Дім, який побудував Марк

Перший акаунт Facebook, найпопулярнішої соціальної мережі, що налічує на сьогодні понад мільярд користувачів, був зареєстрований у 2004 році. Історію створення Facebook зараз знають усі, насамперед із відомого фільму «Соціальна мережа» Девіда Фінчера.
Соціальних мереж у світі величезна кількість. Найвідоміші з них Facebook, Twitter, «Одноклассники», «ВКонтакте» та деякі інші, але на планеті їх значно більше. Є дуже багато професійних мереж, розплодилося чимало дрібних, мало кому відомих, для локального користування, які багато в чому копіюють Facebook. У всесвітній павутині сотні соц­мереж «загального профілю» — те, що називається «для дружнього спілкування», а також за інтере­сами: книжки, риболовля, поезія, шопінг, виховання, подорожі, фотографія, знайомства тощо. Значна частина їх з’явилася раніше за Facebook і Twitter. Першою вважається американська classmates.com, створена в 1995-му, що пізніше стала прототипом популярного на теренах колишнього СРСР порталу odnoklassniki.ru. Але офіційно початком ери соц­мереж вважаються 2003–2004 роки, коли в життя спочатку Америки, потім Європи й трохи пізніше на терени колишньої однієї шостої частини суші увірвалися Linkedln, MySpace та Facebook.
Коли ейфорія від нових віртуальних можливостей минула, коли Марка Цукерберґа уже навічно внесли до умовного списку найвидатніших людей усіх часів і народів, коли були знайдені всі однокласники та колишні кохані, несподівано виявилося, що у Facebook, як у будь-якої планети, є темний бік. От скажіть: молоток — це корисна річ чи шкідлива? Отож. Якщо цвях забити, то корисна, а якщо віку комусь вкоротити, то, звісно ж, навпаки. Ступінь шкідливості/корисності предмета чи явища часто залежить від способу та цілей застосування, а також від деяких додаткових обставин.

Оскільки найпопулярніша у світі соціальна мережа Facebook, візьмемо як приклад саме її. Отже, прихильникам і противникам Facebook присвячується.

Facebook дає змогу проявити свої таланти, що досі дрімали

Так

Раніше невизнаний геній писав у стіл. У цьому був елемент піднесеного страждання, бо, звісно ж, не друкували його не тому, що бездарний, а тому, що: а) надто скромний; б) не мав зв’язків; в) не всім його творчість по зубах. А потім народився Facebook, і виявилося, що в кожного «надто скромного» та «без зв’язків» знайдеться чимало читачів і навіть шанувальників. Особливо якщо правильно підійти до свого життя у Facebook. Треба засвоїти кілька нехитрих правил спілкування в соцмережі — й успіх на його просторах тобі гарантований. Запрошуй якомога більше людей у друзі, сам приймай аналогічні запрошення, не забувай лайкати пости, фотографії та коментарі інших. І тобі відповідатимуть тим самим. Тобто твої пости, що претендують на маленьке оповідання або есе, активно хвалитимуть (для цього не треба гребувати дружбою з людьми, що далекі від мистецтва та літератури), хтось навіть перепостить це в себе. Успіх? Успіх.

Читайте також: Facebook додав нові варіанти вираження емоцій до кнопки Like

Багато людей, обзавівшись смартфонами й планшетами, вподобали фотографування й тепер отримують несказанне задоволення, ловлячи цікаві поєднання кольорів, гру світла й тіні, цікаві конт­растні сценки. Це навіть не ази фотографії. Це ази азів. Але, отримавши у Facebook кілька десятків лайків, коментарі на кшталт «Та ти справжній фотохудожник!» і «Коли чекати персональної виставки?», людину накриває впевненість, що її покликання — фотографія. Така сама величезна кількість людей виявили в собі приховані таланти аналітиків, рецензентів, гумористів, творців епіграм та афоризмів. Можливо, раніше вони теж бавилися подібним, але писати було нікуди. Тепер є. І нехай хоча б один недоброзичливець скаже, що це гірше, ніж у N. або в L. і тим більше в M. Світ наповнився новоспеченими письменниками, фотохудожниками, аналітиками, гумористами.

