Поки Україна відзначає другу річницю другого Майдану, Крим готується вступити в третій рік життя під Росією. Я навмисно вживаю саме дихотомію «Україна — Крим», а не, наприклад, «Крим та решта України» чи «Крим та материкова Україна». Юридична належність півострова Українській державі для всього цивілізованого світу не підлягає сумніву. Але чи лишається досі він Україною не за буквою закону, а за своєю сутністю? Сумна річниця, викликаючи спогади та роздуми, мимоволі змушує вкотре ставити собі це запитання.
У багатьох сенсах Крим усе ще є заповідником тієї України, якою ми її знали роками. Переміни в житті, звісно, помітні та відчутні, але, за великим рахунком, стосуються здебільшого зовнішніх аспектів, як-от назви установ, вивіски банків, уніформи постових… Навіть зміна прапорів не стала великою новиною, бо російський триколор уже давно був тут звичним елементом міського ландшафту, майорів на численних установах Чорноморського флоту, готелях, автозаправках, над юрбами різних демонстрантів тощо. Більш глибинні ж порядки функціонування суспільства залишилися без фундаментальних змін. За владними столами в міських, районних, республіканських кабінетах стирчать давно знайомі обличчя, що протягом років казенно вітали нас із Днями незалежності України, вручали розмальовані синьо-жовтою символікою грамоти, настановляли про необхідність дотримання законодавства України тощо. Вони, як і ми, опинилися під чужою п’ятою несподівано для себе. Ще буквально напередодні російської окупації заявляли про підтримку «єдності України на чолі із законно обраним президентом». Але, на відміну від нас, спритно й підло підлаштувалися під ситуацію. Їхні побоювання, що рано чи пізно їх замінять свіжі кадри з Московії, навіть викликають співчуття, адже «свої» покидьки сприймаються як менше зло, ніж покидьки іноземні. Дуже показове в цьому сенсі переконання багатьох севастопольців у тому, що кримській автономії більше пощастило з керівництвом, ніж їхньому місту-герою, бо надто вже контрастує пихата хамська поведінка імпортованого з Росії градоначальника Мєняйла зі зрозумілим електорату «пролетарським» стилем правління Аксьонова. Це підживлює їхнє негативне ставлення до «панаєхавших» із-за проливу та навіть потенційно створює певний простір для вмілого й розумного втручання української контрпропаганди.
У колоніальному стилі
Хоч як дивно прозвучить, Росія, попри всі заяви, не дуже поспішає інтегрувати півострів до загальноросійського ритму державного життя. Лейтмотивом «дорожніх щоденників» чи не більшості політиків, журналістів і блогерів із РФ, що вештаються Кримом, є придивляння до екзотичних реалій життя кримчан (які для величезної маси росіян так і залишаються «хохлами»), порівняння цих реалій із російськими та здивування тим, що тут не діють звичні їм на батьківщині правила й порядки. Багато з них доходять невдоволеного висновку, котрий часто чути й від ревних місцевих прибічників найшвидшої інтеграції: «Крим досі не став Росією, все залишається так, як при «украх», а до Росії йому ще як до місяця рачки».
Читайте також: Зручний формат. У якому статусі півострів має повернутися до складу України
І то цілком правильне спостереження. Бо Крим — це не Росія. Крим — це російська колонія. Французька Гваделупа має однаковий юридичний статус із Савойєю та Вандеєю, але не є і не може стати ними.
Крим залишається регіоном із дуже специфічною політичною культурою, сформованою саме в умовах української вольниці, з укоріненим усвідомленням особливого статусу, особливих вимог і перманентної опозиційності центральній владі. Саме за ці звички й шмагають кримчан російські публіцисти, скаржачись на їхнє «нахлібництво», брак запопадливості, переконаність у тому, що Росія їм щось винна, небажання бути «як усі росіяни», а також за «вроджену схильність до зрадництва» (цікаво, що ця остання риса є ключовою складовою російських стереотипів про українців).
Окупаційна влада не гірше за нас пам’ятає, що насправді частка прибічників російського Криму, за всіма соцопитуваннями протягом двох десятиліть, ніколи не сягала вище ніж 40%, а проросійські рухи незмінно балансували на межі непроходження до місцевих рад. Куди тепер запропастилася ота решта 60%? Затаїлася та мовчить, плекаючи, певно, свою «генетичну схильність до зради».
