«Благословляю долю, що я дожив побачити змагання української інтелігенції і одиниць народу за свою державу; ця боротьба, ця кров марно не пропаде, як не пропали і кров і змагання польської інтелігенції; тепер вже сміливо можна сказати, що ні поляки, ні росіяни не задушать нас і Україна рано чи пізно, а таки буде!»
Євген Чикаленко, 28 квітня 1919 року
Євген Чикаленко, чільний менеджер українського визвольного руху, подався в еміграцію в останні дні січня 1919 року, коли стало зрозуміло, що до Києва ось-ось увійдуть більшовики. Директорія владу не втримала й «відкотилася» у Вінницю. Для тисяч українців почався час великого Ісходу.
Євген Харлампович поїхав на Галичину, сподіваючись, що мине місяць-другий, більшовики зазнають поразки й тоді вже можна буде повернутися додому. Вийшло ж інакше: еміграційна епопея Чикаленка розтяглася більш ніж на 10 років і завершилася разом із його життям. Та й сам маршрут виявився довгим і звивистим: Славське… Жаб’є… Перемишль… Карлсбад…
Читайте також: Філософія «малих справ» Євгена Чикаленка
Чикаленко з його загостреним чуттям історії розумів, що тепер його місія — бути літописцем великих подій. Тож він вів щоденник, доповнюючи свої записи листами від рідних і приятелів, а також вирізками з газет: ці вставки робили картину подій повнішою, об’ємнішою.
У 2011–2015 роках унікальний Чикаленків «Щоденник» (сім томів!) побачив світ у видавництві «Темпора» (упорядник, автор передмов та коментарів історик Інна Старовойтенко). Читається він як велика українська Сага, на сторінках якої запеклася кров трагічного часу.
Приватна людина
Є в цій Сазі суто приватний вимір: грізний вітер розкидав велику родину Чикаленків по різних країнах. Сини Левко (з родиною) й Івашко залишилися в Києві, у будинку № 56 на Маріїно-Благовіщенській (нині Саксаганського. — Ред.) вулиці. Там-таки до середини 1920 року жила і Юлія Миколаївна, цивільна дружина Чикаленка. Будинок на Маріїно-Благовіщенській став домівкою і для дружини середульшого сина Петра. За кононівським маєтком доглядала Марія Вікторівна, мати всіх п’ятьох дітей Євгена Харламповича… А ось Петрусь «снував» між Києвом, Царградом, Кам’янцем, Віднем… Його, колишнього секретаря Володимира Винниченка, все ще не відпускала політика (на відміну від Левка, який свого часу був членом Центральної Ради, проте після того, як навесні 1918 року в Київ увійшло німецьке військо й почалася коротка історія Гетьманату, переключився на викладацьку й наукову роботу).
Що ж до доньок Чикаленків, то і Вікторія, і Ганна емігрували з родинами до Європи. Не обійшлося без ускладнень: Вікторію та її чоловіка Олександра Скорописа-Йолтухівського арештували поляки, і Євгенові Харламповичу довелося докладати зусиль, щоб «вирвати їх із польських рук». Зрештою Скорописи осіли у Відні. У 1919-му — і навіть у 1920-му! — виношували плани щодо повернення в Україну: мріяли збудувати дім у Перешорах і зайнятися господарством. Мріям цим, однак, не судилося збутися (на щастя для обох: на батьківщині залишитися живими в Скорописів шансів не було).
Старша ж донька, Ганна Келлер-Чикаленко, потрапила до Швейцарії. Була вона добрим знавцем кількох мов, займалася викладанням, перекладами, видавничою справою, працювала «толмачем в українській місії»… Проте і в життя Ганни втрутилася політика: через різне ставлення до подій в Україні та Європі Ганна Євгенівна змушена була розлучитися з чоловіком Зигмунтом Келлером…
Листовний зв’язок із Вікторією і Ганною Євген Харлампович мав, тож найбільше потерпав він за синів, які будь-якого дня могли загинути у кривавій «завірюсі» (зрештою, лихо їх таки не мине: Петра Чикаленка більшовики знищать, а Івана відправлять у табори, тільки станеться це вже кількома роками пізніше).
Потерпав Чикаленко і за долю київських друзів. Найбільше приголомшила його звістка про розстріл Сергія Єфремова й Петра Стебницького. І хоча згодом з’ясувалося, що Єфремов і Стебницький живі, все ж страшна чутка свою справу зробила, завдавши Чикаленкові великих душевних страждань. А страждання, нервування загострювали його хворобу (виразку шлунка), боротися з якою в обставинах еміграції було непросто.