Але…

Не забуваймо, що «ілюзія» походить від латинського illusio, що означає «омана, обман». Ілюзіям властиво розсипатися, ховаючи під собою впевненість, надії, а водночас і радощі творчості. Обов’язково настане — не може не настати — день, коли новоспечений фейсбучний «геній», затамувавши подих, таки наважиться показати свої опуси професіоналам. «Письменник» понесе оповідання у видавництво, «фотограф» — на конкурс, «аналітик» спробує прилаштувати свій аналіз сьогоднішньої політичної ситуації в солідний журнал. І тут на кожного з цих бідолах чекає неабиякий удар: виявиться, що всі лайки, компліменти, визнання та пошана обмежу­валися соціальною мережею, лише колом друзів. Крах надій гарантований, а за ним відчай, часом алкоголь у незапланованих кількостях і депресія.

Facebook дає змогу опинитися в колі однодумців

Так

Жити в суспільстві й бути вільним від нього не можна, але дуже хочеться. Точніше, хочеться бути вільним від того суспільства, що нав’язується нам зов­ні, того суспільства, яке ніяк не бажає відповідати визначенню «громадянське», того суспільства, яке політики називають електоратом. Хочеться, щоб навколо були люди, які не поволочать тебе до буцегарні, якщо ти крикнеш десь поруч «Президента у відставку!», і презирливо не скривляться, побачивши тебе, скажімо, із зеленим волоссям. Одне слово, хочеться навколо приємних і тямущих.

Facebook дає змогу фільтрувати — і людей, і їхні слова. Простіше простого зробити так, щоб огидний Жора із сусіднього відділу, який «кримнаш» і «защітім русскіх на Данбасє», не тільки не заходив до тебе на сторінку зі своїми злобними коментарями, а навіть не мав можливості знати про твоє існування в соцмережі. Так само як і ти про його. Для цього є блокування. Понад те, можна створити собі цілком затишний віртуальний світ, сконструювавши стрічку так, що потраплятимуть у неї зі своїми постами навіть не всі друзі, а тільки перевірені й найбажаніші.

Читайте також: he Economist: У 2016 році війна між рекламодавцями та користувачами інтернету закінчиться обопільним виграшем

І стає Facebook твоїм домом, твоєю землею обітованою, де кожен перевірений і знає, що тобі сказати, де можна й не чекати підступу, тому що тут усі на одній хвилі з тобою, з однаковим рівнем освіти й такими самими уявленнями про те, що добре, а що погано. Тут навіть спокійніше й затишніше, ніж у реальній рідній домівці, бо там бувають сварки, «ти давно не виносив сміття», «а чи не погуляти тобі з дитиною» й «чому ти знову нагрубив моїй мамі?». А тут, у твоєму фейсбучному будиночку, якщо ти його правильно сконструював, можливі тільки витончені бесіди на теми, які цікавлять усіх, тут кажуть «дякую» й «вибачте», тут тебе зрозуміють, навіть якщо невдало висловиш свою думку, тут ідеальна спільнота, ідеальний дім. Але тільки, повторюся, у разі, якщо ти його грамотно вибудував: не мають доступу чужі, акаунт закритий, коментувати можуть тільки друзі й усі поінформовані про правила хорошого тону. Здавалося б, чим не тиха заводь, гідний відпочинок після трудового дня, домашніх сварок і побутових тягот?

Але…

І тут знову на горизонті з’являється та сама ілюзія, що чекала свого часу, коли можна буде розсипатися просто перед носом свого господаря. Людина, котра, як їй здається, грамотно вибудувала свій віртуальний світ, куди пускає тільки дорогих гостей, та й сама заходить на вогник тільки до однодумців, із часом перестає відчувати небезпеки реального суспільства. Ні-ні, вона знає, що ночами не можна ходити Москвою, відчиняти двері незнайомцям і довіряти свої заощадження першому зустрічному. Але поступово людину починає опановувати впевненість у тому, що її світ куди більший, ніж він є насправді. Вона щиро дивується, що президент не йде у відставку: «Його ж усі ненавидять!», не розуміє, чому погане кіно збирає велику касу: «Ніхто ж не дивиться цей непотріб!», ніяк не збагне, як сталося, що стрічка

