Саме 95 років тому назад розпочалися масові виступи селянства проти політики більшовиків на Криворіжжі. Повстання отаман Костянтин Пестушко і охопило воно й інші повіти Катеринославської та Херсонської губернії.
Хоча сама історія збройного руху опору 1920 -х років на Криворіжжі та і на Придніпров’ї до сьогодні за великим рахунком і досі залишається непізнаною «Атлантидою». Тільки порівняно недавно, за допомогою істориків, краєзнавців, літераторів почали повертатися з небуття імена повстанських ватажків, яких радянська пропаганда зараховувала до злісних ворогів народу, обзиваючи їх бандитами, витравляючи з народної пам’яті саму згадку про справжніх захисників, патріотів своєї землі. Заступнику директора місцевого історико-краєзнавчого музею, Олександру Мельнику вдалося зібрати відомості про більш як двадцяти місцевих повстанських отаманів, що діяли на Криворіжжі. Виявляється, що в більшості вони були освіченими людьми і головне – патріотами своєї Вітчизни. Вся радянська мемуаристика та історики замовчували, що за цими ватажками йшли десятки тисяч людей.
Костянтин Юрійович Пестушко народився 18 лютого 1898 року в селі Ганівка ( тепер це Петровський район Кіровоградської області). Батько Юрій Семенович був заможним селянином, мав початкову освіту – чотири класи церковно-приходської школи. Мати Олександра була малописьменна. Ще мав трьох братів і трьох сестер. Сестри стали вчительками. В рідному селі закінчив двокласну школу Міністерства народної освіти. В школі виявляв непогані здібності з математики. В 1915 році Костянтин став студентом Олександрійського механіко – технічного училища ( зараз Запорізький технічний університет). Закінчити навчання не вдалося ; не склалися взаємини з професором математики, якого Костя діставав різними запитаннями, на які професор не міг відповісти. В 1915 році студент Пестушко зголосився йти добровольцем на фронт. Два роки воював на російсько-турецькому фронті. За хоробрість був нагороджений трьома солдатськими Георгіївськими хрестами. Після поранення потрапив до шпиталю, потім був направлений в офіцерську школу до Грузії в м. Горі. По закінченню навчання отримав призначення на Західний фронт, де і застала його Лютнева революція. На заклик Тимчасового уряду записується в «батальйон смерті», в складі якого його й застає звістка про Жовтневий заколот у Росії.
Читайте також: Рада призначила позачергові вибори міського голови Кривого Рогу
Розвал і деморалізація царської армії дозволяє Костянтину повернутися додому, де його застає гетьманська мобілізація 1918 року. Службу він проходив у Білій Церкві в Маньківському полку, де дослужився до полковника. Під час фатального для України (як потім покажуть події ) протигетьманського повстання Пестушко приєднується до військ Симона Петлюри.
В лютому 1919 року, після фактичної поразки військ УНР у війні з більшовиками, Пестушко повертається до рідного села. В червні 1919 року денікінські війська захоплюють Ганівку. Щоб не потрапити під чергову мобілізацію, від’їжджає до Олександрівська, де знаходить прихисток у своїх знайомих по училищу. В 1919 році він створив партизанський загін, який діяв на Катеринославщині. Нищили білогвардійців. Щоб убезпечити рідню, молодий отаман взяв собі псевдонім Степовий- Блакитний. В цей час співпрацює з лівими есерами та анархістами. В жовтні об’єднується з загонами отаманів Скирди та Каліберди. Об’єднаний загін в 500 бійців зустрівся біля містечка Нова Прага з махновцями і отримав від них тисячу гвинтівок. Під командуванням отамана перейшов також один батальйон в тисячу багнетів 5- го Гуляйпільського полку під командуванням отамана Кацюри. Отаман Степовий зі своїм військом став структурним підрозділом махновського полку. Загін Блакитного діяв в межах знаменитого Чорного лісу. Контролює район Знам’янка – Кременчук.- Олександрія, а також північну частину Криворізького повіту. 20 листопада 1919 року вибиває білогвардійський гарнізон генерала Слащова із Знам’янки. Посварившись з махновцями, скоріше за все із-за ідеологічних міркувань, в січні 1920 року повертається до Ганнівки. Червоні, арештовують його мало не розстрілявши, як білого офіцера, та Пестушко зміг довести, що не служив в Добровольчій армії. Костянтина Пестушка звільнюют,ь і на сході селяни обирають головою ревкому і комісаром Ганнівської волості, яка з лютого 1919 року увійшла до складу Криворізького повіту. Перебуваючи на цій посаді, – зазначає історик Олександр Мельник, – Пестушко створює одну з найбільших підпільних організацій в повіті. Друга виникла в Кривому Розі її очолив Сергій Клепач і Микола Скляр. Міська організація створила повстанком, ядром якого стали криворізькі боротьбисти. Які не проявляли великої активності. Довкола Пестушка почали гуртуватися місцеві отамани Гниненко, Іванов, Петренко, вже згадуваний Клепач… Кость Блакитний, – згадував вже в еміграії його молодший брат Юрій Степовий, – був вище середнього зросту, мав добру статуру. Обличчя бліде, привабливе, очі сірі, великі. Мав пухнасті чорні вуса, що надавали солідності й хвиляста зачіска назад. Сіре вбрання військового строю, елегантні офіцерські чоботи. На правому боці маленький парабелум, зліва планшетка, а через шию – бінокль (отаману на той час було двадцять два роки).
