Які економічні фактори додаються до мілітарно-безпекового компонента погіршення відносин між Анкарою та Москвою? Що в сукупності створило умови, аби дві країни, доти яскраві партнери, фактично перестали ними бути?
— Турецько-російські відносини були в чудовому стані 10 років: між 2004-м і 2014-м. Після того як у 2004-му президент РФ відвідав мою державу з офіційним візитом, почалася тісна кооперація, реалізація спільного плану дій щодо Кавказу та Центральної Азії. Для взаємодії тоді відкрилися дуже добрі перспективи. Туреччина — мережевий транзитер енергоносіїв, Росія — їх головний постачальник для неї. 65% потреби моя країна задовольняє російськими нафтою і газом. Поступово Москва почала сприймати Анкару як своєрідного конкурента. З огляду на стратегію енергетичної безпеки ЄС європейські країни намагалися диверсифікувати постачальників паливних вуглеводнів, а Туреччина хотіла стати головним хабом на шляху транзиту. У 1990-х роках трубопровід Баку — Тбілісі — Джейхан був для Кремля певним викликом, на який він мав відповідати.
Росія в останньому десятилітті стала другим за обсягами торговельним партнером Туреччини, поступаючись хіба що ФРН. У цифровому вимірі наш двосторонній оборот становив $45 млрд за рік. Щороку Туреччину відвідувало близько 4–4,5 млн російських туристів. Утім, парадигма суперництва нікуди не зникла з двосторонніх відносин, хоча до певного часу й не створювала перепон у співпраці.
Думаю, ситуація почала змінюватися з початком війни в Сирії. Криза в цій країні стала головним питанням, яке позначилося на імплементації турецької зовнішньої політики, що й призвело до незгоди моєї держави з рештою світу та до її ізоляції. Політика, реалізована Анкарою на сирійських теренах, її ідеї щодо врегулювання тамтешньої ситуації відштовхнули від неї союзників, зокрема США. На початку війни Туреччина головну причину сирійських проблем вбачала в режимі партії «Баас» та власне в Башарі Асаді. Тоді міжнародна спільнота домовилася не вдаватися до якихось дій у Сирії, і згодом найбільшою проблемою Близького Сходу стала «Ісламська держава Іраку і Леванту». Коли міжнародна спільнота зрозуміла, що «ІДІЛ» — це потужне джерело загрози, вона покращила свої відносини з турками.
Читайте також: Сирія: чия проблема?
Туреччина від самого початку сирійської війни говорила про Асада як про одну з найголовніших проблем, однак Росія не підтримувала її позицію. Коли Москва почала загрузати в сирійському болоті, активно й відкрито втручатися в тамтешні бойові дії, стало зрозуміло, що вона на протилежному відносно Анкари полюсі. З’ясувалося, що передумов для спільної позиції двох країн стосовно врегулювання кризи в Сирії немає. Росія підтримувала Асада й режим «Баас», Туреччина — сирійську опозицію. Ось причина, чому погіршувалися двосторонні відносини.
Коли росіяни долучилися до операції проти «ІДІЛ» у Сирії, Анкара побачила, що вони завдають ударів не лише по ісламістських бойовиках, а й по деяких опозиційних сирійських групах. Останні моя країна підтримує, і це посилює напруження між нею та РФ у контексті вирішенні сирійської проблеми.
Новий виток ескалації протистояння між двома країнами почався тоді, коли РФ ударила з повітря по сирійських опозиціонерах, близьких до Туреччини. Якраз під час цих операцій російські військові літаки почали порушувати турецький повітряний простір, тобто чинити дії, які Анкара толерувати не може. Адже йдеться про нехтування суверенними правами незалежної держави. Туреччина дуже чітко дала зрозуміти, що не терпітиме цього, проте росіяни не переставали вторгатись у її повітряний простір, дарма що їх було попереджено: такі акції можуть мати небажаний результат — зіткнення військових сил двох держав. Перестороги нічого не дали. Зрештою, 24 листопада 2015 року було підбито російський літак.
Чи випливає зі сказаного вами, що Росія може вдатися до збройних або терористичних дій у протистоянні з Туреччиною?
