «здрасьт, товаріщі!», матюкається з приводу шапок і цивільних 
бейсболок на головах бійців (будьте ласкаві, вдягніть камуфльовані, хоч ми їх вам і не видавали ніколи) та запевняє, що не тільки тут, а й на передовій ми відтепер вдягатимемося як треба, а не в що Бог послав… І байдуже, що сам він стоїть перед строєм у незмінному натовському мультикамі, який, до речі, полюбляє і комбриг. Байдуже й те, що умов жодних. Байдуже, що статутний камуфляж «пікселька» у всіх ще зимовий, та й того по одному комплекту.
Читайте також: 25 ОПДБр. Невідома операція. Жданівка – Нижня Кринка
Байдуже, чесно кажучи, навіть те, що, подейкують, наш новий «товариш» комбат ніколи не воював. Головне зараз — просто дочекатися. Дотерпіти до повернення на передову, на війну, заради якої ми, добровольці, що підписали контракти із ЗСУ, в армію й прийшли. Там усе стане на свої місця. Там, хто схоче, знову відпустить бороду, вдягатися можна буде в зручну форму по погоді, а комбат… його там і вдень зі свічкою не знайдеш, хіба що доведеться для чогось їхати в штаб (відправленого на підвищення «папєрєдніка» ми в очі не бачили на «нулі»). Ми просто знаємо, що так буде. Не перший рік на війні. А от на полігоні більшість із нас уперше. Філософське питання «що ми тут робимо?» залишається відкритим. Утім, якщо перевести його в суто земну площину, відповідь знайдеться швидко: чекаємо на батальйонні навчання, заради двох діб проведення яких уже два місяці, з моменту виведення з передової, божеволіємо в наметах у чистому полі. Зрідка, щоправда, трапляються хоч якісь події. Наприклад, лекції.
— Ну що я вам буду розповідати… — ніяковіє сапер, наш бозна ким призначений інструктор з інженерної підготовки. — Ви ж усі воювали…
Для наочності навчань він притягнув із собою та кинув на травичку перед нами вкриту мохом протитанкову міну. Присутніх, кожен із яких справді воював, міна цікавить не більше, ніж зелена трава, на якій вона спочиває. Лектор і сам про міну не каже ані
слова. Це таке, декорації.
— Ставте запитання, якщо щось цікаво, — після незручної паузи пропонує «інструктор».
Лунає кілька запитань.
— Х… його знає, — сміється у відповідь наставник. — Я мобілізований.
Ну ні то ні. Із півгодинки ми весело теревенимо про політику, а потім починаємо розходитися. Знайомі тим часом розповідають: пропонували, зокрема й нашій бригаді, досвідчених інструкторів у різних галузях, у тому числі й із саперки. Потрібно було лише оплатити проїзд і, власне, дозволити людям вчити бійців. Але це здалося комусь зайвим.
Трапляються тут і стрільби.
— …Хто має бажання постріляти? — без особливої надії запитує ротний.
Жодної руки. Місце, яке ми тримали на передовій, забезпечувало охочим пошмаляти зі стрілецької зброї неабиякі для того можливості й ресурси, а головне — приводи робити це. Настрілялися вже. Та й зброю шкода дарма добивати — старші за багатьох із нас автомати, які давно мали б списати і які часто клинило просто на позиції…
— Добре. Хто хоче постріляти з РПГ? Хтось із РПГ не стріляв?..
Та всі стріляли, здається. Дякуємо.
— А СПГ?
Це вже цікавіше. Такі є. Отримавши два ящики «стріл», витягуємо СПГ у чисте поле. Там ентузіазм швидко розчиняється в повітрі — видані нам для навчань запліснявілі боєприпаси не тільки такі собі на вигляд. Із двох ящиків боєкомплекту спрацьовує одна чи дві протитанкові гранати. Дякуємо. Ми знову
настрілялися.
…І от нарешті батальйонні навчання.
О 6-й ранку — на півтори години раніше, ніж у звичайні дні, — нас шикують біля наметів і радять терміново починати збиратися. З огляду на те що виїдемо ми лише за вісім годин, вчасно. Скручуємо спальники та каремати, кладемо в рюкзаки по кілька банок привезених нами з передової (!) волонтерських консервів, бо ж сухпаї не видають.
Бехи нашої роти не на ходу. Відповідно й бойові екіпажі машин, якими їдемо, складаються не з наших хлопців, а зі щасливчиків, БМП яких досі їздять та які завдяки цьому потраплять на навчання і з першим батальйоном, і з другим, і з третім… Словами не передати їхньої радості. Мехвод бехи, у яку вантажиться наше відділення, і не підозрював, що поїде кудись сьогодні, й не має із собою навіть спальника. Чоловік просто прийшов у парк, як і щодня, лагодити свою ледь живу беху. Ні, вона не стріляє. Їздить трохи, але глухне постійно.
