Чергова, ось уже третя після Революції гідності, «весна» так і не принесла очікуваних змін. Звісно, це не означає, що у влади немає переліку з низки пунктів, щоб заявляти, що «реформи відбуваються». Але незаперечним є факт, що їх критичної маси та динаміки й близько не вистачає, щоб сподіватися на зміну загальної ситуації та системи, від якої залежить розвиток країни й суспільства.
Чи не найбільшою досі не вирішеною проблемою небезпідставно вважається збереження потворного зрощення влади та бізнесу. Саме потворного, адже в усіх капіталістичних країнах влада не може бути й не є повністю незалежною від бізнесу. Бізнес і влада так чи інакше тісно взаємодіють і взаємно впливають одне на одного на різних рівнях. Приватне підприємницьке середовище є клондайком управлінських кадрів, які демонструють високу ефективність в умовах конкуренції. Успішний розвиток економіки будь-якої країни залежить від здатності влади чути й брати до уваги побажання бізнесу, реагувати на його занепокоєння й проблеми як усередині тієї чи іншої країни, так і за її межами. А бізнес зазвичай рахується з національними інтересами своєї держави.
Проте зрощення влади та бізнесу в нашій країні має мало спільного з такою взаємодією. Воно є потворною мутацією, породженою особливостями пострадянської трансформації української економіки, що так і не перетворилася на цілковито ринкову, та суспільства, яке досі не стало демократичним у повному розумінні цього слова.
Читайте також: Заклик весни
Ця мутація, що часто ототожнюється з вершиною у формі ненависного олігархату, насправді значно ширша й глибша. Адже численні пов’язані з посадовцями різного рівня невеликі структури, що присмокталися до державних ресурсів і працюють у привілейованих умовах, завдають не набагато меншої, а можливо, і більшої шкоди країні, ніж кілька великих олігархів. Тим більше що до останніх зазвичай прикута куди прискіпливіша увага, ніж до дрібних фірм, пов’язаних із родинами «якогось» прокурора, голови чи заступника голови міністерства, обласної або районної держадміністрації чи ради, мера або керівника держпідприємства…
Масштаби паразитування кожної такої маленької бізнес-потвори, звісно ж, не йдуть у жодне порівняння з «імперіями» людей із топ-10 або топ-50 найбагатших та/чи найвпливовіших людей в Україні. Проте важко переоцінити шкоду, якої вони завдають сукупно державним фінансам і, що не менш важливо, функціонуванню ринкових механізмів та економіці. Адже ім’я їм легіон.
З цієї причини марно очікувати кардинальних змін на краще, навіть якщо вдасться позбутися 10–20 найбільших олігархів чи топ-корупціонерів, до зловживань яких прикута увага ЗМІ та суспільства. Так само як проблема не може бути вирішена лише через зміну персоналій на посаді президента, прем’єр-міністра чи генпрокурора. Це ілюзія, плата за віру в яку щоразу буде дедалі вищою, аж доки (коли не запізно) не принесе необхідного досвіду й зроблених із нього висновків.
Тому останнім часом ми й спостерігаємо на наочних прикладах, що оновлення країни не може відбутися зусиллями 10, 100 чи навіть 1000 ентузіастів-волонтерів. Вони здатні, й навіть приречені, хіба що демонстративно «розбити лоба», щоб засвідчити неспроможність самостійно здолати систему, котра базується на особистому інтересі та світогляді десятків тисяч людей, на яких зав’язане її функціонування. І в такий спосіб лише загострити увагу на проблемі.
Зміна окремих персоналій і керівників не здатна змінити мотивацію основної частини людей, які працюють у системі. Тому вони саботуватимуть будь-які спрямовані на підрив їхніх позицій ініціативи навіть найбільш ідеалістичного керівництва. А те, своєю чергою, швидко «вигоратиме» у відповідних умовах, особливо якщо змушене працювати й залучати до своїх команд мотивовані кадри на заробітну плату кількасот євро за місяць.
Без мотивації (економічної для всіх та внутрішньої для критичної маси) виконавців нічого не змінить і формальне переписування правил чи механізмів: людський фактор, розум та особистий інтерес завжди дадуть можливість обійти або підлаштувати їх під свої потреби.
Змінити одну систему здатна лише інша система. Наприклад, базована на організованому громадянському суспільстві й здатності тисяч і сотень тисяч його представників протидіяти спробам тисяч і десятків тисяч людей у владі на всіх рівнях підпорядкувати правила та механізми власній вигоді.
Без зміни всієї системи відносин влади, бізнесу та суспільства неможливо сподіватися на припинення корупційного поглинання дедалі більшої частки національного доходу. А отже, і на динамічне зростання конкурентоспроможності української економіки у світі завдяки вільній конкуренції, створення необхідних передумов для зростання рівня та якості життя українців.
Зміна системи залежить від наявності критичної маси мотивованих, кваліфікованих та, що найважливіше, організованих людей — виконавців. Зрощення частини бізнесу та влади, перетворення можновладців і впливових чиновників на «бізнесменів» — це лише наслідок заповнення ними вакууму впливу, який виник через брак в Україні реальної альтернативи — повноцінного громадянського суспільства.