Шанс ще раз проявити цю рису «регіонального менталітету» (тепер уже стосовно Росії) донедавна лише підсилювався невдачами кремлівської влади, економічною кризою та загальним розчаруванням, що півострів не лише не став блискучою «вітриною» російських успіхів, таким собі російським Гонконгом, а й не піднявся за життєвим комфортом хоча б до рівня самої РФ. Ідеалізована «наддержава» з її розпіареними «модернізаціями» та «інноваціями» залишається для тих 40% її традиційних прибічників такою самою недосяжною мрією, як і за українських часів. Навіть від переконаних прихильників Кремля нечасто почуєш якісь позитивні аргументи про переваги російського володарювання. Їхня аргументація здебільшого негативна: «Аби не було того жаху, як в Україні». І знов Україна! Її реальні чи уявні проблеми досі слугують відправною точкою для оцінки ситуації в Криму. Якщо для росіян сакраментальне питання «што-там-у-хахлов?» є адиктивна розвагою на кшталт спостереження за гладіаторськими боями, то для Криму це головний камертон для вимірювання рівня свого щастя.
Проти кого блокада
Неоднозначність кримської ситуації вимагала б від української влади щонайменше проаналізувати, яким чином ці суперечності між очікуваним і набутим можна використати в державних інтересах України. Бо Росія, хоч як дивно, з якихось власних міркувань (можливо, не бажаючи надто вкладатися в непевне надбання, котре завтра, хтозна, може вислизнути з рук) під приводом «перехідного періоду» утримує Крим на певній відстані від себе. Повна інтеграція, за загальноросійськими стандартами, мала б означати цілковиту заміну відданими москвичами та сибіряками 
ненадійних місцевих кадрів, встановлення найжорсткішого контролю Москви за фінансовими потоками, запровадження славетної російської «вертикалі влади» тощо. Але цього чомусь не сталося, і доля Криму, як і раніше, перебуває в руках українського призову пострадянської мафії, чиї суперечності з російськими федеральними органами час від часу навіть прориваються назовні. Росія, здається, не дуже цікавиться власне Кримом, приділяючи більше уваги розгортанню тут військового угруповання, ніби на безлюдному атолі.
Зв’язки півострова з Україною надавали безліч можливостей опосередковано впливати на ситуацію в ньому. До півострова залишалося стільки «доріжок», що їх варто було не лише зберігати, а й розширювати на той випадок, якщо ними колись доведеться повертатися до Криму. І саме цього зроблено не було.
Я не заглиблюватимуся в складну та неприємну тему ганебної капітуляції України в Криму 2014 року. Що сталося, те сталося, покарання винних у цьому є справою майбутнього, а зараз конструктивнішим було б замислитися над способами повернення території. Рецептів тут не бракує. Від наївного мрійництва в дусі «Україна стане заможною та успішною, увійде до Євросоюзу, і тоді Крим захоче бути з нами», здається, відмовився вже й сам президент, котрий колись спроста озвучив цю благоглупість, давно заперечену багаторічним досвідом сусідства Північної та Південної Кореї, Куби й США, Білорусі та Польщі, Петербурга й Гельсінкі та навіть настроями росіян, котрим досвід частих подорожей до ЄС анітрохи не заважає нехтувати «євроцивілізацією» та ненавидіти її. Ніхто з тих, хто бачить далі власного ганку, не покладає надій і на омріяний фейсбучною юрбою «розпад Росії»: по-перше, наші власні ризики в цьому сенсі ще гірші, а по-друге, бережи, Боже, світ від вибуху монстра, нашпигованого ядерною, хімічною й бактеріологічною зброєю. Світ не дозволить такого розпаду й цілком матиме рацію. Про військовий шлях соромно й згадувати, тож не згадуватимемо. Вочевидь, стан речей у світі не залишає інших дієвих інструментів, крім важеля міжнародної юриспруденції. Безсумнівно, саме його задіяння й передбачає Державна стратегія реінтеграції Криму, яка на сьогодні засекречена. Цікаво, чи враховує та стратегія неприємний для України, але таки наявний і вже кілька разів тихо озвучений у міжнародних кулуарах тренд під заголовком «міжнародно визнаний повторний референдум у Криму під контролем міжнародної спільноти»? Може, саме тому й засекречена, що таки враховує? Ні, навряд чи… Інакше країна потроху готувалася б до конкуренції ідей щодо майбутнього Криму, а не вдавалася б до кроків, котрі за своєю неадекватністю не мають рівних від часів зловісної капітуляції.
