«Развалили страну»
Впродовж останніх двох десятиліть суспільні настрої в Донбасі були просякнуті відчуттям втрати. І не безпідставно, адже у 1990-х тут почалася справжня руїна. У 2013-му, лише в Луганській області 44 населених пункти офіційно претендували на статус депресивних. Не дивно, що рівень незадоволення життям тут завжди був найвищим в Україні (у квітні 2014-го – до 70%).
Економічна криза, якої зазнав Донбас, була закономірна – всі вугільно-металургійні регіони закінчують погано. Проте місцевим мешканцям було важко повірити в те, що їхнє життя було зруйноване через історичну закономірність. Тому з 1990-х в тутешніх розмовах про життя міцно закріпилася фразочка «развалили страну».
Хто саме був призвідцем лиха, одностайної думки не було. Натомість було неясне відчуття, що проти Донбасу реалізується певний злочинний план. Конспірологічної отрути в суспільній свідомості було достатньо: і план Даллеса, і сіонські протоколи, і каверзи ЦРУ. Втім, конспірологія була забавкою більш-менш освічених міщан.
Читайте також: Брудне слово «націоналізм»
Для люмпенізованого пролетаріату достатньо було простої ідеї, що Донбас «об’їдають» сусіди. У 1980-х це були мешканці Ростова, які справді наїжджали у Луганськ по ковбасу та інші дефіцитні товари. Тепер, коли луганську ковбасу став захищати державний кордон, місце нахлібників посіли співгромадяни-українці – передусім ті, що жили по інший бік Дніпра.
І хоча Донбас став дотаційним регіоном, його населення все ще асоціювало себе з «всесоюзною кочегаркою». Міф про «об’їдання» легко пояснював невідповідність між високими амбіціями та жалюгідною дійсністю. А для місцевої еліти це був спосіб перекласти відповідальність за становище регіону на міфічних нахлібників та легітимізувати свої політичні претензії.
Крім того, це був потужний спосіб дискредитації будь-яких протестних акцій. Слоган 2004-го року «Київ танцює, Донбас працює» лунав щоразу, коли ситуація в країні сягала точки кипіння. Втім, міф про те, що Донбас годує всю Україну, використовували і для роздмухування сепаратизму – спочатку регіонали, а потім і лідери самопроголошених «республік».
«Обнести Донбасс колючей проволокой»
З часом розмиті уявлення про об’їдання Донбасу набули більш конкретних обрисів. Поразка Януковича під час Помаранчевої революції стала для багатьох втіленням неясних страхів, які накопичувалися в Донбасі впродовж попередніх 13 років. Тим більше, що підконтрольні регіоналам медіа надавали подіям відповідних інтерпретацій.
З тих пір в Донбасі з’явилося відчуття загрози з боку «помаранчевої» України, причому негатив був сфокусований на Галичині. Образ нахлібника змінився – тепер це були «бандерівці», які прагнуть обнести Донбас колючим дротом. Економічне невдоволення, що панувало тут раніше, набуло нової якості – після 2004-го це був відвертий політичний реваншизм.
До економічних претензій додалися ще й культурні. У 1990-х російськомовні обивателі нарікали на «насильницьку українізацію» лише в тій мірі, в якій нове мовне законодавство додавало побутових складнощів. Було в цьому і трохи міщанської зверхності перед суржикомовними селянами. Однак після 2014-го на порядку денному з’явилася «бандеризація», «переписування історії» та інші фобії.
Дивіться також: Молитва українського націоналіста
Ну а від цього був один крок до сумнозвісного донбаського «антифашизму». Завдяки наполегливій ідеологічній роботі в Донбасі відродився культ Великої Перемоги, пристосований до місцевих обставин і політичних потреб Партії регіонів. Головним ворогом були не гітлерівці, а «бандерівці», до яких записували будь-кого відповідно до політичної кон’юнктури.
З роками «антифашизм» набував все більш агресивних форм. День Перемоги поступово перетворився на мілітаристське шоу з ряженими радянськими солдатами, військовою технікою і навіть реконструкцією боїв. Режисери дійства змушували Донбас не згадувати, а наново проживати війну, щоразу все більше занурюючись в роль.
По мірі клерикалізації життя в донбаській українофобії з’явилися і релігійні мотиви. Проєвропейські поривання трактувалися, як антиправославні, а в навколоцерковному середовищі готувалися до спротиву «євросодомії», «розкольникам» та уніатам. Пізніше до православних радикалів приєдналися і комуністи, привівши з собою ностальгуючих за Сталіним пенсіонерів.
Підсумки і перспективи
Таким чином, за два останніх десятиліття в суспільній свідомості Донбасу сформувало чимало фобій, які разом складали архітектуру місцевої українофобії. Зрозуміло, що піддавалися їй далеко не всі. Однак, перед кожними виборами регіон отримував жорстку ідеологічну накачку, яка нерідко доводила людей до справжньої істерії.
Коли у 2013-му режим Януковича захитався, пропагандисти Партії регіонів вдавили педаль в підлогу, задіявши весь свій арсенал. Євромайдан пробудив страхи десятилітньої давності, а коли почалася «гаряча» фаза протистояння, Донбас взагалі злетів з катушок. Принаймні, осатанілих і переляканих виявилося достатньо, аби російські спецслужби провернули тут «русскую весну».
На прикладі Донбасу можна спостерігати механізм self-fulfilling prophecy – пророцтва, що збувається завдяки самому собі. Донбас почав боротися з примарною українською загрозою настільки активно, що Україні справді довелося боротися з Донбасом. Ті, хто пророкували війну з «бандерівцями», отримали її – щоправда, розпочавши її власними руками.
Читайте також: Звідки беруться російськомовні «бандерівці»
Сьогодні, коли між Донбасом і Україною пролито стільки крові, ненависть пустила коріння ще глибше. Проте ситуація зовсім не безнадійна. Хоча б тому, що ненависть не була тотальною – навіть у квітні 2014-го сепаратизм підтримували лише 30% місцевих жителів. Та й місцевих «ополченців» аж ніяк не більше, ніж тих, хто воював і воює у складі сил АТО.
Тому ситуація не безнадійна. Перше і головне, що треба зробити на звільнених територіях – це якомога сильніше обмежити інформаційне підживлення ненависті з боку російських та місцевих сепаратистських медіа. По-друге, українофобію у Донбасі завжди підримувала місцева бюрократія і партійний апарат ПР. Тому політичне перезавантаження влади – це ще одна умова нормалізації ситуації.
Що ж стосується далекосяжних перспектив, то рано чи пізно Україні доведеться не просто відновлювати, а перебудовувати Донбас. Проект «всесоюзної кочегарки» вичерпав себе і регіон потребує повного перезавантаження. Нова реальність Донбасу визначатиме, які настрої там пануватимуть. Можливо, Донецьк і Луганськ ще стануть форпостами Європи на кордоні «русского мира».