Як ви оцінюєте останню зустріч міністрів оборони країн НАТО? Які очікування щодо розширення Альянсу на схід?
— Ця зустріч була однією з найвдаліших після Уельсу. Ми задоволені всіма рішеннями, адже послідовно йдемо в наміченому там напрямку. Це зараз дуже посилить наші внутрішні можливості під час підготовки саміту у Варшаві й збільшить присутність на східному фланзі, що для нас актуально. Думаю, що ми йдемо добрим шляхом. І сподіваюся, до Варшави якраз виконаємо взяті на себе зобов’язання щодо повної операційної взаємодії штабів, які створені нещодавно в східних країнах, і досягнемо повної операційної готовності сил, особливо швидкого реагування. Тож усе йде за планом, і ми цим задоволені.
Що стосується розширення на схід, то це не так легко дається і тут якихось революцій я не очікую. Але для нас дуже важливо й цим шляхом іти послідовно. Ми повинні використовувати нинішню ситуацію та наявні важелі достатньою мірою. Щодо Грузії, є якісні покращення процесу, але саме розширення — рішення політичне, і тут усі компоненти мають збігтися. Принаймні ми повинні бути готовими, а я відчуваю, що до цього ще не дозріли. Але все одно є важелі й форми, які покращать підготовку до евентуального членства. Що ж стосується інших країн, то поки немає якихось змін в офіційній позиції і нічого коментувати.
Наскільки безпечно почувається нині Литва, враховуючи політичний розкол у Європі в питанні біженців? Чи є шляхи його подолання?
— Побачимо, життя покаже. Адже це доволі болісна проблема, тут багато намішано і є чимало запитань. Це велике випробування для Євросоюзу в сенсі згуртованості, напевне, найбільше за останній час. Ми трохи ніби збоку від тієї воєнної дороги біженців і тому обговорюємо це питання більш теоретично. Намагаємося знайти таку конструктивну, не радикальну позицію. Не йдеться ані про «нікого не приймемо», ані про «всі приїздіть». Такого немає. Ми приймаємо деякі зобов’язання за зрозумілими нам критеріями, які були висунуті, виходячи із загального валового продукту країни, чисельності населення, економічних можливостей тощо. Теоретично визначили певну цифру на два роки й намагаємося підготуватися до цього, паралельно готуючи суспільну думку та дискутуючи. Але поки що, на сьогодні то невелика таємниця, у нас перебуває чотири біженці, тому про це навіть смішно говорити. Тим паче що ми маємо намір виконувати свої зобов’язання досить серйозно, оскільки це ще й ознака солідарності з тими, кому зараз важко все те вирішувати.
Читайте також: «Женевський формат»: перспектива чи ілюзія?
Також я впевнений, що ми нарешті маємо втілювати в життя ті рішення, які прийняли. Бо, наприклад, два головних моменти, на жаль, поки що не реалізовані. Перший — зміцнення зовнішніх кордонів Шенгену. Ми про це багато говоримо, але мало зробили. Другий — повинні запрацювати гарячі точки, центри управління біженцями. Їх має бути понад десяток. З них поки що діє лише три, та й то неефективно. І це також причина того, що ми не можемо рухатися далі. Якщо не впорядкувати процес на вході в Шенгенську зону, не розібратися в цих потоках, хто справді згідно з Женевською конвенцією є біженцями, що втікають від війни, і кому мусимо надати прикриття та гарантії, а хто є економічними мігрантами, яких ми не можемо всіх прийняти. Адже логіка проста. Рівень життя в Північній Африці відрізняється від рівня життя в розвиненіших країнах Євросоюзу в 40 разів. Тож, виходячи з цього, можна цілком зрозуміти й не треба ображатися на людей, які необов’язково втікають від війни, а лише шукають краще життя та роботу. Але вони також мають збагнути, що не повинні вирішувати в
такий спосіб свої проблеми. Це, на жаль, також не було чітко сказано.
Як ці проблеми впливають на єдність в українському питанні? Чи не дають вони додаткових козирів друзям Росії?
— Я не бачу якихось безпосередніх великих впливів. Але біженці використовуються в тій дискусії як зброя в руках агресора. Це правда. Те, що Росія зараз робить у Сирії, ще збільшує потік біженців, що також є певною зброєю проти стабільності та єдності. Усі ми сподіваємося, що вдасться втілити в життя домовленості про перемир’я і ми його нарешті побачимо. Але дуже багато таких зусиль уже було раніше, тому відповідно й сумнівів зараз щодо цього також чимало. Ми й далі наголошуємо, що конфлікти в Україні та Сирії різні. Так воно і є. Але обидва вони зав’язані на одному, скажімо так, діячі. Тому не зовсім логічно розділяти й думати, що в одному конфлікті будуть одні цінності й норми поведінки, а в другому інші. Особисто я в цьому дуже сумніваюся.
Часто можна почути, що європейці втомилися від українських проблем. Чи так це? Які настрої стосовно України сьогодні панують поміж європейських політиків?
