Двадцять років тому The Economist надрукував нарис, де проголошував початок «золотої доби наукових відкриттів». Безкраї простори Землі кликали відважних залишити свої сліди там, де ще не ступала нога людини, піднятися на непідкорені вершини, зазирнути під непроглядні зелені склепіння лісів, спуститись у невідомі печери й зануритись у морські безодні.
Сьогодні зостається ще чимало невторованих стежок. Але першопрохідці, для яких головне бути першим, випробувати свою силу волі, витримку й фізичну міць, поступаються тим, хто керується вищою метою: зберегти планету для майбутніх поколінь. Розвиток технологій, особливо в галузі фотографії і телекомунікації, дає змогу долучатися до цього і звичайному громадянину. Освоєння планети стає водночас і науковішим, і демократичнішим.
Невідомі простори, щоправда, досі ваблять шукачів пригод. Передусім це гори: непідкорених вершин іще тисячі. Потім печери: на думку спелеологів, як мінімум до половини з них люди навіть не зазирали. Антарктида, більша за площею, ніж Сполучені Штати й Мексика разом узяті, і Гренландія досі мають у запасі для особливо витривалих неозорі й незаймані крижані простори. Мільйони гектарів густих лісів басейну Амазонки, Африки та Східної Азії (особливо Борнео й Нової Гвінеї) ще чекають своїх дослідників. Але найбільше небаченого на морському дні. Як вважає провідний британський океанограф і режисер Олівер Стедс, воно досліджене заледве на 1%. І, зрештою, є ще ізольовані племена, які ніколи не стикалися із зовнішнім світом, а їхні мови досі не відомі перекладачам і не внесені до класифікації.
Читайте також: Містичне серце Азії
Почнімо з гір. Усі 14 восьмитисячників планети вже підкорено; на Еверест, найвищу вершину, здійснено понад 7 тис. сходжень. Але незнаними для альпіністів залишаються тисячі гірських піків у всьому світі, зокрема сотні — заввишки 6–7 тис. м — у Гімалаях. Людина підкорила трохи більше ніж 200 із 2800 непальських гір висотою понад 6 тис. м, вважає Ґлін Г’юз, архіваріус лондонського Альпіністського клубу. Найвища неходжена гора — Гангхар-Пуенсум у Бутані, на кордоні з Китаєм: мандрувати на неї заборонено, щоб не ображати релігійні почуття місцевого населення. А Мучу-Чиш у пакистанському Кашмірі вважається найвищою непідкореною вершиною, для сходження на яку ще можна дістати дозвіл. Однак у 2014 році команда британських альпіністів не зуміла туди піднятися.
Зміни в геополітиці відкрили нові простори відчайдухам із Заходу, які прагнули проявити свою звитягу. Особливо це стосується колишніх радянських республік, а також китайської автономної провінції Тибет. Чимало важких і незайманих вершин можна знайти в Киргизстані й Казахстані. Альпіністи, звісно, завжди шукають нових маршрутів до вже підкорених піків. Надзвичайно важкі для сходження, наприклад, урвисті схили гірської системи із пласкими вершинами, відомі під назвою «тепуї» в районі, де сходяться кордони Венесуели, Бразилії та Гайани. Несходжені місця залишилися навіть у європейських Альпах.
Якщо відсторонитися від гір, то найменш відомий для нас континент — Антарктида. Так вважає директор британського Інституту полярних досліджень Скотта в Кембриджі Джуліан Давдсвелл. Цей материк найхолодніший, найсухіший та найвітряніший і, мабуть, є найкращим місцем для шукачів слави старого зразка, котрі хочуть стати «першими», якщо зможуть знайти достатньо грошовитого спонсора. За останні 20 років, щоправда, з’явилося чимало нових досягнень (переходи та підйоми за новими маршрутами, без підтримки техніки, наприклад), але простору для діяльності ще дуже багато.
Серед чемпіонів із витривалості напевне немає рівних норвежцеві Руне Єлднесу. Він перший перетнув Північний Льодовитий океан без сторонньої допомоги, а згодом, у 2006-му, знову перший, промчав через усю Антарктиду на лижах, харчуючись лише тими припасами, які мав із собою. Його вважають єдиною людиною, що досягла Північного й Південного полюсів та перетнула Гренландію без будь-чийого сприяння.
