Дійство набуло масштабів народного гуляння з усіма відповідними атрибутами: виступом самодіяльних колективів на сцені театральної площі, ярмарком товарів широкого вжитку, вуличними кафе, виставкою ретроавтомобілів від згаданого байкерського клубу та пригощанням усіх охочих безплатними млинцями й чаєм на дровах. Ласих до тих почастунків виявилося так незліченно багато, що вони мусили вистоювати близько півгодини в живій черзі, а напій та наїдок закінчилися ще в першій половині дня. Для дітей працювали атракціони: катання на електромобілях (100 руб. за 10 хв) і на поні (теж платно). Ціни на товари не поступалися магазинним, одначе дуже багато хто спішив придбати харчові продукти, спідню білизну чи алкоголь, бо ж ярмарки, що їх проводять на театральній площі, зазвичай мають репутацію недорогих і якісних, а можливість у вихідний купити все й відразу приваблює численних покупців.
Читайте також: План «Б» для патріотів «Новоросії»
Із мінусів свята можна назвати те, що жоден із представлених там товарів не був дешевий чи ексклюзивний: усе те самісіньке, чим наповнюють місцеві супермаркети місцеві ж таки виробники. Хоча крім цього можна було обзавестися побутовою хімією, трикотажем та постільною білизною з Росії. Для дітей вірменський клан власників електромобілів укотре організував випробування батьківського гаманця. У перерахунку на російський рубль проти минулого року ця послуга подорожчала втричі. Усю ярмаркову площу та прилеглу територію охороняли «військові» з позначкою «К» (комендатура) на піксельній формі, по периметру чергувала бойова техніка. І незважаючи на ціни й погоду, політичний устрій чи світові катаклізми, вуличні майданчики, де смажили шашлик, були повні охочих зігрітися коньяком і скуштувати святкових салатів. Вуличні майданчики від мережі супермаркетів «Народный», прозвані в народі «магазинами Плотницького»…
Поміж тих, хто бажав відсвяткувати з розмахом, були представники керівного складу громадського руху «Мир Луганщине» й самі «військові», а в півгодинній черзі по дармовий чай видно було людей без певного місця проживання і з явно низьким достатком. Серед площі побачила свого сусіда на інвалідному візку, який збирав милостиню в пластмасовий стаканчик. Щоб дістатися туди, витратив близько півтори години… А ще пісні, які лунали зі сцени… Всуціль російською. Російські костюми, російські співанки, георгіївські стрічки на дітях. Центр міста окупований «військовими». Люди шанобливо розглядають обличчя загиблих на стенді біля «будинку уряду» та пам’ятний знак, подарований «Ночными волками» луганчанам, увінчаний двоголовим орлом, який укотре нагадує нам, що ми частина Росії, а наше пряме призначення — боротися за якнайшвидше возз’єднання з країною-сусідом для євразійського панування…
Читайте також: Прогулянка Луганськом
У вас ніколи не було відчуття, що ви стали зайві у своєму місті? Мабуть, це запитання могло б стати маркером психічних захворювань. Але саме це спадало мені на думку, коли я бачила обличчя загиблих, двоголового орла на пам’ятному знаку, міжнародну виставку малюнків «Детям Донбасса». Немовби місто витісняє тебе. Минулого тижня відвідала конкурс патріотичної пісні. Це був один з етапів програми, якого до війни, звичайно ж, не існувало. Ніхто не заспівав українською мовою, хоча в нас офіційно її не переслідують. Учасники співали так собі, це не були професійні колективи, але перемогла та команда, що пустила під пісню зворушливий відеоряд, скачаний з інтернету: загиблі, світанки снарядів у небі, втомлені обличчя, зруйновані будинки… Журі втирало скупі сльози, бо в кожного з нас своя війна, вона різна, але немає людини чи сім’ї, якої це не торкнулося б. Ми політкоректні настільки, що завбачливо прибираємо українську мову звідусіль, як таку, що миттю вийшла з моди. Немає українських пісень, костюмів, традицій. Щоб уникнути непорозумінь, звіти, пісні й вірші лише російською. І немає більше того міста, що було до всіх терпиме, приймало їх, гостинно відчиняло двері кожному, хто його відвідував. Я написала лист із проханням про допомогу до приватного доброчинця. Мені відповіли: «Ви з Луганська. А наша база в Донецьку. І в Луганськ ми не їздимо, бо перетин внутрішнього кордону між «ДНР» та «ЛНР» став принизливою і складною справою. Взагалі на нас уже не варто розраховувати. На жаль». Я теж не їжджу нікуди. Я проти стресів, не створюю собі випробувань штучно. Поки можна, я тут, бо тут мій дім, а його не вивезеш у валізі, не продаси й не покинеш. Хоча залишити житло — це ніби купити квиток в один кінець: повертатися вже не матимеш до чого. Те місто, яке оспівують усі луганчани, котрі виїхали, місто дитинства, фонтанів і троянд, місто побачень, нічної ілюмінації, друзів… стало містом спогадів. І дедалі дужче воно стискається, не залишаючи повітря тим, хто зостався в ньому, все ще вважаючи Луганськ своїм, терпимим до всіх, як колись.