Нафтотрейдери виявляють незвичну увагу до острівця Харк за 25 км від іранського узбережжя Перської затоки. На його підвітряному боці кілька місяців стоять заякорені з півдюжини величезних танкерів — їх видно з орбітальних супутників завдяки встановленим на палубах транспондерам. Трохи далі вздовж берегів республіки пришвартована ще одна флотилія величезних суден. На борту в них до 50 млн барелів тамтешньої сирої нафти… не надто потрібної у світі, де її нині хоч залийся.
Зняття «ядерних» санкцій із Тегерана 16 січня виводить ці барелі на передній край його боротьби за повернення собі частки світових нафтових ринків, від яких він був відлучений майже все останнє десятиліття. Перспектива швидкої появи іранських супертанкерів біля європейських та азійських нафтопереробних заводів (що переб’є постачання із Саудівської Аравії, Іраку та Росії) сприяла різкому зниженню цін на головні світові еталонні марки — Brent і West Texas Intermediate (WTI) 20 січня до найнижчого від 2003 року рівня; WTI подешевшала на 6,7% й коштувала менш ніж $27 за барель. Це найпомітніше зниження протягом одного дня від вересня (див. «Слизький схил»).
Падіння відкрило останню дію драми під назвою «перипетії в нафтовій індустрії», через яку лихоманить глобальну економіку. Якісь неповні 10 років тому за чорне золото боролися — переважно через нестримний апетит китайської економіки до сировини, тож у 2008 році ціни перевищували $140 за барель. Оскільки державні нафтові гіганти на кшталт Saudi Aramco мали доступ до найдешевших резервів, приватні видобувники були змушені освоювати важкодоступні місця (родовища в Арктиці, підсольові поклади в Бразилії та глибоководні біля узбережжя Анголи), причому запаси цих ресурсів, за оцінками, вичерпувалися. Переймаючись тим, що в нафтових великоваговиків можуть вичерпатися можливості для зростання, інвестори заохочували розвідку копалин там, де видобування витратніше, проявляючи однаковий інтерес до нарощування виробництва й до прибутковості. Тепер виробників лякає не дефіцит, а радше надлишок нафти. Збільшення глобальної пропозиції за останні п’ять років на 4,2 млн барелів за день від американської сланцевої індустрії (хоча це лише 5% світового видобутку) справило надзвичайно великий вплив на ринок: воно зробило 
очевидними перспективи освоєння величезних ресурсів, що раніше вважалися важкодоступними. 19 січня авторитетна в енергетичних прогнозах Міжнародна енергетична агенція (МЕА) зробила серйозне попередження: нафтовий ринок може захлинутися від перевидобутку.
Торік у світі добували 96,3 млн барелів нафти за день, а споживали лише 94,5 млн. Тож щодня близько 1,8 млн барелів потрапляло на зберігання до резервуарів, які заповнюються дуже швидко. Нині будують нові сховища, однак надлишок нафти переповнить і їх. Єдиний спосіб зберігати ці зайві барелі — в танкерах у морі, як то роблять іранці біля острова Харк, чекаючи на відновлення попиту.
Читайте також: Ціни нафти та рубля поновили падіння
Для нафтовиробників це тривожна перспектива, але попередження на кшталт зробленого МЕА здебільшого залишаються без уваги. Відтак виникають дві проблеми. Коли в листопаді 2014-го Саудівська Аравія змусила ОПЕК продовжувати видобуток, незважаючи на спад цін, вона сподівалася швидко витіснити з бізнесу американських та інших конкурентів, яким продукування чорного золота обходилося дорожче. Аналітики, втім, очікували, що ціни різко підвищаться після зниження. Нафтові компанії відтоді тимчасово припинили інвестиції в нові проекти загалом на $380 млрд, але дна поки що не видно. Бодай якогось помітного відновлення цін на нафту не прогнозують тепер щонайменше до 2017 року.