«У центрі уваги» отримала головного «Оскара», якщо всі хором сказали, що фільм посередній. А ще ця людина із Facebook абсолютно впевнена, що на мітинг протесту прийшла гігантська кількість народу, бо «всі, ну буквально всі у Facebook там були!» і «я там зустрів стільки знайомих!».
Найпрогресивніша, найширше мисляча людина легко стає жертвою звуження свого світу, що поступово переходить межу реального. Людська психологія так влаштована, що звичне ладна приймати за звичайне. Якщо всі навколо мене кажуть «Путін брехун», отже, так думають усі. А якщо врахувати, що такі люди стараються не дивитися російських федеральних каналів, а з усіх радіостанцій віддають перевагу «Эху Москвы», можна уявити, у які нетрі ілюзій вони потрапляють завдяки Facebook.

У соцмережах легше висловлювати свої думки, ніж у реальному спілкуванні

Так

Для цього, власне, і приходить у соцмережі величезна кількість людей. Їм здається, що тут, навіть діючи під власним іменем і зі своєю фотографією, вони захищені віртуальністю. Тут не побачиш посмішки у відповідь на висловлену думку, тут навіть якщо й нагрублять, то такого користувача можна заблокувати, і це буде останній випад у вашому спілкуванні. Людям із комплексами часом буває важко вдало висловлюватися віч-на-віч, тому соцмережі для них — ідеальний майданчик. Тут можна сказати те, що в реальному житті здається немислимим: крім того що ти захищений, так у тебе ще й є час обміркувати ситуацію, знайти більш вдале формулювання, подумати над метафорою. Чудовий вихід для тих, для кого особисте спілкування з огляду на певні особливості характеру є обтяжливим.

Але…

Не забуваймо, що труднощі в особистому спілкуванні виникають здебільшого через невпевненість у собі, комплекси, боязнь сказати «не те». Як правило, то наслідок авторитарного виховання, і особливо це помітно в людей, чиє дитинство припало на радянські часи, коли за живе слово переслідували починаючи з дитячого садочка, а власна думка гарантувала «незадовільно» за поведінку. Зараз ці люди знайшли собі відраду: вони можуть безбоязно лишати свої сліди в соцмережах, не ризикуючи, що їх виключать зі школи, з комсомолу, з інституту. Вони пронесли через усе життя образу на радянську систему виховання та освіти, що закрила їхні роти на великий амбарний замок.

Читайте також: У Facebook розповіли про новації у своєму додатку на мобільних платформах

А це не забувається й не стирається. Стільки років хотілося сказати світові, що він ідіот, що я розумний, просто цього ніхто не помічав. Але ж тепер помітите! Такі люди рідко пишуть власні пости, натомість вони невгомонні в коментарях і зазвичай під час спілкування не обтяжують себе дотриманням такту. Ці люди — справжній бич соцмереж. Вони хочуть, щоб їх бачили й чули, але іншого способу, окрім як висловлюватися в коментарях на підвищених тонах, не знають. Зате знають, що не дістануть по пиці від опонента за хамство. Та й вийти з дискусії, тільки-но градус напруження починає зростати, раз плюнути. Тому захищеність у цьому випадку часто обертається грубістю й злобою.

Facebook — чудова можливість поділитися з друзями своїми успіхами

Так

У тебе нова робота — ура! Ти купив нову машину — супер! Ти виростив із зернятка лимонне дерево — вау! Ти познайомився з Бредом Піттом — ось наше селфі! І кількома кліками тепер можна оповістити про це весь світ. Для початку свій, віртуальний. Радійте за мене, друзі, мені добре! І посипалися лайки, покотилися коментарі з трьома знаками оклику: як же добре, коли френди за тебе тішаться. А завтра я потішуся за них.

Але…

Завтра один твій друг вивісить фотографію своєї нової машини, другий — весільні світлини з писаною красунею, третій напише немислимо розумний пост, четвертий похизується захистом дисертації. І тільки в тебе головна новина останніх днів — купівля нового крана на кухню. Але ж не фотографувати й не вивішувати у Facebook кран, їй-богу. От халепа, у всіх життя б’є ключем, і тільки я сиджу в болоті. Люди захищають дисертації, одружуються з кралями, подорожують Гімалаями, а що зробив я? З’їздив на дачу в село Гадюкине? Соцмережі, й особливо Facebook, відповідальні за появу такого явища, як «парадокс щастя», за якого рівень щастя/нещастя прямо пропорційний позірним здобуткам друзів, які вони демонструють у соцмережах. І невтямки мешканцям Facebook, що їхні друзі уражені тим самим вірусом і так само потерпають від «парадоксу щастя». І що їхні успіхи, вивішені на загальний огляд, — наслідок тих самих комплексів, почуття незатребуваності, образи на своє тьмяне порівняно з іншими фейсбучанами життя.