Спелеотуризм (кейвінг) пропонує дослідникам такі можливості самовипробування, про які донедавна людина й не здогадувалася. За словами Енді Івіса, чи не найвидатнішого кейвера-екстремала у світі, спелеотуризм за останні два десятиліття «зазнав величезних змін». Печера Крубера біля чорноморського узбережжя Грузії, у яку 2004 року спускалась українська команда, удвічі глибша (понад 2 тис. м) за печеру П’єр-Сен-Мартен у французьких Піренеях, яка вважалася найглибшою у світі на 1971-й, коли її дна досягнув Івіс. За допомогою нової технології лазерного сканування такі «камери» можна вимірювати набагато точніше, ніж колись. Івіс і досі дивується величним підземним «приміщенням», які не перестають відкриватись у малазійському штаті Саравак на острові Борнео. У 1981 році він перший дослідив печеру, яка й досі вважається найбільшою у світі за площею: у ній повністю вмістилася б концертна зала «Голлівуд-Боул». А зараз і Південний Китай пропонує нові можливості для спелеотуризму. Там є печера Мяо, вперше відвідана спелеологами 1989 року, завдовжки 852 м і найбільша за об’ємом.
Технології змінили й доступ до зелених лісових просторів. Дослідницькі башти, повітряні кулі, надувні плоти, легкі підвісні мости, дрони й навіть гігантські крани, що їх доправляють на місце гелікоптерами, — усе це допомагає науковцям зазирнути під раніше непроникні зелені покриви. Нова технологія сенсорного вимірювання відстаней, яку називають «лідар», висвічує об’єкти, сховані під склепінням лісу, й аналізує їх за розсіюванням світла.
Але найбільше недосліджене місце на планеті, поза сумнівом, це морське дно. Спочатку людина намагалася знайти найглибшу точку в океані. У 1960 році швейцарський океанограф Жак Пікар й американець Дон Волш опустилися на самісінький низ Маріанської западини — найглибшої місцини океану неподалік острова Гуам. Її глибина близько 11 тис. м; для порівняння: висота Евереста — 8848 м. Цей спуск повторила лише одна людина — режисер Джеймс Кемерон, у 2012-му.
І, нарешті, є ще й найдавніше завдання західних дослідників старого гарту: пошуки народностей, які ніколи не контактували з іншими людьми. Найперспективніший у цьому плані регіон — басейн Амазонки, насамперед бразильська його частина, але водночас і деякі ділянки в Болівії, Колумбії, Еквадорі, Перу та Венесуелі. Парагвай не належить до Амазонії, але й там можуть мешкати неконтактні народи. Оцінки чисельності таких груп постійно зростають, стверджує Фіона Вотсон — представник організації Survival International, котра намагається захистити племена та їхні землі й допомогти їм самим визначити власне майбутнє. 10 років тому, за даними урядового департаменту Бразилії, що займається справами корінного населення країни, таких груп було від 20 до 30. Сьогодні Вотсон оцінює їхню кількість у 70–80.
Дивіться також: Найбільш важкодоступні туристичні місця на планеті
Іще один з останніх форпостів неконтактних народів (чи ізольованих народностей, як люблять їх називати антропологи) — Нова Гвінея, величезний острів, західна частина якого, Західна Папуа, належить Індонезії, а східна є самостійною державою Папуа-Нова Гвінея (ПНГ). Півстоліття тому чимало осторів’ян жило в цілковитій ізоляції від решти світу, а часто навіть і від сусідніх племен. Керівник піар-служби Survival International Софі Ґріґ каже, що у 1990-х місіонери вперше встановили контакт принаймні із 40 окремими групами в Західній Папуа. Але з останнього досвіду в Амазонії група робить висновок, що в різних районах Західної Папуа ще можуть мешкати ізольовані народності. На думку Ґріґ, для них узагалі було б найкраще залишатись у цьому стані.
