Кажуть, герої не вмирають. Теоретично так, у нашому серці й нашій пам’яті. Але це насправді відмазка. Вмирають. І нині весь світ, прилипнувши до екранів телевізорів і комп’ютерів, може дістати нагоду в цьому переконатися. Дай Боже, щоб не сталося, але ніхто вже не може ні в чому бути впевненим. Божевілля сягнуло свого апогею, зло не планує відступати, а світ, попри свою позірну стурбованість, радше мовчить. Бо що він скаже? ХХІ століття з усіма його досягненнями та можливостями, виявляється, нічим не краще від Середньовіччя з кострищами, де спалюють незгодних. Нині хіба що є можливість спостерігати все це в реальному часі, і від того ще більше хочеться вити…
Їй не дадуть померти. Можливо… Кажуть, колотимуть у вени якусь там рідину, підтримуватимуть. Але не в цьому, за великим рахунком, річ. Найгірше вже трапилося. Вся ця історія оголила найогидніші сторони нашої дійсності, найнікчемніші й найпотворніші людські риси, затерти які не зможе ніщо. Навіть час. Прості люди завжди були лише розмінними монетами в ігрищах сильних світу цього. Так повелося. Але це якраз той випадок, що поза правилом, бо ставить усе на свої місця, відкидає маски й називає речі своїми іменами. Це той випадок, коли нікому немає виправдання, адже, виявляється, попри всі маніпуляції, запевнення та гучні заяви, ніхто нічого не зробив, щоб зупинити трагедію.
Ми не знаємо справжньої ціни питання. Не знаємо, скільки перемовин велося і скільки витрачено на це коштів. Зате знаємо, що все це якщо й було, то задля галочки. Зараз чітко зрозуміло, що жодної скоординованої політики з підтримки та визволення Надії Савченко не існувало. Все трималося на громадських ініціативах та зусиллях родини. Ті люди, які справді допомагали, зробили не лише все, що могли, а значно більше. А от ті, у чиїх силах було зробити більше, просто згаяли час.
Читайте також: Світ про Україну: «Внутрішній конфлікт в Україні може подарувати Путіну перемогу»
Півтора року держава фактично нічим не займалася, щоб витягнути дівчину з лабетів ворога. Нічим. Бо ті зусилля, які, можливо, і докладалися, нині виявилися такими мізерними, що соромно й казати. Сподівалися на диво? Чи російське правосуддя? Чи, може, як завжди, надіялися, що якось воно саме вирішиться? Війна закінчиться за місяць і проблеми зникнуть самі собою, згинуть, як і воріженьки, мов роса на сонці? А не згинули, не зникли. Де геніальні кроки української дипломатії? Де міжнародний скандал? Де світова змова проти кремлівських садистів і дегенератів? Лише тепер світ помалу починає розуміти, що відбувається. Звучать голоси підтримки, співчуття, стурбованість, гнівні заяви лідерів держав з погрозами та напоумленням. Пишуть «не вмирай», «не варто»… Але ж справа не в смерті. Є речі, набагато гірші від неї…
Що там казав шанований усіма наш миролюбний президент, коли Надія пішла ва-банк? Що подвоїть свої зусилля для її звільнення? Краще б промовчав. Подвоїти можна собі ранкові фізичні навантаження в спортзалі, а тут треба рвати землю. Він і до того багато що казав та обіцяв. Тільки де ті всі обіцянки? Це саме стосується й інших кулявлобів — вершителів доль людських, фейсбучних міністрів, політиканів, стратегів. Постити листи «з-за ґрат», висловлювати співчуття й закликати виходити на акції підтримки — це трохи не те, що треба робити в нинішній ситуації. Бо це саме той випадок, коли дуже придалися б усі ці відчайдухи, які нині гниють у СІЗО за примітивними звинуваченнями в хуліганстві, бандитизмі, зберіганні зброї… Якби держава спрямувала їхню енергію та бажання бити ворога в добре русло, Ростовська область разом із судом, де судять Надю, і СІЗО, де її тримають, перетворилися б на місячний пейзаж. Але ж ні, гріх про це навіть думати. Ми миролюбні, ми медитуємо на мінські домовленості й ніколи в жодному разі не порушуємо взятих на себе угод. І чхати, що підписувати угоди з чортом собі на шкоду, бо ми такі…
Надії не пощастило. Вона не громадянка Ізраїлю чи США, які не панькаючись витягують своїх із найнебезпечніших кутків світу, задіюючи, якщо треба, і хитрість, і гроші, і зброю. Зате Надія — народний депутат України від «Батьківщини» й делегат Парламентської асамблеї Ради Європи. Агов, Юліє Володимирівно, ваш голос на захист своєї соратниці останнім часом щось ледь чути. Невже полонена льотчиця була потрібна лише для підняття рейтингів та виборчого піару? Де надзусилля задля її звільнення? Парламентські торги на таке не залишають часу? Ну, звісно, це не ціна на газ, заради якої можна ломитися в кабінет до Путіна й торгуватися до нестями. А дуже шкода. Бо, кажуть, людське життя, особливо такої людини, дорожче від усіх скарбів світу.
Все доволі погано, хоча й нічого нового. Просто найгірші підозри підтвердилися й більше не потребують доказів. Ані про те, що в Кремлі сидять канібали та покидьки, для котрих людська доля, як і життя, нічого не значить, ані про те, що жоден українець для своєї держави не становить ніякої цінності, ані про те, що Україною керують щонайменше випадкові люди.
Читайте також: Савченко звернулася до Порошенка та українців із листом щодо її голодування
Ну а далі все може бути набагато гірше. Для великого вибуху нині бракує лише іскри. Саме так починалися всі найбільші катастрофи людства: з маленької, здавалося б, людської трагедії, яка раптом переповнювала чашу. І не лукавлять зараз ті, хто кричить, що смерть, не дай Боже, кремлівської бранки, українського офіцера Надії Савченко може мати катастрофічні наслідки. На жаль, не лукавлять. Її все ще можна не допустити. Поки що можна. Тиском, ультиматумами, диверсіями на території чи то ворога, чи то торгового партнера. Можливо, навіть тотальною стріляниною з гармат і «Градів» по всій лінії фронту й раптовим широкомасштабним наступом. Принаймні звук переможної канонади точно додасть Надії сил триматися та дочекатися своїх. І не лише їй, а й Клиху, Карпюку та іншим українським бранцям.
Чи ми не можемо собі дозволити такої самодіяльності? Чи ми не встигли поки що за два роки зміцнити, розбудувати й озброїти свою армію? Чи, може, хтось скаже, що це не той метод і так ми лише нашкодимо собі та Надії? Не нашкодимо, вже нашкодили. Там, у Кремлі, сидять гопники, які розуміють лише мову сили. Чим більше їх б’єш, тим більше вони бояться за свою шкуру й готові сприймати аргументи. Іншої мови вони ніколи не розуміли, а тому всі попередні зусилля було витрачено марно. Врешті, хто не ризикує, той не п’є шампанського. А відкоркувати пляшку на руїнах Кремля й справді богоугодне діло. Та й хто, як не ми.
Україна і світ нині на низькому старті страшних перемін. Їх уже неможливо зупинити, але реально пригальмувати. Чи вистачить снаги, мудрості та сили волі? Смерть, не дай Боже, покаже…