Соцмережі дають змогу реально допомогти хворим і нужденним

Так

Здавалося б, очевидний плюс: поступово соцмережі, і передусім Facebook як наймасовіший та найпопулярніший майданчик, беруть на себе функції благодійників. Тут успішно збирають гроші на лікування хворих дітей, відгукуються на прохання про допомогу багатодітних матерів, то речами, то коштами. Тут оголошують збір грошей на фільми й арт-проекти. Тут можна знайти господарів для кошеняти чи песика.

Але…

Користувачі Facebook охоче перераховують кошти нужденним — збідніти не збіднієш, а добродійником себе відчуєш. Ну як тут шахраєві не скористатися такою несподіваною добротою сердечною? Кожне п’яте оголошення про збір грошей — фейк, кожне третє цуценя вигадане, кожна нещасна дитина в інвалідному візку давно виросла. Легкий шлях до власної доброчинності таїть у собі ось такі ями: величезну кількість перерахованих нібито дітям/собачкам/матерям грошей лягають на рахунки шахраїв. Ну скільки разів повторювали: добре перевірте, перш ніж перераховувати гроші. Але ні, адже так хочеться легких, швидких шляхів.

Можна нескінченно перераховувати ці «так» і «але». Тут і можливість легкого флірту, нерідко на шкоду власним серйозним реальним стосункам, — флірт у коментарях дуже поширений, і приховати його надзвичайно важко, а ступінь ревнощів не залежить від ступеня віртуальності. Тут і можливість роботодавців відстежувати настрої підлеглих — не факт, що підлеглим це потім піде на користь. Тут легко окреслити свою політичну позицію, але в нинішніх російських умовах, коли поліцейська держава вже практично вибудувана, а кілька осіб відбувають реальні строки за віртуальні лайки, ймовірність того, що тебе звинуватять в екстремізмі та пособництві терористам збільшується в рази. Особливо зараз, коли Росія приросла нарешті офіційною опричниною у вигляді Нацгвардії, а кількість провокаторів у соцмережах зашкалює.

Найпрогресивніша, найширше мисляча людина легко стає жертвою звуження свого світу, що поступово переходить межу реального

Треба сказати, що описаний стан справ властивий насамперед Росії з її підвищеною агресією, ненавистю до сусідів та інакодумців. Та й Росія неоднорідна: є Москва, Пітер, Єкатеринбург, Новосибірськ із їхнім досить високим рівнем освіти й громадянської активності, а є маленькі міста та села, де немає інститутів, кінотеатрів і громадянської активності. Саме тому Facebook і Twitter з їхньою політичною різномастістю популярніші у великих містах, а мешканці провінції зазвичай задовольняються простенькими ok.ru, vk.com, mirtesen.ru, де котики та сердечка серйозно випереджають за
частотою політичні баталії.

Марк Цукерберґ придумав Facebook як унікальний засіб об’єднання людей. Америка та Європа використовують соціальні мережі за призначенням, старанно дотримуючись заповітів засновника. Англомовний, франкомовний, іспаномовний Facebook не шматується жорстокими суперечками про політичну ситуацію, про шлях розвитку батьківщини та курс долара. Іноземні соцмережі живуть мирно, а якщо сперечаються, то як у реальному житті — коректно. У російськомовному Facebook розмовляють як у ток-шоу на федеральних каналах — на підвищених тонах і з піною в роті.
До недавнього часу український сегмент Facebook більше нагадував англо-, франко-, іспаномовні соц­мережі. Але два з лишком роки тому з відомих причин тут теж оселилася ненависть. Щоправда, зазирає вона переважно туди, де український Facebook зустрічається з російським, теж зі зрозумілих причин. Іноді там, де Захід зустрічається зі Сходом. Але модель спілкування все ж таки ближча до європейської. Усе як у реальному житті.