«Усі племена ПНГ певною мірою контактували із сучасним світом», — каже американський мовознавець-дослідник Джонатан Клауссен, який мандрує цією країною. Але уточнює, що багато з них за останні 40 років бачили тільки одного-двох відвідувачів; чимало віддалених регіонів іще не досліджено. «Останні неконтактні народи — це зазвичай роди та сім’ї одного племені, які живуть у глушині, у неприступних долинах, у горах і лісах», — розповідає він. Плем’я може вважатися контактним, але, «можливо, відвідувачі побували насправді лише у 20% поселень… Ніде немає згадок про відвідини цілих ділянок гірських хребтів і долин дослідниками або мандрівниками».
Іще одне завдання — знайти й урятувати мови, яким загрожує зникнення. На початку цього століття Том Гедланд, фахівець із племінних мов на Філіппінах, працівник неприбуткової організації SIL International, раніше відомої під назвою Літній інститут лінгвістики (Summer Institute of Linguistics), оцінив кількість відомих мов у 6809, але половиною з них користується менш ніж 6 тис., а чвертю — до 1 тис. осіб. 500 мовами, писав Гедланд, говорить максимум сотня людей, а 200 — менш ніж десяток. Щомісяця, як важається, вмирають дві мови. Але подеколи, за словами вченого, ще знаходять мови, раніше не відомі й не розшифровані належним чином. Науковий збірник Ethnologue, який видає SIL, нещодавно оцінив кількість «живих мов» у 7102, але 2447 із них визначив як «проблемні» або «під загрозою вимирання».
Не просто для показухи
Можливість побувати в нових місцях і навіть побачити нові народи досі нестерпно вабить любителів пригод. Але сьогодні дослідники набагато краще почали усвідомлювати обов’язок зберегти довкілля й більше не прагнуть здаватись у тому, що роблять, просто героями пригодницьких фільмів. Навіть альпіністи, серед яких усе ще чимало одержимих типів, охочих позмагатися із силами природи, тепер теж часто на перший план ставлять свою роль у сприянні поступу науки, в захисті довкілля й місцевого населення. Єлднес регулярно робив собі аналіз крові під час переходу через Антарктиду, щоб допомогти дослідити функціонування імунної системи в екстремальних умовах. Альпініст Даґ Скотт, який у 1975 році першим із британців піднявся на Еверест, заснував благодійну групу Community Action Nepal, яку підтримують тисячі альпіністів у світі. Мета її діяльності — розвиток освіти, охорони здоров’я та умов життя в середньому гірському регіоні Непалу, де проживає більшість носіїв, які допомагають експедиціям у Гімалаях.
Нинішні дослідники океану також думають про науковий прогрес не менше, ніж про те, щоб першими досягнути якоїсь нової точки на дні. Про останнє відомо надзвичайно мало, якщо зважати на його величезну площу. «Детальні карти існують лише для 0,05% океанського дна», — розповідає Стедс, який від пустель та джунглів перейшов до освоєння водних глибин. На його думку, «блакитна економіка» може стати багатим джерелом корисних копалин на кшталт кобальту й марганцю, а також нових видів рослин і риб. Він дуже поетично описує п’ять водних зон: «сонячну» (до 200 м), «сутінкову» (до 1 тис.), «опівнічну» (до 4 тис.), «бездонну» (до 6 тис. м) і «пекельну».
Фактично всі нинішні провідні дослідники наголошують на змінах клімату. «Ми знайшли абсолютно новий спосіб показувати тропічні ліси світові», — каже британський зоолог і керівник неприбуткової організації Global Canopy Programme Ендрю Мітчелл. «Це те саме, що зрозуміти, як працюють наші легені». Він вважає, що в лісах зосереджено 40% біорізноманіття всього суходолу Землі. Івіс каже, що кейвінг розповідає кліматологам «неймовірно детальну історію планети» на зразках складу води й атмосфери. Бертран Пікар, син покійного Жака, пробує разом із британським пілотом повітряних куль Браяном Джонсом здійснити першу навколосвітню подорож на літаку із сонячними батареями, «щоб пропагувати чисті технології».