— Зрозуміло, після цього відносини двох країн іще більше загострилися. Адже йшлося не лише про збитий літак РФ, а й про загибель пілота, який катапультувався і якого підстрелили в повітрі. Боюся, що все це разом породило взаємну недовіру. Легкого виходу із такої ситуації немає. Москва зажадала кари, вибачення й компенсації за збитий літак як передумову покращення відносин із Анкарою.
Річ у тім, що Росія стає дедалі самовпевненішою і це створює Туреччині певні проблеми. Зона Чорного моря, Кавказ, а нині Близький Схід і Східне Середземномор’я показують, що так чи так моя країна оточена присутністю, домінуванням та відповідною політикою РФ. Такий стан речей щоразу більше непокоїть. Якщо говорити про безпеку, то моїй країні легше в тому сенсі, що вона має гарантії НАТО.
Російської агресії проти Туреччини наразі немає. А якщо вона почнеться, це буде прямою провокацією проти Альянсу. Однак не думаю, що Кремль вдасться до таких дій. Як на мене, РФ вичікуватиме слушний час і шукатиме місце для реакції та відплати турецькій армії на сирійській території. Обережні дії наших ЗС і чіткий розрахунок не дадуть росіянам шансу для цього. Допоки зберігається статус-кво, військової ескалації між двома державами не буде.
Чим «ІДІЛ» відрізняється від «Талібану», «Хезболли» й «Аль-Каїди»?
— «ІДІЛ» проголосила себе халіфатом. Вважаю, на цьому моменті треба наголошувати, щоб європейські країни та США звернули на нього увагу. Річ у тім, що міжнародний тероризм змінює обриси, трансформується. Раніше ми не помічали жодної терористичної організації, здатної контролювати велику територію. «ІДІЛ» у цьому сенсі є чимось новим, бо, поставши як терористична організація, на певних етапах розвитку вона змінила стратегію. Тепер вона називає себе «Ісламською державою» і до неї вже доводиться ставитися власне як до держави (члени терористичної організації дуже хочуть, щоб її сприймали саме так). Проголосивши державність, «ІДІЛ» відновила діяльність урядових інституцій халіфату, які надають комунальні, медичні, освітні послуги тим, хто проживає на захоплених нею територіях. Такий тероризм — нове явище для міжнародної громади, і я не певен, чи має вона інструменти, необхідні, щоб відповісти на цей різновид загрози — один із найбільших викликів сучасності для всіх нас.
Читайте також: Світ про Україну: небезпечний зв’язок між Україною та Сирією
Маю підкреслити ще один вимір «ІДІЛ», теж важливий для розуміння того, з чим ми стикаємося. Вона не репрезентує ісламу. Тих, хто належить до цієї терористичної організації, я не назвав би групою релігійних фундаменталістів, схиблених на мусульманстві. У чому ж різниця? А власне в тім, що вона рекрутує до своїх лав різноманітних малолітніх злочинців з усього світу, а також усіляко намагається стягнути нарко- й алкоголезалежних осіб. Частина членів та бійців «ІДІЛ» не є релігійними людьми. Дехто з них узагалі атеїсти. «ІДІЛ» так майстерно пропагує себе, що проникає в уми різних суспільних маргіналізованих груп, залучає їх до своїх лав і використовує задля власних потреб. Французький політолог Олівія Руа пояснює цю ситуацію не як радикалізацію ісламу, а навпаки, як ісламізацію радикалізму. У цьому й полягає велика проблема.
Коли бойовики «ІДІЛ» організовують вибухи й теракти по всьому світу, це шокує. Очевидно, що по різних закапелках наших суспільств є ті, хто не бере в таких діях прямої участі, але співчуває ідеології терористичної організації і наскільки може старається імітувати її дії. Таке вже трапилося багато де, і можна впевнено сказати, що теракти вчинили там не треновані в лавах «ІДІЛ» особи, а їх наслідувачі-одинаки.
Структура «ІДІЛ» дуже компактна й згуртована. Погляньте на теракти в Брюсселі, Парижі, Стамбулі, Діярбакирі — й побачите, що терористи та смертники дуже близькі між собою люди, навіть члени однієї родини, брати чи кузени. Правоохоронним органам доволі тяжко буває виявити таких злочинців, бо ті не комунікують через соціальні медіа, перебуваючи у своєму вузькому колі, наблизитися й інфільтруватися до якого надзвичайно важко.
