Спочатку росіянам потрібно було показати бандерівців із Криму: з’явилися справи Миколи Карпюка та Олега Сенцова. Причому перший став уособленням російських страхів, адже був одним із лідерів УНА — УНСО й «Правого сектору». Коли ж на Сході почалися активні бойові дії, російська пропаганда потребувала карателів-військових. Так виникла справа Надії Савченко. Водночас переслідування українців розгорнулося й за іншими напрямами. Зокрема за шпигунство. Один із прикладів — історія Юрія Солошенка. Він найстарший з ув’язнених на території РФ за політичними мотивами українців: за ґратами йому виповнилося 73 роки. Чоловіка затримали на Київському вокзалі в Москві 2014-го під час ділової поїздки.
Окремо варто згадати й про кримських татар. Так, у 2015-му «влада» анексованого півострова взялася переслідувати активістів через релігійні погляди. Наприклад, у січні затримали начебто членів організації «Хізб ут-Тахрір» Руслана Зейтулаєва, Нурі Прімова та Рустема Ваітова. Їх звинуватили у створенні цієї організації та участі в ній. Вона, як відомо, заборонена в РФ через «екстремізм». Водночас у країнах Заходу такою не вважається. Адвокат затриманих наголошує, що під час обшуків не знайшли жодного доказу, який міг би свідчити про причетність цих людей до «Хізб ут-Тахріру».
Читайте також: Світ про Україну: Справа Савченко — нова форма цькування України
Свого часу Тиждень писав про 11 полонених українців у РФ (див. № 23/2015). Відтоді кількість осіб, арештованих за політичними мотивами, пов’язаними з Україною, збільшилася. Сьогодні в російському полоні, за даними Центру громадянських свобод, перебувають 25 осіб. За більш ніж
півтора року вдалося звільнити двох. А дві «великі справи» проти українців приросли ще кількома.
Призначені на роль «карателів»
Перша й, певно, найвідоміша широкому загалу — «велика українська справа». Вона пов’язана з «карателямі й фашистами», як їх уявляє середньостатистичний російський обиватель, а фігурують у ній українці, яких звинувачують у причетності до «каральних батальйонів», масових убивств і незаконних методів ведення війни. Серед них Надія Савченко та Сергій Литвинов. Їхні біографії, як і обставини затримання, різняться кардинально. Савченко, добровольця батальйону «Айдар», захопили в полон 17 червня 2014-го поблизу селища Металіст у Луганській області. Впродовж семи днів тримали в полоні, після чого незаконно переправили до Росії. Від початку її намагалися звинуватити в причетності до загибелі російських журналістів Іґоря Корнелюка та Антона Волошина (потрапили того самого дня під обстріл поблизу Луганська). А в кінцевій редакції звинуватили в пособництві в убивстві, пособництві в замаху на вбивство, скоєне за мотивами політичної ненависті. На додачу українській військовій інкримінують незаконний перетин кордону РФ. 22 березня її засудили до 22 років позбавлення волі. І ще 30 тис. руб. штрафу за перетин кордону.
Історія Литвинова дещо інша. Простий житель Станично-Луганського району. Закінчив лише сім класів середньої школи, працював на місцевого підприємця й виконував господарські роботи.
За свідченнями односельчан, мав проблеми з розвитком, через що не був військовозобов’язаним. 12 серпня 2014-го поїхав у лікарню в Ростовській області до стоматолога, оскільки українські медзаклади були недоступні через бойові дії. 21 серпня невідомі вивезли його до місцевого відділення УБОЗ, а вже 29-го Литвинова звинуватили в «геноциді російськомовного населення на південному сході України». За версією слідства, різноробочий убив 39 чоловіків, 1 дівчинку, зґвалтував і позбавив життя 8 жінок. Усе це він нібито вчиняв як доброволець батальйону «Дніпро-1» за наказом керівництва та безпосередньо Ігоря Коломойського, який навіть «привозив» бійцям гроші. Утім, завдяки старанням адвоката Віктора Паршуткіна та українських консулів справа розвалилася. Виявилося, що імена потерпілих та їхні адреси вигадані, а сам Литвинов плутався у свідченнях. Тож слідчі відмовилися передавати справу до суду. Натомість відкрили нову, за якою жителя Луганщини звинуватили в пограбуванні громадянина РФ. Нібито разом із українськими військовими він напав на жителя Ростовської області, який мав будинок в Україні, побив його і вкрав два автомобілі, за що може дістати 12 років позбавлення волі. Проте, як виявилося, за одними номерами «вкрадене» авто зняли з обліку, а друге числиться як викрадене. Окрім того, «пограбованого» в Україні востаннє бачили наприкінці 2013-го. Нині за цим епізодом триває суд. Утім, історія може давати підстави для стриманого оптимізму, оскільки Литвинов є чи не єдиним українцем, який має реальні шанси на повернення додому через явні проблеми з доказовою базою.