Утім, Євгенові Чикаленку щастило на світлих людей. І він охоче розповідає про них на сторінках діаріуша…
Сам він часу не гаяв: працював, доповнюючи свої спогади про 1885–1907 роки, вів щоденник, намагався стежити за пресою, зустрічався з багатьма людьми, які були для нього, як тепер би сказали, носіями «усної історії»…
За що жив?
Мав трохи запасів; часом виручали діти; повернув давні борги Винниченко; щось доводилося позичати в лікаря Євгена Лукасевича, в Івана Липи… Зрештою, були певні сподівання і на сяку-таку «пенсію» від українського уряду. Хоч і ненадійний «зарібок», але все ж… А загалом жилося скрутно. 13 червня 1919 року Чикаленко записав: «Дожився «пан» до нікуди. Скоро й паперу у мене не стане, то й писати ні на чому буде отсих записок, тоді не буде й цієї останньої утіхи»…
Читайте також: Біля європейських воріт України
Хронікер
Але щоденник був не тільки втіхою: Чикаленко розумів, що його записи потрібні для історії. Через те й клопотався, щоб вони не пропали. Діяв, наче досвідчений конспіратор: один примірник записів попередніх років залишив «на схові у М. П. Василенка, десь в банку», другий передав рідним у Кононівці»… А тепер, переїжджаючи з місця на місце, вирішив передати частину діаріуша отцю Греголинському з Перемишля…
У літописця Чикаленка було спостережливе око і вправне перо. Він виконував роль Хронікера, самовидця історичної драми, яку належало відтворити в живій конкретиці доль, повсякденного життя-буття.
Перебуваючи всередині подій, людина не завжди відчуває їх потік як велику історію: надто сильним є тиск буднів. А Чикаленко вмів подивитися довкола мовби з певної дистанції. Тому в його щоденнику відчувається подвійна опція: він бачить події зсередини, проте наче й збоку. Не проминає нагоди описати Славське, Косів, Жаб’є, Коломию, аби вхопити, закріпити в пам’яті образ міста чи села: лад життя, настрої людей, етнографічні особливості… Пильно стежить за новинами. Намагається збагнути логіку дій повстанських отаманів й «авантюриста» Григор’єва. Тривожиться чварами в середовищі українських військовиків (історії з Болбочаном та Оскілком). Багато рефлексує на тему Галичини, зокрема щодо «зради галицького війська», яке «увійшло в згоду з Денікіним» (осінь 1919 року). Часто «транслює» нам, читачам, голоси своїх співрозмовників чи кореспондентів.
Так з’являються на сторінках щоденника розповіді Людмили й Олександра Черняхівських, Софії Русової, Юлії Миколаївни (яка влітку 1920-го приїхала до Євгена Харламповича в Карлсбад) про Київ 1919–1920 років, коли влада була в руках більшовиків, дєнікінців, знову більшовиків…
Безцінні свідчення! Як і листи Чикаленкових старших та молодших друзів: вони олюднюють історію, роблять її багатоголосою, живою.
«Пожити б іще: так хочеться побачити, чим воно все закінчиться!» — записав якось Євген Чикаленко, мовби cтримуючи зітхання. Що ж, азарт самовидця, пристрасного, чутливого до гулу історії Хронікера не полишав його навіть у важку хвилину!
Політолог
Велика частина щоденника — це, сказати б, політологічні нотатки Євгена Чикаленка. Він не тільки фіксує побачене та почуте, а й аналізує хід подій, шукає причиново-наслідкові зв’язки, робить прогнози на ближчу й дальшу перспективу… І ось саме цей політологічний зріз щоденника має особливо велику цінність для нас, нинішніх. Адже історія справді любить повторюватися, хоч і не буквально (Чикаленко постійно повертався до цієї думки, раз у раз пригадуючи Руїну ХVІІ століття і проводячи аналогії між діячами козацької доби — Виговським, Брюховецьким, Самойловичем, Петром Дорошенком — і лідерами УНР, Української Держави, Директорії…).
Читайте також: Страсті по Калнишу
Його не відпускали питання про причини нової Руїни, невдачу української революції, а також про історичні перспективи нації. І ось які висновки й оцінки залишив нам «політолог» і літописець Чикаленко.