Інша загадка — вплив надвидобутку на економіку. Дешевше пальне мало б стимулювати у світі її зростання. Нафтозалежні галузі промисловості мусили б стати прибутковішими, а вигода для країн-споживачів — переважити витрати країн-виробників. Але поки що у 2016 році 28-відсотковий обвал цін на нафту збігся з хаосом на світових фондових біржах. Складається враження, ніби ринки спростовують традиційну думку про економічні вигоди від дешевих енергоносіїв або ж доводять: зростання планетарної економіки настільки кволе, що навіть від надлишку нафти користі мало.
Перша причина настроєності «на пониження» — Іран. Він обіцяє негайно збільшити видобуток до 500 тис. барелів за день, коли інші члени ОПЕК, як-от Саудівська Аравія та Ірак, уже й так качають нафту рекордними темпами. Навіть якщо півмільйона — це надто оптимістично, запекле суперництво між Тегераном та Ер-Ріядом усе одно не дає підстав сподіватися, що ці три країни-виробники домовляться про дисципліну видобутку, якою ОПЕК регулювала ціни в минулому.
Та навіть якби остання і спробувала відновити такий вплив, їй це навряд чи вдалося б, адже в нафтовій індустрії сталися деякі істотні зміни. Завдяки виробникам сланцевої нафти, які користуються технологіями, що розгортаються швидше й дешевше за традиційні бурові установки, галузь стала більш підприємливою. Значне знецінення національних валют відносно долара допомагало проблемним країнам (Росії, Бразилії та Венесуелі) підтримувати обсяги виробництва, адже прибутки, конвертовані в національну валюту, значно перевищували витрати. А дедалі загрозливіша для нафтовидобувників перспектива заходів, що мають запобігти змінам клімату, спонукає деяких качати якомога більше, поки можна.
ОПЕК уже не вперше переоцінює ефективність тактики, яка в епоху рокфеллерівської Standard Oil називалася «добряче попотіти»: спроби залити ринок дешевою нафтою, щоб витіснити конкурентів із бізнесу. У середині 1980-х члени нафтового клубу намагалися низькими цінами нашкодити видобувникам у Північному морі й повернути собі частку ринку за рахунок суперників, але не змогли, бо в підсумку почали топити один одного, ослаблюючи ціни ще більше. Знадобилося кілька років, щоб нафта подорожчала до колишнього рівня.
Це старий прорахунок. Деніел Єрґін у книжці «Трофей» («The Prize»), пишучи про «явище» величезного перевидобутку, цитує американське наукове джерело ще 1926 року. «Нафтові компанії зробили собі харакірі, викачуючи такі об’єми сировини, — писав учений. — Усі бачили вихід, але ніхто не хотів ним скористатися. Виходом, звісно, було зменшення видобутку».
Але рішення не зупиняти роботу вишок пояснюється ще одним, не таким самовбивчим, аргументом. Однією з особливостей торішнього нафтового ринку була невразливість американських виробників сланцевої нафти до нижчих цін. Від середини 2015-го у відповідь на зниження цін сланцева галузь обмежила викачування більш як на 400 тис. барелів за день. Тим часом видобуток нафти у США протягом цілого року все одно не переставав зростати дужче, ніж у будь-якій іншій країні. За даними МЕА, Америка добувала ще по 900 тис. барелів за день.
Упродовж 2015-го бурових вишок у Сполучених Штатах поменшало на 60 із лишком відсотків. У звичній ситуації це сприймалося б як серйозна ознака падіння видобутку. Але буріння свердловин — це одне, а гідравлічний розрив пластів («фрекінг») — зовсім інше. Норвезька консалтингова компанія Rystad Energy зауважила наприкінці минулого року: кількість фрекінгових свердловин досі зростає, що й пояснює стабільність видобутку сировини.
Представники нафтової галузі використовують ще й інші інновації, щоб чорне золото надалі лилося рікою: закачують у розриви більше піску задля покращення витоку; застосовують досконаліші прийоми збору даних із невеликими командами для економії коштів. Вливання грошей у їхні компанії припинилося. У колись галасливих містечках нафтовиків, де три роки тому стриптизерки одержували сотні доларів за ніч, виступаючи перед вахтовиками, нині пустують стоянки для трейлерів, а вікна офісів та підприємств забиті дошками. Але нафта не перестає плинути. Навіть на деяких із найстаріших сланцевих родовищ, як-от «Баккен» у Північній Дакоті, у листопаді видобуток був на тому самому рівні, що й понад рік раніше.
