Містечко Порт-Толбот у Південному Уельсі знамените кінозірками, які в ньому народилися, і сталлю. Тут виросло не одне покоління велетнів екрана, серед яких Річард Бертон, сер Ентоні Гопкінс і Майкл Шин. Те саме стосується і династій сталеварів. Керівник проектів Крістіан Рід працює на найбільшому в Британії заводі Tata Steel ось уже 11 років. Його батько пропрацював у місцевій сталеплавильній галузі 40 років, а дід був робітником ливарного заводу. «Важко думати про те, що можемо втратити завод, — каже він. — Це як втратити когось у родині».
Доля його робочого місця, як і майже 4,3 тис. інших сталеварів із Порт-Толбота, а також усієї збиткової сталеплавильної галузі Британії загалом, стала найпроблемнішим елементом політичного скандалу, що вибухнув після того, як компанія Tata Steel, найбільший британський виробник, заявила в березні про плани продати або закрити свої підприємства в країні. Опозиційні політики вимагають, щоб уряд вигадав щось для порятунку Tata Steel: відгородив країну від дешевої імпортної сталі високими тарифами, як це зробила Америка, або провів щось на кшталт націоналізації, як спробувала це зробити Італія зі злощасним заводом Ilva на півдні країни. 5 квітня потенційний рятівник підприємства, голова британської промислової групи Liberty House Санджив Ґупта заявив про бажання придбати підприємство в Порт-Толботі, хоча перед цим хоче отримати чимало пільг від держави.
Читайте також: Рух за течією. Потенціал нових пріортетних галузей
Британську сталеплавильну галузь він назвав «чи не найгіршою у світі».
Проте в заможному світі знайдеться небагато країн, де сталь лишається прибутковим бізнесом. Біди Порт-Толбота свідчать про глобальну проблему, особливо там, де виробникам звичайної сталі доводиться змагатися з конкурентами, яким процес обходиться значно дешевше.
Багато хто вважає (зокрема, і валлійські сталевари), що головна причина всіх нещасть — Китай, де виробництво сталі останнім часом різко збільшилося (див. «Сталеві перегони»). За даними Всесвітньої асоціації виробників сталі (WSA), за два роки ця країна виробила більше сталі, ніж Британія починаючи з 1900-го. Там і справді чимало надлишкових виробничих потужностей. Але це частина масштабнішого феномену, поширеного в країнах, що розвиваються. За даними ОЕСР, до якої входять переважно заможні країни, за чотири роки (до 2017-го) сталеплавильних потужностей побільшає: на Близькому Сході — на 50%, в Африці — на 20%, у Латинській Америці — на 10%.
Водночас через сповільнення економіки країн, що розвиваються, з китайською на чолі, а також через низькі ціни на нафту (внаслідок цього менше купують сталі для бурових установок і трубопроводів) попит набагато відстає від пропозиції. Навіть в Індії, яка мала би бути променем світла для глобального ринку сталі, зростання попиту навряд чи сягне рівнів, що передували 2010-му: тоді там починалося гарячкове кредитування масштабного будівництва інфраструктури.
Усі країни, що розвиваються, намагаються викинути зайві тонни своєї сталі на глобальний ринок. В абсолютному вираженні на Китай припадає левова частка. Але його експорт становив лише 12% виробленої сталі. Бразилія і Росія, за даними консалтингової компанії CRU, експортували відповідно 24% і 29% власної продукції за минулий рік.
Тож, за словами генерального директора австрійського сталеплавильного заводу Voestalpine Вольфґанґа Едера, проблеми, подібні до британських, чекають на багато інших сегментів цієї галузі. Він вважає, що виробництву конкурентної сталі в Європі перешкоджає надто висока витратність процесу. Податки, витрати на енергію, заробітну плату, платежі за викиди двоокису вуглецю — усе це ставить виробників сталі в програшну позицію порівняно з конкурентами із Росії, України та Туреччини, не кажучи вже про Піднебесну. Гіркий досвід підказує Едеру, що галузь потрібно реструктурувати. У 1980 році попередник Voestalpine збанкрутував і перед загрозою конкуренції зі Східної Європи переорієнтувався на випуск спеціалізованої продукції, як-от рейки для швидкісних потягів і деталі до літаків. У результаті з’явився такий рідкісний феномен, як прибуткова сталева компанія.
За останні тижні акції американських виробників сталі піднялися завдяки зростанню цін на неї та протекціоністським митним тарифам у США. Однак проблеми є і в них. Галузь розколота: з одного боку, є проблемні інтегровані підприємства (на зразок збиткової US Steel), які виплавляли сталь із залізної руди в доменних печах на вугіллі та газі; з другого — спритніші компанії, що працюють з електродуговими печами (як-от Nucor). Сировина для них — брухт і відходи плавильного виробництва, а печі працюють на електриці. У таких міні-заводів менші витрати на оплату праці; їх легко можна зупиняти й знову запускати, пристосовуючись до динаміки попиту. Майбутнє американської сталеплавильної індустрії, найімовірніше, саме за ними, вважає консультант із CRU Сара Макнотон.
Читайте також: Глибоке європейське занурення
Санджив Ґупта в разі придбання заводу Tata Steel у Порт-Толботі хоче замінити недавно встановлену там доменну піч, що працює на вугіллі, на електродугову. Він сподівається на допомогу держави, завдяки якій можна буде зменшити витрати на оплату праці, енергію та збереження довкілля. Проте така бізнес-модель поки що не обкатана. Інсайдери з галузі стверджують, що в Британії захмарно високі ціни на електрику. Ґупта визнає, що це основна проблема. Але сподівається домовитися з урядом про субсидію для своїх проектів виробництва відновлюваної енергії. «Наша модель покриватиме всі стадії виробництва — від забезпечення енергією до готового продукту», — каже він.
У будь-якому разі багатьом європейським виробникам сталі, щоб вижити, знадобиться повномасштабна реконструкція, вважає Вольфґанґ Едер. І зауважує, що від 1993 року їхня кількість зменшилася з 26 до 7. Але це, на його думку, було юридичною, а не структурною консолідацією. Процес не дав достатнього зменшення виробничих потужностей. На його думку, проблеми в галузі наростатимуть, оскільки частка сталі в різних продуктах, як-от кузови автомобілів, падатиме.
Едера непокоїть і те, що в майбутню перебудову втручатиметься держава. Адже в очах політиків закриття доменної печі — це ледь не ознака смерті цілого регіону. Утім, замість того щоб «затягувати процес вимирання», потрібно пропонувати економічну підтримку, перекваліфікацію та інші послуги для тих, хто залишається без роботи, каже він.
Хоч як дивно, сталевари з Порт-Толбота, схоже, згодні з цим: вони недовірливо ставляться навіть до тимчасової націоналізації таких підприємств. І зауважують, що на піку виробництва в 1967 році, коли сталеплавильний завод перейшов до рук держави, там працювало 18 тис. осіб. Відтоді ситуація на підприємстві весь час лише погіршується.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com