• «Український народ не доріс до своєї державности», — писав він; нація історично не визріла. Глибоко закорінений стихійний селянський соціалізм (бажання відібрати й поділити!) призводив до того, що мінлива у своїх настроях «голота» легко більшовизувалася, «хилилася» в бік «московських большевиків», які маніпулювали селянською масою, ловили її на наживку демагогічних обіцянок («земля — селянам!»). «Нікчемна нація», — час од часу гірко повторював Чикаленко, маючи на увазі саме українську інфантильність, постійну готовність до чвар та «міжусобиць», анархізм, нехіть до «законності й дисципліни», що сприймалися як «буржуазність»… У нього не раз виникала навіть думка про те, що «український народ потребує переробки, потребує якоїсь чужої школи» (як приклад успішної «переробки» згадувалися чехи, які зуміли скористатися німецьким досвідом, перейнявши у своїх поневолювачів чимало корисних рис; згодом, у 1921 році, ідея «чужої школи» спонукатиме Чикаленка повірити в політичний проект «покликання варягів»; утім, то вже більше з відчаю).
• Україні катастрофічно бракує якісної інтелігенції («кадрів інтелігенції»), себто національного проводу, еліти, вважав Чикаленко. Особливо діставалося від нього соціалістам з їхнім доктринерством, класовою нетерпимістю, утопізмом. «Українську державність згубила соціалістична аграрна реформа»: соціалізація «зробила ворогом української держави всякого, хто мав хоч невеликий клапоть землі», стверджував Євген Харлампович. Сам він покладав надії на «середню, фермерську форму сільського господарювання», по-теперішньому кажучи, «середній клас» (аграрну політику Павла Скоропадського Чикаленко також не схвалював, оскільки гетьман спирався на «великоземельних/землевласників, які завше були ворогами української держави; почалась вакханалія, катування і пригнічення народу, який затаїв злобу проти поміщицько-гетьманського уряду»).
Критикував Чикаленко соціалістичний уряд і за те, що той не взявся формувати армію, покладаючись натомість на фантастичний «принцип народної міліції». Ну а щодо суто людського чинника, то вже в перші місяці життя за кордоном Євгена Харламповича прикро вразило моральне обличчя учорашніх «вождів»: «вищі власті українські нахапали багато грошей»; «вони, допавшись до влади, перше всього дбали про свої кишені»; «попривозили з собою масу грошей і розкидають їх без рахунку». Оцей «временщизм» соціалістів, які, розікравши казну, раптом стали панами, також давав підстави Чикаленку для саркастичних міркувань на тему «нікчемної нації»…
• У щоденнику Євгена Чикаленка взагалі чимало дошкульних характеристик українських політичних діячів 1917–1920 років. Тим історикам, які схильні «закохуватися» в об’єкт (героїв) своїх досліджень, вони можуть видатися надто суб’єктивними, проте не забуваймо, що перед нами свідчення не якогось холодного спостерігача чи сноба, а частина болісного досвіду й самого Чикаленка, результат глибокого переживання ним усього, що відбувалося тоді з Україною. Хто-хто, а Євген Чикаленко мав право на гіркі слова, адресовані своїй нації та її очільникам. Наприклад, «найкращому після Драгоманова українському публіцисту» Михайлові Грушевському, який «поряд з геніальними рисами має й самі дрібничкові» (він «може працювати тільки в оточенню найнікчемніших людей», що «безапеляційно підлягають його волі»). Чимало претензій висловлено й на адресу Володимира Винниченка, якому серйозно заважало в політиці те, що він був «надзвичайно честолюбивою людиною», а це призводило до тяжких стосунків з іншими лідерами, зокрема до «мордобою» із Симоном Петлюрою («Винниченко заздрить популярності Петлюри», — пояснював автор діаріуша). Амбіції часто брали гору над здоровим глуздом; імпульсивна вдача й доктринерство не раз штовхали Винниченка на нерозважливі кроки.
Читайте також: Дух Полуботка
Так було, наприклад, у 1918 році, коли він фактично очолив антигетьманське повстання (до повалення Скоропадського Чикаленко ставився украй негативно, вважаючи, що організатори перевороту відкрили шлях на Київ більшовикам, із якими мали таємні домовленості про нейтралітет Совєтської Росії; а Росія як Росія: для неї головним було, щоб українці побили самі себе. Лаючи організаторів повстання, Чикаленко, однак, не залишав поза увагою і те, що «політика німецька щодо України ввесь час була безглузда, сліпа»; вона тільки підігрівала ненависть соціальних низів до «скоропадщини»). Так було й навесні та влітку 1920 року, коли Винниченко подався до Москви з наміром «одягти більшовизм в українську одежу»… Щоправда, певний сентимент до свого «літературного хрещеника», «подібного дуже на д’Аннунціо, який раз у раз витає десь в емпіреях», Чикаленко все-таки мав: надто багато педагогічних, менеджерських «інвестицій» він зробив у його письменницьку кар’єру (заради літератури, звісно!).