— Як на мене, йдеться не так про втому від конфлікту, як про те, що не менш погано, коли до нього звикаєш. Він, мовляв, є, але що вдієш, треба жити далі. Це ми вже чули багато разів, востаннє після війни на Південному Кавказі 2008 року, коли були досить різкі заяви з приводу анексії частини Грузії, проти мілітаризації тощо. Але потім усе повернулося в, скажімо так, прагматичне русло. Я це називаю невивченими уроками. Власне, їх чудово вивчив агресор, зрозумівши, що за мінімальної ціни так можна робити. Можна порушувати суверенітет сусідніх держав і виходити з кризи із, скажімо так, мінімальними політичними втратами. Інша сторона уроки не засвоїла. Вона подумала, що криза позаду й більше її не буде. А ми тоді казали, що буде. І, до речі, згадували Крим. Не казали, щоправда, про Донецьк, бо таке навіть не спадало на думку. Тож якщо і далі так вчинятимемо, то, звичайно, доведеться пригадати колегам, що не варто дивуватися, якщо в разі чого щось відбуватиметься в Придністров’ї. Але, на жаль, так уже є, помилки повторюються, і не знаю, скільки треба дзвінків будильника, щоб прокинутися. Іноді дуже багато. А про настрої стосовно України, які панують поміж європейських політиків, читайте в газетах. Вони не приховуються. Адже лідери деяких держав часто висловлюються з приводу санкцій, про те, наскільки вони шкідливі і все таке. Тому, якщо ми не будемо послідовними, думаю, важко сподіватися на якийсь успіх. І наше завдання — об’єктивно, без емоцій, за допомогою фактів не лише ілюструвати ситуацію, а й приймати рішення. І є всі передумови, щоб ці рішення були ухвалені. А наскільки вони будуть
прийнятними, залежатиме від політичної волі.
Читайте також: Утрачений імідж
Як налаштована нині Європа щодо продовження санкцій проти Росії й наскільки ймовірне їх непродовження?
— У середині березня ми переглядатимемо індивідуальні санкції проти Росії, які були введені через порушення суверенітету й територіальної цілісності України. Ці причини не усунуті, і за логікою обмеження мали б бути продовжені. Як вийде, побачимо під час дискусії, бо тут потрібен консенсус. І якщо хтось проти, то такого не буде. Ми чуємо й читаємо в газетах різні виступи щодо доцільності санкцій. Я не бачу логіки в таких аргументаціях, але вони все ж є, тому зараз щось прогнозувати було б не зовсім
реально. Хоча за логікою та згідно з правовим підходом ми повинні просто продовжити санкції.
Що стосується економічних обмежень, які повинні переглядати влітку, то вони безпосередньо зав’язані на мінських домовленостях, котрі на сьогодні, і це всі констатують, не виконуються. Тому знову-таки якщо причина залишиться, то й санкції мають бути продовжені. Принаймні в цьому наша позиція зрозуміла, а як буде, подивимося. Поки що ми постійно бачимо 50, 60, 70 обстрілів щодня. Називати це перемир’ям доволі складно. Зважаючи на все це, зараз не та ситуація, коли можна ухвалювати якісь інші рішення щодо санкцій.
Є ще санкції стосовно Криму, які взагалі немає причин переглядати. Тим паче що тут було б помилкою думати, ніби це питання забуте й не обговорюється. Ми постійно про це кажемо й хочемо, щоб факт невизнання анексії Криму мав конкретні політичні, фінансові та дипломатичні наслідки. Це дуже важливо. А деякі моменти, такі як права людини чи утиск прав татарського населення, взагалі завжди були пріоритетними для Литви. І ми говорили про це в усіх можливих міжнародних організаціях,
зокрема й в ООН.
Читайте також: Ян Томбінський: «ЄС підтримає Україну, якщо вона буде провідником власних реформ»
Чи є альтернатива Мінську, якщо він не працює?
— Поки що немає. Але я хотів би звернути вашу увагу на тенденцію згадувати лише про Мінськ-2. Це велика помилка, адже ми повинні брати до уваги весь пакет домовленостей. І мінські угоди за вересень 2014 року дуже важливі. Вони більше стосувалися ситуації з безпекою. Коли кажуть, що ми маємо приймати якісь рішення, пов’язані з політичними реформами, а вже потім дійде до деескалації, у цьому немає жодного здорового смислу. Але така тенденція нині в коментарях простежується, і на це варто звернути увагу.
Які ви бачите перспективи програми Східного партнерства? Чи є вони взагалі?
— У нас є такий лакмусовий папірчик — безвізовий режим, щодо якого ми політичне рішення ніби ухвалили, але мусимо ще довести до логічного завершення. Сподіваюся побачити якісь результати тих зусиль. Це стосується й України. А от щодо Молдови, то там треба визначитися з урядом, повинна стабілізуватися ситуація, адже ми знаємо, якою вона є на сьогодні. Поки що важко щось говорити. Хоча донедавна Молдова все-таки була лідером у багатьох процесах, і тут слід трохи почекати. У кожного є певні труднощі, але не все безнадійно. Не треба заздалегідь казати, що все приречено на провал. Це не так. Необхідно працювати, і результат буде.