Читайте також: Чи є перспективи? Крим і чинна влада в Україні…
Маю на увазі насамперед недавню «блокаду» півострова: спочатку «продуктову», а потім й «енергетичну». Подія втішила багатьох в Україні: нарешті ми їм всипали! Кому ж саме? Окупаційна адміністрація та вояччина, маючи щедре першочергове забезпечення з російського материка, від самого початку не залежали ні від тульчинського масла, ні від мелітопольських ковбас. Залежали від цього лише дрібні комерсанти та «пересічні», для котрих купівля українського давала змогу хоч трохи економити покраяні кризою сімейні бюджети. Заміна шосткинського сиру на ставропольський стала трагедією хіба що для гурманів. Решта жувала ставропольське й не скаржилася, тим паче що російська логістика благополучно налагодилася ще до початку курортного сезону й весняні фото пустих полиць у кримських крамницях уже давно відійшли в минуле. Тож удар не поцілив. Але в пам’яті харчова блокада закарбувалася міцно.
Олігархи, проти яких нібито була націлена акція, і далі легально та взаємовигідно торгують із Росією. Не через кримську ділянку кордону, через харківську. У Криму й тепер є українські харчі. Вони потрапляють сюди через Москву чи Краснодар на, так би мовити, «загальноросійських» засадах. Річ, звісно, не в жирах і вуглеводах, а в національних інтересах та кроках до їх досягнення. Чиїм національним інтересам відповідає остаточна інтеграція Криму до російського економічного простору?
Коли терористичний акт (а саме так кваліфікує підрив чонгарських електроопор не лише російський телевізор, а й чинне українське законодавство) перервав потік електроструму до Криму, в поліцейських околодках та військових частинах світло сяяло, як і раніше. Не читав жодного некролога окупантському вояку чи поліцаю, що розтрощив би собі лоба, спіткнувшись у темряві. Чув, проте, безліч історій про вимкнене медичне обладнання в міських лікарнях, про пограбовані в темряві оселі, про родини, що мерзли та не мали на чому готувати в негазифікованих будинках. Зокрема, про родини патріотів України, не всі з яких були здатні зловтішатися з того, що сусіди іншої «політичної орієнтації» теж мерзнуть (певно, саме тому вони свого часу й не «змінили орієнтації», бо мали в собі забагато людського).
До «електричної епопеї» Москві бракувало прикладів справжніх «добрих справ», крім міфічного захисту кримчан від уявних «правосєків» півтора року тому. Відтоді рівень життя падав, надії руйнувалися, люди розчаровувалися… Але тут із неба впав легкий шанс проявити турботу про підданих, і Москва скористалася ним блискуче. Я не знаю, чого це коштувало росіянам, але енергетичну кризу в житловому секторі було подолано оперативно та ефективно. Путін особисто заявився на Керченській протоці, особисто дав команду прокласти «енергетичний міст»… І світло загорілося та, поблимавши ще з тиждень-другий, світить досі. Перекреслити враження від путінського електричного чудодійства, наочне свідчення якого щовечора нагадує про себе в кожній хаті, мов ота «лампочка Ільіча», тепер можна хіба що чудом помноження хлібів.
Знову ж таки чиїм національним інтересам відповідало забезпечити Путіну цей захмарний і стійкий стрибок рейтингу, водночас позбавивши Україну останнього важеля впливу на ситуацію в Криму? Якщо раніше кримським «ватнікам» доводилося добряче почухати потилицю, шукаючи відповідь на запитання, що поганого особисто їм зробила Україна, то невдала спроба влаштувати в Криму проти зими гуманітарну катастрофу дала на це запитання очевидну й недвозначну відповідь. Так був спалений останній міст.