Друга, але не менш важлива — «велика кавказька справа», пов’язана з «участю» українців у війнах у Чечні, зокрема в Першій чеченській. Найвідоміші фігуранти — Станіслав Клих і Микола Карпюк. Їм інкримінують нібито вбивства російських військових та активну участь у бойових діях на території президентського палацу в Грозному, площі Мінутка та залізничному вокзалі. Слідство переконує, що українці разом із пособниками змогли вбити 30 військових і 13 поранили. Клиха затримали в серпні 2014-го в Орлі під час поїздки до дівчини, Карпюка — у березні того самого року в Брянській області. Останній разом із В’ячеславом Фурсою мав начебто їхати від «Правого сектору» до Москви на зустріч із «керівництвом РФ». 20 березня Карпюка звинуватили в участі в чеченських подіях.
Сама справа ґрунтується на свідченнях лише однієї людини — Олександра Малофєєва, який, за версією слідства, також брав участь у зіткненнях із російськими військовими в Чечні. Після нібито повернення в Україну він вчинив кілька розбійних нападів і був засуджений. Коли ж звільнився, перебрався до Новосибірської області до своєї матері. І вже там його засудили за нові злочини ще на 23 роки.
Адвокат Марина Дубровіна припускає, що на Малофєєва чинили тиск, оскільки той є наркозалежним. Можна припустити, саме через це «свідок» заявив, що у війні в Чечні брали участь Дмитро Ярош, Олег та Андрій Тягнибоки й прем’єр Арсеній Яценюк. Як зазначають правозахисники, протоколи допиту Малофєєва почали з’являтися у справі в 2014-му паралельно із затриманням Клиха та Карпюка. До цього ж моменту прізвища затриманих українців у справі не фігурували, хоча її порушили 1997-го. Ще один аргумент, який може свідчити про явну фабрикацію доказів: жоден із членів УНА — УНСО не впізнав у Малофєєві учасника руху. Самі ж Клих із Карпюком зазначають, що не могли фізично перебувати в Чечні в 1994–1995 роках, оскільки Станіслав навчався в університеті Шевченка, а Микола доглядав хвору матір.
Після появи у справі незалежних адвокатів Клих і Карпюк заявили про тортури: їх катували струмом, душили, били, позбавляли сну, води та їжі, застосовували психотропні речовини. Після таких знущань Микола навіть намагався вкоротити собі віку, але йому завадили конвоїри. Обидва в’язні написали заяви про тортури до ЄСПЛ. Наразі триває суд у Грозному. Хлопцям загрожує від 15 років до довічного позбавлення волі.
«Шпигуни» та «екстремісти»
Третя, відносно нова категорія — «шпигунство». Тут щонайменше троє затриманих, найвідомішим із яких є згаданий вище Солошенко. Він упродовж 20 років працював у військовій сфері й керував полтавським заводом «Знамя», який після розпаду СРСР існував завдяки російським замовленням для оборонки. Після 2010-го підприємство закрили, Юрій вийшов на пенсію, проте й далі підтримував контакти з партнерами по бізнесу. Після затримання впродовж 10 місяців до нього намагався пробитися консул, але йому відмовляли. Під час слідства Солошенко наполягав на своїй невинуватості, навіть писав листи до генпрокурора Юрія Чайки та прохання про помилування на ім’я Владіміра Путіна. Проте на суді визнав провину й заявив, що не збирається оскаржувати вирок. Дістав шість років позбавлення волі.
Читайте також: Бранці Кремля. Як українці стають політв'язнями в РФ
Четверта і, певно, найбільша група справ — кримські. Умовно їх можна розподілити на дві підгрупи: політичну та релігійну. Під першу потрапляють Сенцов, Кольченко, Афанасьєв та Чірній. Їм інкримінували тероризм і терористичні акти й засудили до позбавлення волі строком від 7 до 20 років. Сюди ж належить так звана справа 26 лютого, за якою проходить заступник голови Меджлісу Ахтем Чийгоз. Його обвинувачують в організації «масових заворушень» 26 лютого 2014-го біля будівлі парламенту Криму. Тоді проукраїнським активістам протистояли прибічники партії «Русское единство», очолюваної Сергієм Аксьоновим. Унаслідок тисняви загинуло двоє людей, десятки дістали тілесні ушкодження. Чийгозу ж загрожують 15 років позбавлення волі.
Друга — так звана справа «Хізб ут-Тахрір». З’явилася в Криму відносно недавно — близько року тому. За нею, наголошують у Центрі громадянських свобод, можна засудити будь-якого кримського татарина, який дотримується релігійних норм і звичаїв, що, як припускають правозахисники, у майбутньому може стати нормою для окупованого півострова. Нині «релігією» займаються в Севастополі та Сімферополі. Так, нещодавно сімферопольський суд арештував чотирьох кримських татар, затриманих після обшуків 12 лютого.
«Можна припустити, що ще з часів України існують списки «взятих на олівець». Вочевидь, зараз їх відпрацьовують. Наскільки відомо, справи проти активістів шиють феесбешники, які раніше займалися цими самими людьми в структурі СБУ. Але такі релігійні справи — загальноросійська тенденція. Там ці затримання з 2000-х. Людей пакують десятками, просто в Україні за цим не стежимо. В Уфі зараз затримано 20 мусульман. У Москві — 20 мусульман. І частково цей російський репресивний конвеєр уже розгорнули в Криму, що , зокрема, пов’язано з кримським контекстом, бажанням притиснути кримських татар, показати, хто тут хазяїн», — припускає Марія Томак, журналіст Центру громадянських свобод.