«Сьогодні ключове слово — відкриття, а не освоєння», — каже колишній директор Британського королівського географічного товариства (RGS) і фахівець з Амазонії Джон Геммінґ. «Поняття «першопроходець» спаплюжили і принизили любителі дешевої популярності й авантюристи». Тепер RGS надає гранти майже виключно для науково-дослідної роботи. Геммінґ цитує слова американського океанографа Роберта Балларда, який прославився віднайденням затонулого «Титаніка» й німецького лінкора «Бісмарк», але значно більше пишається своїми дослідженнями гідротермальних жерл, відомих також під назвою «чорні курці». «Науковий компонент додає першопрохідцям легітимності й робить їхню діяльність вартіснішою, — писав Баллард. — Сьогодні можна побачити чимало різних «подвигів», та якщо ти не займаєшся серйозною наукою, ти не дослідник».
Читайте також: Красива і підступна. Що ховають ущелини найбільшої полонини українських Карпат
Серйозні дослідження, продовжує Геммінґ, переважно передбачають терпляче спостереження, часто на тому самому місці, під маскуванням і тривалий час. «Це майже неможливо зробити самотужки або подорожуючи якимось незручним способом». Він оптимістично зауважує, що багато країн, які раніше менше цікавилися довкіллям (зокрема, Китай і Бразилія, а також менші держави: як-от Оман та різні африканські), сьогодні проявляють дедалі більше інтересу до охорони природи. Бразилія, наприклад, почала краще ставитися до своїх корінних народів. Мітчелл каже, що світ повинен дякувати їм за допомогу в збереженні тропічних лісів, які, своєю чергою, забезпечують велику частину питної води на Землі.
Іще один британський учений-мандрівник і знаменитість RGS Найджел Вінсер, який останнім часом працює в некомерційній організації Earthwatch Institute, заснованій у США з метою вивчення й захисту довкілля, схвально відгукується про так звану громадську науку (citizen’s science). Прогрес технологій, особливо фотографії та інтернету, дав змогу проводити цінні дослідження набагато більшій кількості людей. Він говорить про «революцію фотополювання», тобто знімки тварин, які можна робити на перший погляд без втручання людини. Радикальне вдосконалення нічної та підводної фотографії відкрило нові обрії знання. Сьогодні існують програми, які допомагають визначити види птахів за їхніми голосами, часто просто на місці. Шейн Вінсер, іще одна активістка RGS (і дружина Найджела), наголошує, окрім того, на користі телебачення, яке виносить найкращі сторони дослідницької роботи в публічну площину, не останньою чергою завдяки спонсорам; це можуть довести Девід Аттенборо й Алестер Фотерґіл, творці серіалів «Планета Земля» («Planet Earth») і «Полювання» («The Hunt», обидва — ВВС).
Не можна сказати, що новий інтерес до наукових відкриттів притлумив бажання побачити, що ж там за горизонтом — між деревами, на гірських схилах чи в морських глибинах. Багатьма першопрохідцями й досі рухає те, що інший британський дослідник і президент Survival International Робін Генбері-Тенісон називає «фактором захоплення» наплив зачудування й вибух почуттів, який охоплює мандрівника на щойно підкореній вершині або після неймовірного переходу через джунглі чи пустелю.
Поки що кінця-краю не видно потокові охочих випробувати власну витривалість без якоїсь помітної наукової мети (хоча нерідко заради доброчинності). Якраз після Різдва 53-річний британець Джон Біден став першим, хто за один раз перетнув на гребному човні Тихий океан (від Сан-Франциско до австралійського міста Кернс). Колись британський дослідник Ранульф Фіннес сказав, що люди все ще намагаються підкорити океани «в дедалі менших пляшечках із-під джину» заради рекордів, які не мають жодного стосунку до науки. Альпінізм досі обіцяє ті самі переживання, що й завжди. Навіть Еверест дає майже нескінченні можливості для нових рекордів. У 2006 році новозеландець Марк Інґліс став першим альпіністом без обох ніг, який піднявся на цю вершину.
Але, за всієї поваги, це не дослідження й не відкриття. І «фактор захоплення» починає поступатися «факторові користі».
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com