Як відомо, «блокада» завершилася прийняттям постанови Кабміну, що забороняє українським громадянам вивозити з материка в Крим провіант, не передбачений вичерпним списком із 21 виду «соціально значущих продуктів». Цікаво, що це дріб’язкове й принизливе обмеження не поширюється на росіян, які прямують до Росії через Харків. Теоретично Путін і Шойґу можуть завітати до Києва й повернутися поїздом через Білгород із торбою, куди покладуть житній хліб, пакунок молока жирністю 3,2%, пачку перловки, по дві пляшки української горілки на пику, по яблучку та ще й по рошенівській ірисці на закуску. Якщо я спробую привезти таку саму торбу додому з Херсона, у мене її конфіскують митники, бо всі названі вище продукти до жебрацького списку не входять. Трагікомічні сценки на цей сюжет трапляються на кордоні щодня.
Це не пояснити «війною» з країною-агресором, бо то не війна, коли ні на мить не припиняються ні культурні обміни, ні торгівля, ні вільний рух поїздів і фур в обидва напрямки через харківську ділянку кордону. Той жвавий рух цілком заперечує будь-які аналогії як із 1941–1944 роками, так і з грузинсько-абхазьким кордоном. «Блокада» була не епізодом «гібридної війни», а піар-кампанією кількох кримських політиків. Через їхню неспроможність мислити всеукраїнськими масштабами вона вдарила не по терористах, а по заручниках і завдала непоправної шкоди національним інтересам України.
Кримськотатарський чинник
Від акції відносно виграла лише одна сторона: кримськотатарський Меджліс, який виступив ініціатором «блокади» й став за її час таким відомим та популярним, що на цій хвилі піднесення навколо нього вже навіть почало створюватися збройне формування з ісламістським душком. (Це, до речі, протиприродний альянс, бо в Криму Меджліс завжди тримався осторонь різних «свідків Халіфату», а ті, своєю чергою, цуралися ідей кримськотатарського націоналізму, ідентифікуючи себе насамперед як частину світової громади мусульман.) Але цього відносного успіху Меджліс досяг виключно на київській арені. На кримському ж боці ті події коштували йому невиправдано дорого. По-перше, негазифіковані поселення репатріантів є найуразливішими перед зимними знеструмленнями, тому «отців нації» зрозуміли, м’яко кажучи, не всі співвітчизники й авторитет органу національного самоврядування став стрімко падати. По-друге, «блокада» викорінила клас кримськотатарських дрібних торгівців і перевізників, чиї човникові послуги між Кримом та Херсонщиною забезпечували заробіток багатьом із їхніх громад. І, по-третє, блокадну кампанію радо використала окупаційна влада для остаточної юридичної заборони тих залишків структури Меджлісу, що ще перебували на півострові.
Меджліс кримськотатарського народу традиційно був прогресивною організацією, що завжди підтримувала демократичні сили України. Зрозуміло, що для малого репресованого народу життєво важливо забезпечити гарантії відновлення своїх прав. Шлях до цього Меджліс слушно вбачав не в непевних альянсах із владою, а в установленні в країні демократичного ладу, коли такі гарантії надаватимуться не особистим благоволінням президентів, а самою структурою державного устрою. Російська окупація заскочила Меджліс, як і всіх нас, зненацька. Глухі погрози етнічних чисток «татар і бендер» змусили кримськотатарських лідерів проявити, ввічливо висловлюючись, «зваженість» і «гнучкість» перед новими хазяями Криму. Джемілєв, обережно добираючи фрази, бесідував по телефону з Путіним. Чубаров торгувався за національні квоти в окупантському парламенті Криму. А нинішній «ультрапатріот» України Іслямов із тим самим несамовитим завзяттям будував «російський Крим» на посаді заступника Аксьонова. І це теж можна зрозуміти, бо якщо йдеться про врятування цілого народу, то межі допустимих компромісів можуть значно розширюватися. Гаслом часу став крилатий вислів Іслямова: «Целый народ не может быть диссидентом!».
