Насправді подібних вдалих прикладів ліквідації сепаратистських анклавів і подальшого мирного співіснування з їх мешканцями у світі не так багато. Але, як показує практика, про більшість хорватських проблем, українці просто не здогадуються. Хорватія досі переживає наслідки кривавих подій, що мали місце на її території ще на початку 90-х. Війна залишила в душі Хорватії глибокі шрами, які не загоїлися до сих пір. І сьогодні наймолодша країна Євросоюзу вирішує проблеми, з якими Україна ще тільки належить зіткнутися.
«Поганий мир кращий за добру війну» – під цим гаслом Хорватія живе останні двадцять років. Відносини між хорватами і хорватськими сербами далекі від дружніх, і хоча до серйозних конфліктів та насильства найчастіше не доходить, в колишніх сербських анклавах ситуація залишається напруженою.
Місто Вуковар, яке розташоване на самому кордоні Хорватії та Сербії, в 1991 році став ареною найбільш кровопролитних битв і був зруйнований югославської артилерією майже повністю. У Хорватії його називають містом-героєм і продають туристам відповідні магніти. У 1991 році Вуковар з перших днів війни опинився в оточенні Югославської народної армії та сербських парамілітарних формувань, і кілька місяців героїчно тримав оборону від переважаючих сил противника. Щоб взяти місто і зломити опір хорватів, сербів довелося зруйнувати його майже повністю. У період 
облоги Вуковара на місто щодня падало близько 9000 снарядів.
Фотографії руїн Вуковара шокують не менше, аніж знімки зруйнованого Грозного. Дивлячись на них, відразу розумієш, що відбувається, коли військові ставлять собі за мету взяти місто будь-яку ціну, не зважаючи ні на які жертви серед мирних жителів. Знімки захопленого Вуковара варто було б переглянути жителям Слов'янська, який також кілька місяців був обложений силами ЗСУ, однак не отримав і десятої частки тієї шкоди, яка була завдана «хорватському Сталінграду». Можливо, це дозволить їм зрозуміти, наскільки насправді українські військові берегли захоплене бойовиками місто і життя його мешканців.
Читйате також: Анатомія сепаратизму
Вуковар став місцем одного з найогидніших військових злочинів, що сталися на території колишньої Югославії, яке отримав згодом назву Вуковарської різанини. Після падіння міста серби захопили напівзруйновану міську лікарню, в підвалі якої містилися поранені хорватські солдати і мирні жителі. Після цього частину з них солдати ЮНА вивезли до сусіднього села Овчари на свиноферму і розстріляли. Точну кількість жертв досі так і не встановили, імовірно в той день було вбито від 255 до 265 осіб. Нині на місці трагедії встановлено меморіал, який представляє з себе темне приміщення, де по черзі спалахують і гаснуть екрани з портретами жертв цього злочину. Нічого схожого за період військового конфлікту на Сході України, на щастя,не сталося. Але досвід сербо-хорватської війни вказує на те, що дна у людської жорстокісті немає, і тліючий конфлікт може в будь-який час прийняти найзапекліші форми.
Само собою, подібні ексцеси в історії двох сусідніх народів не проходять безслідно. У Вуковарі сьогодні хорвати і серби чудово пам'ятають, що сталося в Овчарах. Та й без цього пам'ятників війни в Вуковарі предостатньо. Над містом височить знаменита водонапірна вежа, пошкоджена снарядами в 1991 році, яку залишили в якості пам'ятника тим подіям. Та й крім неї на вулицях міста можна побачити безліч розбитих снарядами і посічених осколками будинків, деякі з яких так і не були поновлені досі.
Війна між хорватами та сербами пішла у віртуальний простір і тепер ведеться в інтернеті, на форумах і в соціальних мережах, а також на стінах будинків у підворіттях, де по черзі з'являються антисербські та антіхорватскіе графіті. Головні суперечки у Вуковарі нині через кирилицю. Сербська меншина вимагає, щоб її права були дотримані, і всі міські покажчики та таблички на державних установах були продубльовані кирилицею. У той же час хорвати Вуковара протестують і заявляють, що ніякої кирилиці у себе в місті не потерплять, тому що для них кирилиця – символ окупації, геноциду та масових вбивств.
Кілька років тому, коли влада Вуковара вивісила в місті кілька кирилічних табличок, хорватські ветерани війни влаштували демонстрації протесту і зірвали всі таблички, на яких бачили сербський алфавіт. "Vykovar nikada nece biti Вуковар» – популярне гасло у хорватів, яке зрозуміло українцям і без перекладу. При цьому хорвати тролять сербів, читаючи кириличну назву так, ніби вона написана латиницею – «Бикобап».
У відповідь серби періодично фотографуються зі своїм національним прапором у таблички на в'їзді в місто та вивішують банери з кириличною назвою Вуковара на стадіонах під час футбольних матчів.