Читайте також: «Справжні герої мовчать». Як «списують» бойові втрати у штабах
Майже без пригод (принаймні точно без пожеж, адже коли ми ротою виїжджали на бехах минулого разу, в екіпажі однієї з ледь живих машин загорілася проводка) доїжджаємо до лісу. Бронетехніку заганяють у ямки. Під крики керівництва маскуємо її свіжозрубаними молоденькими ялинками, над якими ридма ридає «Грінпіс» — взяти маскувальні сітки не попередженим про виїзд екіпажам і на думку не спадало. Облаштовуємо собі спальні місця: відкопуємо ями під костер і, просто неба розкидавши навколо них каремати, молимося, щоб уночі не було дощу. Розписуємо чергування. Моє відділення просто охороняє беху, на яку, вочевидь, за сценарієм можуть напасти «вороги» — бригадна розвідка. Утім, нічого такого не трапляється. Без тепловізора, лише з рацією (батарея якої, хоч як дивно, не вічна) на всі зміни до ранку, без сигнальних ракет чи ще якоїсь можливості за умов розрядженої рації попередити про неприємності ми весело сидимо по черзі, по одному, під деревом. Щоправда, вночі з двома друзями продираємося крізь окреслену «ворожу» територію в магазин купити сосисок, щоб підсмажити їх на вогні. Бригадна розвідка, вочевидь, теж не впевнена в доцільності таких навчань, голодних диверсантів ігнорує та в полон не бере.
…Близько 5-ї ранку знову сідаємо на броню. Наша беха — оце дивина — не заводиться. За годину пошуків знаходиться прикурювач, і ми нарешті вирушаємо на полігон. Комбат щось малює паличкою на землі. Наш бойовий командир, ротний, здається, не до кінця розуміє вимальовану в пилюці схему, загадкові візерунки якої щомиті стирає вітер. Кілька разів перепитує. Потім здивовано уточнює:
— Тобто наша рота — смертники? Ні? Та як ні?.. Смертники. Ну добре.
Потім ротний розмовляє з нами й тихенько зауважує, що в АТО нічого подібного до наших «відпрацювань» не відтворювалося й навряд чи відтворюватиметься… Не те пальто. Не те АТО.
…Для таких маневрів на нашій давно позиційній війні справді не вистачає ані динаміки бойових дій, ані навіть — особисто в нас, як і в більшості інших бригад на передовій, адже ми не Нацгвардія, — достатньої кількості справної техніки. Ту, що маємо зараз, зібрали з миру по нитці суто для навчань. Але що ж, якщо комусь хочеться погратися у «танчики» та зняти гарне відео, будь ласка… Разом із танками та іншою технікою (серед якої навіть гелікоптери) відпрацьовуємо наступ на ворожі позиції, під час якого, що також домовлено попередньо, починається наш відступ. У ході відступу рота має зімітувати прорив, прикривши таким чином відхід решти. Ок.
Читайте також: Вічне питання добровольців
Близько 10-ї ранку «навчання» все ж стартують. З погляду піхоти, якою вщерть забиті бойові машини, подальші події бачаться так: п’ять годин в абсолютно мокрому одязі ти трусишся туди-сюди в залізній коробочці, намагаючись хоч чимось прикритися від водоспадів згори й не розуміючи (що не дивно з огляду на відсутність зв’язку), що відбувається та чому ніде не треба висаджуватися. Беха постійно глухне. Часу прикурювати немає, і заводитися доводиться, благаючи тих, хто опиняється поряд, «підштовхнути» машину, тобто просто врізатися в в неї ззаду іншою бехою. Слава Богу, поки що це спрацьовує і ми не залишаємося жити в полі. Один раз усе ж таки виходимо з машин на п’ять хвилин і займаємо позиції, насолоджуючись проливним дощем та гуркотом досі не бачених на війні гелікоптерів, що вперто борознять небо над нами. Потім трусимо далі. Головна проблема полягає в тому, що єдині люди, які могли б вичавити з цих навчань хоч щось корисне для себе, — бойові екіпажі машин нашої роти, — також стають піхотою, бо ж бехи не їхні. Тому й вони не вчаться нічого, відіграючи роль сліпих кошенят, яких просто катають по полю туди-сюди.
…Надвечір діставшись до автопарку, багато говоримо про одне: скільки соляри, якої нам на передовій так часто не вистачало банально на те, щоб запустити генератор і зарядити рації, соляри, яку ми для цього нерідко купували за власні гроші, було витрачено на ці видовищні й беззмістовні покатушки?.. Ну й ще про те, що помитися ніде. І про те, як не захворіти остаточно. У медпункті ліків практично немає. «Один «Інгаліпт» на всіх», — звітує Монах, який усе ж наважився сходити до медиків.
…Втім, бажання вбити когось зникає швидко. Бо зустрічаєш друзів, які трусилися в інших БМП. Смієшся з ними. Заварюєш гарячий чай.
Колись усе буде добре. Колись ми повернемося на передову. А поки що ми просто в радянській армії, безглуздій та нещадній. Напевно, це просто треба пережити.
—…Моя справа — навчити вас воювати!» — наголошує на вранішньому шикуванні комбат.
І ми пригадуємо мобілізованого сапера, над яким сміялися ще тиждень тому. «Ну що я буду вам розповідати… Ви ж усі воювали», — зітхав він. Дякуємо,
мужик. Принаймні це було чесно.
Попереду бригадні навчання. Вже на іншому полігоні.