А на Симона Петлюру — «людину середніх здібностей», «ненаситного славолюбця», хоч і «одважного чоловіка», — якихось сподівань Євген Харлампович не покладав. Не вірив він і в тривкість та ефективність союзу Петлюри з Пілсудським (весна 1920 року)…
Для нас це гіркий (і досі не засвоєний як слід!) урок історії: безмежні амбіції політиків завжди вилазять Україні боком.
• Досаду викликала в Чикаленка й політика Антанти, яка підтримувала монархічну Росію (Дєнікіна), оскільки з «однією державою російською» їй легше мати справу (як тут не згадати промову президента США Джорджа Буша в залі Верховної Ради 1 серпня 1991 року, в якій він закликав українців не проголошувати державну самостійність, не руйнувати СРСР! Мотив той самий, що і в Антанти 1919-го: з однією країною Сполученим Штатам легше мати справу, ніж із багатьма; до того ж СРСР — ядерна держава…).
• Що ж до політики Польщі, то вона, як, зрештою, і сама психологія поляків, дивувала Чикаленка своєю парадоксальністю: «Поляки ніяк не навчаться з своєї історії того, що тільки тоді можуть бути добросусідські відносини, коли кожна нація увійде в свої державні береги і не буде присвоювати собі чужі землі. Вони з поневоленої нації хотять стати імперіалістичною, захопивши чужі землі». Що ж, часи Єжи Ґедройця з його проектом польсько-українського порозуміння/партнерства були ще далеко попереду…
• Нічого доброго Чикаленко не чекав від Московщини: ні від більшовиків, ні від різної масті «чорносотенців» із Дєнікіним та Вранґєлєм включно. Адже і ті, і ті несли на багнетах «русскій мір» (централізаторство, «єдіную, нєдєлімую»), хоч і в різній політичній упаковці. І тим, і тим самостійна Україна все одно що кістка в горлі: «росіяни в першу чергу скасують українську державність і вживуть всіх сил, щоб стерти й українську народність».
Читайте також: Незалежність як імператив
У чому Євген Чикаленко помилився, то це у своїх прогнозах щодо нетривалості більшовицької влади, яка, думав він, довго «не вдержиться»: «на Україні, де здавна укорінилось індивідуальне землеволодіння, не зможе довго вдержатись влада, яка не визнає приватного права на землю». У далекій, розтягнутій на сім десятиліть історичній перспективі так і сталося, але ж у 1919–1920 роках Євгену Харламповичу думалося, що він ще повернеться додому… Очевидно, навіть йому, досвідченому й проникливому, важко було уявити жахливі масштаби кривавої «диктатури пролетаріату», що живилася не тільки ідеєю класової боротьби, а й класичним «російським варварством»…
Віра
А тепер про віру. Хоч якими драматичними були обставини 1919–1920 років, Чикаленко все одно повторював, наче заклинання: Україна буде.
Віра його трималася на трьох китах.
По-перше, Євген Чикаленко прогнозував, що українська державність може стати наслідком великих геополітичних потрясінь. «Україні доведеться ждати аж на другу світову війну (! — В. П.), коли вже прийде черга і на її державність, як за цеї війни прийшла на Чехію та Польщу» — цей запис з’явився в щоденнику за 20 років до війни, розпочатої Гітлером і Сталіним! І ще через півроку: «вже друга всесвітня війна відбудує Україну…»
По-друге, автор діаріуша багато разів повторював думку про немарність боротьби та жертв: «Ця боротьба, ця кров марно не пропаде…»; «колись Україна таки буде самостійною. Не пропадуть дурно отсих майже два роки самостійного існування, не пропаде марно ота кров, яку проливають тепер українці, не минеться безслідно оте обдирання народу московськими большевиками; свідомість національна серед українського народу за цих два роки зросла безмірно більше, ніж за останніх 200 років, і тепер вже ніякі заходи наших сусідів-ворогів не зможуть викреслити, витерти з життя нашого народу отої свідомости». І навіть помилки колись «послужать школою і підуть на користь Україні, бо покажуть, як не треба будувати держави».
По-третє, Євген Харлампович був твердо переконаний, що важливим чинником української державності стануть культурна праця, «національний культурний капітал» (особливі надії покладав на школу). 5 червня 1919 року він закарбував на своїх «скрижалях»: «Польський народ відродився національно, а тепер і політично, найбільше дякуючи культурній праці інтелігенції». Отож із поляків слід брати приклад! Зокрема, з польської еміграції, уроки якої мусить засвоїти еміграція українська…
Це слово — уроки — найчастіше спадає на думку, коли читаєш Чикаленків щоденник. Його, цей унікальний діаріуш, хочеться розібрати на цитати: таке враження, що він розповідає нам не тільки про часи давно минулі…