Загалом можна назвати прізвища лише двох українців, яким за ці два роки поталанило повернутися з російських тюрем в Україну. Це колишні студенти Богдан Яричевський та Юрій Яценко. Свого часу їх затримали в Курській області. Після цього хлопців піддали тортурам, змушували зізнатися в шпигунстві й диверсійній діяльності. Щоб спекатися ФСБ, вони порізали собі вени. Врешті Яричевського за кілька місяців відпустили в Україну, а Яценка засудили до двох років колонії-поселення за зберігання мисливського пороху. Згодом строк покарання зменшили до дев’яти місяців, зарахувавши цей термін у час перебування в слідчих ізоляторах.
Зовсім скоро Україні варто очікувати низки рішень щодо інших в’язнів. Вирок в оптимістичній справі Литвинова, за оцінкою правозахисників, може бути вже в першій половині квітня. У справі Карпюка та Клиха — приблизно до кінця квітня, оскільки там лишилися виступ захисту, дебати й вирок. Щодо кримських татар ситуація складніша. Так чи інакше затриманих «терористів» мають переправити до Росії, де й почнеться сам процес. Коли точно це станеться, достеменно не відомо.
Що ж до можливих обмінів полонених українців правозахисники розводять руками. Кажуть, якщо із Савченко, Сенцовим, Клихом ситуації зрозумілі, то що робити з татарами — невідомо, оскільки для них півострів став абсолютом.
«У того самого затриманого кримчанина Алі Асанова четверо дітей і величезна родина. Вони фермери. Там старенькі батьки, які поклали життя на те, щоб повернутися до Криму. І вони кажуть, що їх звідти тільки вперед ногами винесуть. Або знову депортують. І як цих людей обмінювати, на яких умовах? Їх треба з родиною забирати й на материковій Україні влаштовувати, але навряд чи держава візьме на себе таку відповідальність. А гарантувати безпеку в Криму неможливо. Тим паче там є загроза початку масових репресій, якщо заборонять Меджліс. Це велика небезпека для кримських татар», — наголошує Томак.
Політв’язні чи ні?
Політв’язнями полонених українців наразі визнала лише російська правозахисна організація «Меморіал». Жодна міжнародна структура не виступила з аналогічною ініціативою. Як наголошують українські правозахисники, термін «політв’язень» означає, що людина була журналістом, правозахисником або чинила ненасильницький опір. У тій самій Amnesty International про розвиток ситуації в курсі, але навіть Сенцова не визнають «політичним», оскільки не певні до кінця, що він не вдавався до насилля. Щодо випадку із Савченко взагалі говорити не варто. Адже вона військова. Водночас організація вимагала «пропорційної кваліфікації» їхніх дій. Оскільки у випадку з тим самим Афанасьєвим, який у Криму підпалив двері організації «Русское единство», справу можна було б кваліфікувати як хуліганство, а не тероризм. Крім того, Amnesty виступала із заявами щодо застосування тортур до українських в’язнів у РФ.
Читайте також: Зниклі безвісти й військовополонені: про реальну ситуацію
Також щодо бранців Кремля були резолюції Європарламенту, польського Сейму, заява від чеських депутатів. Під час наступної сесії ПАРЄ мають голосувати резолюцію щодо цього питання.
Якщо говорити про шанси на обмін, то ситуація неоднозначна. Свого часу український Мін’юст звернувся до РФ із проханням передати Сенцова, Кольченка, Афанасьєва та Солошенка на Батьківщину для відбування покарання. Прізвищ могло бути більше, проте ситуацію ускладнює бюрократія. Адже з проханням про фактичну екстрадицію мають звернутися і родичі, і сам засуджений. Зважаючи на те що це правовий шлях вирішення ситуації, навіть після повернення українці мають і надалі відбувати покарання. А звільнити їх може лише суд. Таким чином, це означатиме, що Україна визнає вироки, винесені російською Фемідою. Українське МЗС також розглядало варіанти щодо обміну в’язнів через механізм помилування. Міністр Павло Клімкін навіть обіцяв порушити це питання під час зустрічі в «нормандському форматі». Втім, наскільки це питання розглядали поки що важко сказати. Єдине — не варто серйозно сприймати заяви людей, які займаються обмінами в «ЛНР/ДНР» і обіцяють за місяць-два повернути Савченко й Сенцова.
«Люди, які займаються обміном на рівні «ЛНР/ДНР» і заявляють, що можуть поміняти Надю або Сенцова, — це не серйозно. Обмін може відбутися тільки на найвищому рівні — президентських адміністрацій. Бо навіть СБУ цією темою не займається. Її парафія — заручники «ЛНР/ДНР». І допомога зі збором свідчень про в’язнів Кремля. А переговори — це МЗС і АП», — резюмувала Томак.