Читайте також: Крим: Блокуємо далі…
Загадкою століття є колосальний ляп російських унтер-пришибєєвих у визначенні російської політики щодо Меджлісу. Чи то було результатом незграбності та невігластва російської державної машини, чи відповідальні «востоковєди в штатском» читали лише методичку з приборкання туземців Кавказу й автоматично перенесли її рецепти в кримські умови, але до авторитетної організації національного самоврядування, що готова була співпрацювати з російською владою, поставилися як до купки шахраїв. Прописаним у Києві Джемілєву та Чубарову заборонили в’їзд до Криму, москвича Іслямова прибрали з посади… Російські йолопи власноруч створили зі своїх без-п’яти-хвилин-союзників потужний клуб непримиренних «дисидентів» у Києві, змушених відкинути вагання й остаточно пристати на бік України. Саме цей клуб тепер здебільшого й визначає українську візію майбутнього Криму.
Уряду України варто було б повчитися в кримськотатарського «народного уряду» наполегливості та «гнучкості» в досягненні своїх програмних цілей, головною з яких є створення на півострові кримськотатарської національної автономії у складі України. Голова Меджлісу детально знає, як 250 тис. кримських татар мусять жити після гіпотетичного звільнення півострова з-під окупації. Біда в тому, що прем’єр-міністр, на відміну від нього, не має такого самого чіткого уявлення, що робити з двомільйонною рештою кримського населення. Бо ширших візій майбутнього Криму, ніж кримськотатарський проект (котрий гідний, аби його враховували, але ще не є остаточним вирішенням кримської проблеми), Україна досі не висунула. Авжеж, легше заспокоїти себе, ніби кримськотатарська мрія про національну державність дає відповіді на всі запитання, що вона, беззаперечно, влаштує 85-відсоткову російську чи зросійщену більшість звільнених з-під окупації кримчан… Заспокоїтися й піти собі гратися в бісер «віртуального правосуддя» з Прокуратурою АРК на вул. Різницькій (Київ), а ще цікавіше — у «віртуальну декомунізацію» Криму. Дрібний, але промовистий приклад космічної віддаленості цих гравців від кримських реалій демонструє проект профільного комітету Верховної Ради щодо запланованих декомунізаційних перейменувань в АРК. Поряд із цілком слушним поверненням вікових історичних назв, віднятих у кримських селищ Сталіним, місту Красноперекопськ із його 90% слов’янського населення, заснованому в 1930-х роках під цим самим іменем, присвоєна штучна назва Яни-Капи («Нові Ворота»). Її проблема зовсім не в алітераціях із фольклором про дрібну рогату худобу (окупантська преса вже вдосталь поглузувала з цього), а в тому, що вона не народжена історією чи хоча б місцевою кримськотатарською громадою, а штучно видумана в затишку київських кабінетів. Якщо оця віртуальна шароварщина псевдокримськотатарського стилю є найпершим і найголовнішим, що Київ вважає за доцільне зараз пообіцяти звільненому Криму, то висновок із того лише один: повернути півострів уже насправді ніхто не сподівається. Бо, повертаючи його, доведеться мати справу насамперед не з шановною меншістю аборигенів, а з оцими двома мільйонами, що зараз вивішують на балконах російські прапори. Чим їх повертати на свій бік, якщо силовий варіант завідомо неможливий? Яку «пропозицію, від котрої не можна відмовитися», надати їм?
Думаймо, панове, над цим. Це в наших інтересах. Ступінь потреби України в Криму та Криму в Україні різний. І, хоч як дивно, Крим Україні потрібний більше, ніж навпаки. Бо він без України якось виживає. Але Україна має амбітнішу мету: не «якось виживати», а жити гідно та гордо. Це неможливо без відновлення конституційної цілісності держави.
Крим у багатьох сенсах усе ще залишається справжнісінькою Україною. В Україні, зрештою, народилася та виросла абсолютна більшість його мешканців. Звісно, він не та Україна, якою ми бачимо її в натхнених мріях про майбутнє, а радше уламок кривого дзеркала, у котрому, втім, відображається обличчя саме України, хоч би яким воно було. У Криму крім таємних і явних патріотів живе ще сила людей, для яких стало відкриттям, що у світі є ще більш потворні та хижі обличчя, ніж оті корумповані мармизи, які роками представляли тут Україну. Час скористатися цим ще є, але так не триватиме безкінечно.
Думаймо, панове.