У місті досі живуть люди, які брали участь в бойових діях по різні боки фронту і скоювали військові злочини. Представники місцевої влади розповідають, що після переходу міста під контроль Загреба, хорватське населення Вуковара, вигнане в 1991 році, розраховувало, що серби, які брали участь в бойових діях, покинуть місто. Але багато сербів залишилося. І сьогодні непоодинокі випадки, коли жертви насильства стикаються на вулицях зі своїми ґвалтівниками, вину яких ніхто так і не зміг довести.
Часто бувають такі випадки, коли всі знають, хто вбивця, але цього не достатньо, щоб засудити людину. Тому доводиться якось миритися з тим, що вона живе по сусідству – розповів один з міських депутатів.
Читайте також: «Сепаратизм» як універсальне заспокійливе
Після війни 1991 року в Хорватії утворилося три сербських анклава – Кнінска Країна, Західна Славонія та Східна Славонія. Перші два були ліквідовані в 1995 році в результаті вдалої блискавичної військової операції. Але третій анклав, до який саме і входив Вуковар, повернувся під контроль Загреба в результаті мирної інтеграції. Після того, як Хорватія продемонструвала сербам свою силу, ті погодилися врегулювати конфлікт мирним шляхом, щоб уникнути непотрібних жертв. Саме тому серби не втекли з цієї області, як з Кніна, де їх опір придушили військовою силою. Вони інтегрувалися до складу Хорватії поступово і багато колишніх військових залишилися жити в Вуковарі і після того, як він став хорватським.
Мирна інтеграція Східної Славонії в цілому проходила на умовах Хорватії, яка диктувала їх з позиції сильного. Саме з цієї причини сербські парамілітарні формування майже не саботували роззброєння і добровільно здавали наявні арсенали, задовольняючись обіцянками амністії, або просто йшли в Боснію або Сербію, розуміючи, що опір даремний. Хорвати милували своїх ворогів з великодушністю переможців, а не під загрозою відновлення війни. І в кінцевому підсумку повністю інтегрували Східну Славонію, не залишивши навіть натяку на «особливий статус» цієї території.
Вибори, що відбулися в квітні 1997 року, стали важливим етапом мирного процесу, проте вони були проведені вже після того, як у Східну Славонії була введена хорватська поліція, підконтрольна Загребу, а парамілітарні формування сербів були повністю роззброєні. Проходили вибори, зрозуміло, за законами Хорватії, а брати участь в них могли лише ті виборці, які мали хорватські документи. Оскільки території, підконтрольні сербам, були відірвані у хорватів ще до утворення незалежної хорватської держави, їх населення не мало хорватських паспортів, і користувалося паспортами Югославії. Отримання нових документів стало фактично іспитом на лояльність. Адже щоб проголосувати на місцевих виборах серби мали стати громадянами Хорватії, тобто визнати сам факт її існування. Після цього Загреб починав виплачувати їм пенсії та інші соціальні виплати.
Очевидно, що хорвати вчинили зовсім не так, як сьогодні пропонується зробити Україні. І тому загроза відновлення війни в цій країні сьогодні практично дорівнює нулю. Сепаратисти не мають шансів знову розгойдати ситуацію, вони повністю втратили вплив і були витіснені у маргінес. У той же час Мінські угоди не ліквідують військовий конфлікт в Україні, а лише заморожують його на невизначений термін. При цьому, війна може поновитися в будь-який момент, оскільки проросійським бойовикам пропонується широка автономія і особливий статус, що дозволяє їм зберегти контроль над захопленою територією Донбасу.
Читайте також: Тероризм не пройде
Хорватський досвід показує, що наслідки війни не зникають навіть через десятиліття, і боротися з ними країні доведеться, очевидно, до кінця життя нинішніх поколінь. Навіть через 20 років після закінчення війни в Хорватії досі зберігаються мінні поля. У Карловацькій жупанії (області) за два десятиліття було знешкоджено лише ¾ всіх замінованих площ. І щороку на мінах продовжують підривати мирні жителі. Втім, це ще квіточки в порівнянні з тим, що відбувається в сусідній Боснії.
Як і раніше, серйозною проблемою для Хорватії залишаються і питання реабілітації ветеранів війни. У маленькій країні з населенням менше 5 мільйонів чоловік статус ветеранів конфлікту мають понад 500 тисяч осіб – тобто більше 10% населення. Це величезна цифра. На пенсії та допомоги для ветеранів держава виділяє величезні кошти, які стають непосильними для скарбниці. При цьому спроби якось урізати витрати і пільги щоразу наштовхуються на рішучі протести і блокуються політиками-популістами.
Всі ці проблеми ще тільки чекають Україну в майбутньому. І поки що український уряд, на жаль, не демонструє велике завзяття у вирішенні цих проблем. Хорватський досвід свідчить, що перемагати та долати наслідки війни, можна тільки через консолідацію всього суспілства, коли вся країна, без перебільшення, працює на спільний результат. Нажаль, керівництво України не здатне консолідуватися навіть у скрутні часи. Тому українцям ще доведеться добре попрацювати над помилками.