Читайте також: Нафта зі США вперше за 40 років почала надходити до Європи
Крім того, сланцева індустрія скористалася перевагами фінансових інструментів. Торік щонайменше половина задіяних у галузі фірм хеджувала цінові ризики для захисту доходів. Хтось усе-таки збанкрутував, але більшості вдалось умовити банкірів продовжити кредитування, принаймні так було до нинішньої кризи.
Утриматися на плаву довше, ніж очікували, пощастило не лише сланцевикам. Подібне можна сказати і про тих, хто веде видобуток у витратніших регіонах, як-от нафтоносні піски Канади чи підсольові родовища Бразилії. Країна Кленового Листка, чия еталонна марка низької якості West Canada Select торгується нині нижче ніж $15 за барель, — це одна з держав, що не входять до ОПЕК, котра, за прогнозами, найдужче сприятиме збільшенню світової пропозиції нафти цього року. Те саме стосується і Бразилії, попри зовнішній борг та корупцію в державній нафтовій компанії Petrobras.
Тим часом наймасштабніші нафтові концерни заявляють про наміри скоротити десятки тисяч робочих місць і зменшити інвестиції на мільярди доларів, але і їм не хочеться відмовлятися від проектів, здатних покращити видобуток у майбутньому. Англо-нідерландська Shell здивувала, коли відмовилася від освоєння родовищ Арктики й викачування важкої нафти в Канаді, але її поточний видобуток на рівні 2,9 млн барелів за день у 2015-му лише трішечки не дотягував до 3,1 млн за рік до того. Загалом у галузі намагаються тримати видобуток на «максимально незмінному рівні», якщо інвестиції вже освоєно, — розповідає фінансовий директор Shell Саймон Генрі. За його словами, інколи зупинка виробництва обходиться дорожче, ніж продовження видобутку за низьких цін, через витратність консервації свердловин.
За словами аналітика консалтингової компанії Wood Mackenzie Саймона Флаверса, навіть із ціною $30 за барель покрити експлуатаційні витрати не може лише 6% світового виробництва. Бурити нові глибоководні свердловини за цін до $60, може, й не виправдано, вважає він, але продовження експлуатації вже готових колодязів, не виключено, буде економічно обґрунтованим навіть за набагато нижчих прайсів (див. «Сирі підрахунки»). Хтось такою стійкістю нафтової галузі виправдовує прогноз щодо «збереження низьких цін на довший час».
Теоретично тривалий період дешевої нафти повинен стимулювати глобальну економіку. Світ виступає водночас і виробником, і споживачем: збитки видобувників та вигоди споживачів від спаду цін у підсумку дають нуль. Зазвичай додаткові витрати імпортерів чорного золота перевищують економію на видатках експортерів, відтак сукупний світовий попит утримується.
Країни, де останнього року спостерігалося найбільше зростання ВВП, зокрема Індія, Пакистан та східноафриканські, справді імпортують нафту. Окрім того, важко пояснити пожвавлення бізнесу через збільшення споживчого попиту в єврозоні, не припускаючи позитивного ефекту від подешевшання нафти. В останньому прогнозі МВФ, опублікованому 19 січня, кілька великих економік, яким пощастило уникнути зниження оцінки зростання ВВП (Китай, Індія, Німеччина, Британія, Іспанія та Італія), були виключно імпортерами чорного золота.
Де ж золоті гори?
Однак це припущення може бути виправдане не всюди. Америка водночас і великий виробник, і споживач нафти. На початку 2015 року банк JP Morgan прогнозував, що дешева нафта підніме ВВП приблизно на 0,7%; це означає збільшення купівельної спроможності споживачів, еквівалентне 1% ВВП з поправкою на незначне гальмування від обмеження інвестицій у нафтову галузь. Зараз оцінка JP Morgan — між зменшенням на 0,3% і збільшенням на мізерні 0,1%. Як варіант пояснення: споживачі можуть тримати під матрацом більше доходів, накопичених за період нафтової лихоманки, ніж здавалось імовірним, а частка пов’язаних із нафтовою галуззю капітальних витрат у сукупних інвестиціях до бізнесу США, яка доти стабільно зростала кілька років поспіль, зменшилася наполовину (див. «Вичерпана енергія»).