Тільки громадянське суспільство у складі як неінтегрованого у владно-бізнесовий конгломерат середнього та малого бізнесу, так і інших верств, що зараховують себе до середнього класу, здатне сформувати альтернативу наявній системі. Воно не мусить і не може бути якоюсь одностайною структурою, адже має інтегрувати надто різні групи зі своїми інтересами. У різних його складових можуть і мають бути відмінні, зокрема й конкуруючі, інтереси.
Однак в основі спільних позиції і дій може й повинно лежати неприйняття монополізації влади, її використання для власного збагачення, надання преференцій пов’язаним структурам-спонсорам та дискримінації всіх інших. А метою не зміна/ротація персоналій при владі, а зміна засад її взаємодії з бізнесом і суспільством.
Читайте також: Почути Донбас по-справжньому
Утім, для цього громадянське суспільство має бути не лише структурованим та організованим, а ще й адекватним. Не розлюченим натовпом, який вимагає жертовних цапів, чудес, альтруїзму чи месіанства від найнятого менеджменту органів влади або державних підприємств. А лише роботи певної якості за відповідну плату. Усвідомлюючи при цьому межі можливого, будучи відкритим до компромісів і здатним відповідати за себе й утримувати себе, а не претендувати на статус клієнтів держави чи окремих спонсорів.
Очевидно, що переважна частина нинішнього патерналістського у своїй масі українського суспільства наразі не відповідає необхідним критеріям і не відповідатиме їм уже завтра. Більшість громадян і далі воліють знаходити чергового месію/цапа-відбувайла, наділяти його ідеальними рисами, ігнорувати справжню мотивацію цієї персони та залежність від реальних команд і спонсорів… А потім за певний час скидати з Олімпу й осипати прокльонами за невиправдані сподівання.
Псевдогромадські й політичні проекти створюються насамперед з метою заміщення при владі на загальнонаціональному або місцевому рівні тих чи інших посадовців, перебрання в них можливостей отримувати доходи від традиційних корупційно-монопольних схем. Саме на цих умовах бізнес переважно й фінансує такі нові проекти. Натомість фінансувати зміну правил гри, а не тих, хто їх встановлює за старим «друзям — усе, решті — закон», він особливого бажання не виявляє.
Своєю чергою, «актив» нових політичних і громадських проектів у таких умовах закономірно розглядає їх лише як роботу з оплатою безпосередньо або через подальшу монетизацію здобутого авторитету та рейтингу, через обслуговування інтересів конкретних спонсорів або створення з часом власних «присосок» після обіймання тієї чи іншої посади або здобуття впливу на неї. І це стосується не лише столичних міністерств чи державних монополій-гігантів. Це універсальне правило на всіх рівнях, починаючи від ЖЕКу або комунального підприємства, школи або лікарні. Лише масштаб інший.
Читайте також: Ян Томбінський: «ЄС підтримає Україну, якщо вона буде провідником власних реформ»
Соціологічні дослідження свідчать, що понад 10% виборців не приховує готовності продавати свій голос, а ще близько третини ставиться до цього з розумінням. «Нові» партії й далі утворюються з людей, що сформувалися в наявній системі, і не збираються ламати її, а прагнуть лише підлаштувати під себе. При цьому за ними часто стоять ті спонсори, які давно й успішно використовують правила системи для власного збагачення якщо не на загальнонаціональному, то принаймні на місцевому рівні.
Тому, власне, і «маємо те, що маємо». Інакше все вже давно було б інакше. Проте якщо рух до мети припиниться, то на реальні зміни в інтересах суспільства не варто чекати. Будь-яка політика завжди проводилася, проводиться й проводитиметься лише в інтересах тих, хто її реально визначає та контролює. І жодні бунти, протести чи повстання ніколи не змінювали системи, якщо не могли замінити її своєю, новою.
Не можна змусити проводити реформи тих, хто не хоче їх. І тим більше тих, хто відчуває загрозу від цього для себе. Під більшим чи меншим тиском стара система завжди демонструватиме лише імітацію реформ, фрагментарних і недовговічних. Ухвалені, проте належним чином не втілені в життя перетворення ніколи не зможуть дати позитивного ефекту, а тягар від їх проведення завжди непропорційно розподілятиметься між тими, хто контролює, і тими, хто не контролює владу.
Страх масового бунту чи поразки на чергових виборах, на який розраховує багато хто з прихильників примусу до змін старої системи, лише підштовхує тих, хто контролює владу, до брутальнішої та швидшої капіталізації своїх посад чи позицій у політиці. Краще швидше накрасти та втекти, ніж довго працювати й мало, а тим більше нічого не привласнити.
Тому в умовах відсутності організованої політичної сили чи широкого громадянського руху, здатного взяти на себе відповідальність за розвиток країни й проведення кардинальних перетворень, а не їх імітації, схильність більшості населення до популізму й надалі використовуватиметься авантюристами. Ті чи інші проекти, перебуваючи на гребені популярності як «нові», здобуватимуть свою частку в парламенті й уряді, а відтак квоту на управління національним багатством, діючи, як і раніше, у межах наявної корупційної антиконкурентної системи. А потім замінятимуться черговими «новими».