Як ви ставитеся до можливої територіальної дезінтеграції південних сусідів Туреччини — Сирії та Іраку, про перспективу якої подекуди говорять? Наскільки реалістичний такий прогноз?
— У результаті Першої світової війни було встановлено нові кордони на Близькому Сході. Нині така картографія викликає багато дискусій, мовляв, минуло вже 100 років, і всі підписані на початку ХХ століття угоди начебто більше не мають великої ваги. Я не проектував би цієї думки на те, що відбувається нині. Передусім Туреччина не хоче бачити свою південну сусідку зруйнованою, неіснуючою країною. Територіальна й політична цілісність Сирії дуже важлива, бо, якщо вона розвалиться, цей процес не завершиться на її території, а пошириться на весь Близький Схід. Він уразить також Ірак, щó стане безпековим викликом для всього регіону. Думаю, не лише Туреччина, а і Європа та США притримуються приблизно схожих поглядів на ситуацію. Для Сирії не існує плану «Б», який призвів би до її дезінтеграції.
Якщо в Сирії вдасться встановити мир, її громадяни цілком правочинно зможуть створити собі нову конституцію, провести вільні демократичні вибори. Не виключено, що буде змінено форму держави. З унітарної вона може перетворитися на федеративну. Це буде вибором самих сирійців, у який Туреччина не втручатиметься. Так сталося в Іраку, де федеративний устрій передбачає специфічний статус населеного курдами регіону на півночі країни. Усе це прописано в ухваленій і затвердженій 2005 року іракській Конституції. Можливо, така модель стане зразком для наслідування, якщо подібна ситуація складеться в Сирії, але цього не можна передбачити.
Читайте також: Чи є табори джихадистів під Дніпропетровськом? Про розмови з Наталі Гуле
Однією із сил, що контролюють північні території Іраку на кордоні з Туреччиною, є курди, які активно протидіють «ІДІЛ». За яких умов вони можуть створити власну державу на сирійських та іракських територіях?
— Курди на Близькому Сході мешкають у чотирьох різних державах: Ірані, Іраку, Сирії та Туреччині. Моя країна знайшла вирішення свого курдського питання. Це дещо відмінне від історії з тероризмом Робітничої партії Курдистану, хоч і не цілком. РПК дуже тісно пов’язана з
різними політичними рухами в Туреччині. Передусім Анкарі треба розібратися з тероризмом, а потім уже звернутися до курдського питання як такого. Турецькому суспільству потрібне примирення, щоб його вирішити. Курди, попри своє нетюркське етнічне походження, є лояльними громадянами Туреччини. Їхня етнічна ідентичність не турецька, однак на них поширюється дія тієї самої Конституції і вони належать до спільної з турками держави. Важливо, що турецькі курди підтримують зв’язки з представниками свого етносу в сусідніх країнах. Подекуди йдеться про сімейні стосунки, бо частина однієї родини мешкає в Сирії чи Іраку, а частина — у Туреччині. У такій ситуації Анкара має поводитися дуже обережно, дістаючи, хоч як це дивно, з неї вигоду. Не забуваймо, що найбільше курдів проживає саме на турецьких теренах. А отже, курдська присутність має стати потужним активом для моєї країни в поширенні демократичних прав, свобод і нового порядку на Близькому Сході. Поки що такого не сталося. Це те питання, на яке звичайні турки мають знайти відповідь самі. Якщо є мир, стабільність, процвітання й безпека всередині країни, то їх можна експортувати назовні. Ататюрк свого часу казав: «Мир удома — мир у світі». Будь-яка нестабільність чи безлад у державі матимуть наслідки й відгукнуться в сусідів.
Туреччина прикута до своєї географії, яку не вибирають, до курдів, які живуть в Іраку й Сирії. Це справа сирійських та іракських курдських громад — який тип урядування собі обрати. Вони можуть проголосити незалежність, і це буде їхнім волевиявленням. Допоки курди Туреччини та сусідніх країн мають між собою добрі відносини, допоки вони не відцуралися одне одного, не ізолювалися, не поляризували суспільних настроїв, у них є шанс на прогресивний рух уперед та на позитивне бачення майбутнього — і свого, і всіх жителів Близького Сходу.