Якщо врахувати ще й непрямі наслідки сповільнення нафтової промисловості, то чистий ефект від здешевлення сировини може не дотягнути навіть до найпесимістичніших оцінок JP Morgan. Щось подібне пережила американська MSC Industrial Supply Company, дистриб’ютор промислових залізно-скоб’яних виробів, електричного інструменту й ремонтного обладнання. Вона не залежить безпосередньо від нафтовиків, але цього місяця її президент Ерік Девід Ґершвінд заявив, що негативні наслідки нафтових потрясінь помітно відобразилися на продажах: «Непрямий вплив, на мою думку, захопив усіх зненацька, не лише в MSC, а й загалом в економіці, і це дуже неприємно».
Нічого дивного, що найбільше червоного чорнила в останньому варіанті свого прогнозу МВФ приберіг для країн, де розвідка родовищ та видобуток нафти відіграють значну роль в економіці: Бразилії, Саудівської Аравії, Росії (та деяких її нафтодобувних сусідів), а також Нігерії. Слабший попит дуже тисне на їхні держбюджети.
РФ у відповідь на зниження цін на сирець заявила про чергове зменшення державних видатків — на 10%. У Нігерії нафтова галузь дає 70% фіскальних надходжень. Коли сировина різко подешевшала у 2008–2009 роках, країна змогла протриматися завдяки заощадженням, накопиченим у нафтовому стабілізаційному фонді. Але в червні президент Мугаммаду Бугарі заявив, що скарбниця «фактично порожня». У Саудівської Аравії кишені глибші, та, коли торік дефіцит бюджету сягнув 15% ВВП, навіть їй довелось урізати держвидатки.
Колишній розрахунок, що такі країни можуть вирівнювати видатки в дальших фазах цінового циклу, почав давати збої. Крім того, виробники чорного золота здебільшого витрачали накопичені нафтодолари активніше, ніж доти, а відтак нині змушені мінімізувати бюджет. Це лише посилює тенденцію зменшення інвестицій у нафтовій галузі.
Читайте також: Відоме рейтингове агентство змінило прогноз цін на нафту і газ
Та сильніше непокоїть роль здешевлення нафти в нестабільності фінансової системи у світі. Через низькі відсоткові ставки у США та Європі після 2009 року інвестори з багатих країн потяглися до молодих ринків, спричинивши там кредитний бум. Корпоративний борг країн, що розвиваються, зріс від 50% ВВП у 2008 році до 75% у 2014-му. Але новітня історія вчить, що швидке наростання боргу закінчується неприємностями. А він значно примноживсь і в нафтогазовій індустрії, вслід за сектором будівництва, — це засвідчує останній «Звіт про глобальну фінансову стабільність» МВФ. Зменшення нафтових прибутків утруднює обслуговування боргового навантаження.
Коли ціна нафти у 2008–2009 роках обвалилася, країни-виробники змогли знизити відсоткові ставки й узяти кредити за кордоном, щоб підтримати попит. Нині інвестори ризикувати не квапляться. Згортання програми Федеральної резервної системи зі скуповування державних облігацій («кількісне пом’якшення») у 2014 році та нещодавнє підвищення відсоткових ставок почали знову приваблювати фінанси до Америки, зміцнивши долар і зробивши суворішими умови в глобальній монетарній системі.
Нафтовиробникам, особливо в Латинській Америці, доводиться переходити до жорсткішої внутрішньої монетарної політики задля приборкання інфляції, частково викликаної обвалом національних валют. Центральний банк Бразилії зберігає високі відсоткові ставки, незважаючи на глибоку рецесію економіки. Фінансові регулятори Колумбії та Мексики підняли ставки в грудні. Така сама напружена ситуація спостерігається в багатих на нафту Нігерії та Анголі — відповідно найбільшій і третій за обсягами економіках Чорної Африки. Сприятливіші фінансові умови кілька років після 2009-го створювали в політиків континенту, на думку Стюарта Калвергауса, виконавчого директора брокерського дому Exotix, хибне відчуття стійкості.
Схоже, інвестори змінюють підхід до оцінки ризикованих активів і в багатих країнах. Це однаковою мірою реакція і на побоювання щодо міцності китайської економіки, і на збитки, яких може завдати різкий обвал цін на чорне золото. Страх перед недисциплінованими позичальниками в нафтовій галузі зумовив наприкінці минулого року різке зростання відсоткових ставок за їхніми облігаціями на американському «сміттєвому» ринку. Услід за ними поповзла догори й дохідність «сміттєвих» облігацій інших позичальників. Зростають навіть відсотки за облігаціями з інвестиційним рейтингом.
«Ведмеді» на фондових біржах квапляться нагадати, що через вищі реальні відсоткові ставки на корпоративні облігації важче пояснити підвищені ціни акцій. Центральні банки багатих країн бояться, що тривалий період майже нульової інфляції створює враження, ніби ціни залишатимуться на одному рівні нескінченно довго. Але реальна ставка відсотка зростає, коли очікування інфляції знижуються, тож політикам важко реагувати на нинішній тренд, бо інфляція вже й так близька до нуля.
Від початку цього року шок через пропозицію нафти з Ірану накладається на наляканість, пов’язану з попитом у Китаї. Безладні спроби Піднебесної регулювати свій фондовий ринок та валюту викликали побоювання за економіку, а ті позначились і на ринку нафти. А відколи хаос почався на світових фінансових майданчиках, посилюється страх уже й за стійкість глобальної економіки. Це, своєю чергою, породжує неспокій із приводу
майбутнього попиту на нафту.
Читайте також: The Economist: У 2016 році світове споживання енергії зросте на 2,5%
Макроекономічні проблеми на першому місці, але є ще й мікроекономічні. Зниження субсидій на пальне в деяких країнах-нафтовиробниках (для зменшення бюджетного дефіциту) спонукає автовласників менше користуватися машинами. Китай заявив, що не допустить здешевлення бензину синхронно з нафтою нижче ніж до $40 за барель, тож там слід очікувати аналогічної тенденції. Навіть у Сполучених Штатах споживання бензину вже не настільки залежить від цін на нафту, як раніше. На думку аналітиків, це частково пояснюється появою економніших автомобілів.
Зелене і чорне
Після грудневого кліматичного саміту в Парижі деякі авторитети переконані, що нинішня нафтова криза відображає структурну зміну в споживанні, зумовлену екологічними мотивами. І справді, зі зміною екосвідомості нафтові компанії зосереджуються більше не на чорному золоті, а на газі, сподіваючись використовувати його як енергоносій замість кам’яного вугілля. Але ще, мабуть, рано припускати, що ера нафтового
двигуна закінчується.
Швидше за все, ціна нафти зрештою досягне якогось дна і, якщо цей цикл буде подібний до попередніх, після того різко підскочить через недостатній рівень інвестицій у резерви й через природне виснаження наявних свердловин. Однак різнитимуться наслідки. Провідний співробітник Центру глобальної енергетичної політики при Колумбійському університеті Антуан Галф 19 січня заявив американським сенаторам, що сланцева нафтова індустрія зі своєю унікальною структурою витрат і коротким економічним циклом може підірвати розраховані на довший термін інвестиції у високовитратні традиційні нафтові родовища. Саме розробники сланців, а не саудити цілком можуть стати компенсувальними виробниками для світу.
У такому разі перед великими нафтовими фірмами постануть певні екзистенційні питання. Чи варто їм у майбутньому працювати як раніше, щедро фінансуючи дорогі й амбітні проекти у важкодоступних районах, ризикуючи накопичити «неспалимі» запаси у випадку погіршення екології? Чи ліпше почати інвестувати свої прибутки у сланці або якісь «зеленіші» технології? Чи, можливо, повертати прибутки акціонерам, як це зробили деякі тютюнові компанії, що стане початком кінця ери викопного палива? Хоч би що вони обрали, край епохи нафтових потрясінь іще далеко.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com