Читайте також: «Брати» для «Лісових братів»
12 травня 1920 року він підняв повстання рекрутів у Кривому Розі. Відбулося це біля повітового військкомату на вул. Глинки33. Перед новобранцями виступив військовий комісар Полевой, після виголошеної промови, направився до Степового, щоб потиснути руку. Але замість цього отримав кулю і впав замертво. Над ошелешеним натовпом пролунали слова отамана Блакитного: «За нашу кров, за нашу честь! За кривди нашому народові!»
З майдану біля військкомату, повстанці рушили на головну вулицю міста – Поштову. Захопили Місцеве ЧК, та визволили в’язнів, що там були. За три дні відбулася робота по формуванню так званої Степової дивізії, начальником штабу став Григорій Гниненко (Вовгура), бувший капітан царської армії, голова Жовтянського волосного комітету. Епіцентром повстання став також місцевий базар. Тут на майдані повстанці влаштували мітинг – парад. Був навіть створений спеціальний загін, який імітував постріли гармат за допомогою грамофонних труб, конфіскованих у місцевих жителів, свідчить історик.
До повстанців приєдналося чимало криворіжців. Так почався славний і трагічний шлях Степової дивізії, яка рушила в напрямку Гуровки, Софіє – Гейковки, до Єлисаветграду.
« За непродолжительный период времени, – доповідав по «команді» агент ЧК, – отряд Степового стал насчитывать в своих рядах до 20 000 человек при двух орудиях и пулеметах при отряде имелись автомобили, мотоциклы и велосипеды, которые Степовой, захватил в Криворожском уезде две автокололоны, и пуская воинские ешелоны со снаряжением под откос».
Повстанці також захопили поїзд із сіллю, яка на той час була дорогоцінним продуктом, та роздали її місцевим жителям
Коли 28 серпня 1920 року повстанці захопили поїзд з автомобілями, мотоциклами і нафто, ОРТЧК розпочав термінове слідство. Перевірялися залізничники станції П’ятихатки та всіх інших підозрюваних у співчутті до «армії Степового». В звітах чекісти вказували, що у Пестушка було гасло « Самостійна Україна». Центром базування і поповнення Степової дивізії була північна частина Криворізького повіту, а також район войовничих козацьких сіл Верблюжки – Варварівка – Водяної – Петрово.
Повстання розросталося. Воно котилося степовими просторами Катеринославщини, Херсонщини. В дивізію Степового входили загони(полки) таких популярних в краї отаманів як Гнибіда, Лютий, Федоренко, Іванов (Тишанін), Клепач, запасний полк Штиля та ударно – розвідувальний загін «Чорний Ворон»,що нараховував до 200 вершників яким керував криворіжець Микола Скляр. Довіреною зв’язковою отамана була 17 річна легендарна розвідниця Віра Бабенко, що походила з селища Веселих Тернів, виконучи особливі завдання отамана.
Першою великою перемогою степовиків було знищення об’єднання загороджувальних загонів Криворізької та Єлисаветградської ЧК та двох полків бригади Котовського біля села Варварівки. 24 вересня 1920 року. Степова дивізія переможним маршем дійшла до села Медведівки ( теперішня Черкаська область) – центру Холодноярської Республіки – оплоту повстанського руху на Україні. На нараді в штабі отамани Холодного Яру, Костя Блакитного, обирають Головним Отаманом всіх повстанських загонів.
Читайте також: Життя по-повстанськи
На той час дивізія мала чітку структуру: Головний отаман, штаб, контррозвідка, повстанський комітет(політична надбудова), полки, батальйони, курені, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, суд тощо.
Згодом до степовиків почали доходити вістки, що червоноармійці грабують їхні села, тероризують населення. . Під тиском вояків Кость Пстушко приймає згубне рішення про повернення.
Шлях степовиків перетнувся з маршрутом першої Кінної армії Будьонного, що прямувала з польського фронту на Крим. На краю лісу Раєвського, біля села Сентова був оточений і знищений загін «Чорний Ворон» Миколи Скляра. Який прийняв на себе удар «будьоновців» Після кількох запеклих і жорстоких боїв пізньої осені 1920 року Блакитний вирішує розпустити свою дивізію.
Перед демобілізацією повстанців, отаман розбив своє військо на полки за територіальною ознакою. Кожен полк забирав з собою, зброю, яку потім ховали в надійних місцях. Частина повстанців повернулася до Холодного Яру. Не побажав складати зброю отаман Іванов, який продовжував виснажливу боротьбу ще більше року. Базою полку для повстанців стало Криворіжжя. Штаб Блакитного пішов у підпілля, підтримуючи зв'язок з Юрком.Тютюнником та Симоном. Петлюрою, до яких в Тарнов (Польща) їздила безстрашна розвідниця Віра Бабенко, за дорученням Блакитного. На Криворіжжі з’являється видатний діяч повстанського руху доктор Гелів, з метою координації дії по підготовці нового всеукраїнського повстання.
Сліпий випадок вирішив долю повстанців. Отаман Андрій Зірка, – пише, київський дослідник Роман Коваль, – через злочинну необережність, а потім фактично і зраду, видав повстанців. Він видав, де переховувався отаман Вовгура – Гниненко, 25 серпня 1921 року в Жандармській балці під Катеринославом було розстріляно п’ятдесят одного підпільника. Вже згадуваний Григорій Гниненко, Юхим Ільченко, Олександр Микитенко- Огник, Марко Кікоть, підпільниці Віра і Паша Бабенки, Андрій Литвиненко… Тоді були вбиті сотні підпільників і в інших містах: масові розстріли були пов’язані з розкриттям Центрального повстанкому. Костянтин Пестушко, загинув 9 травня 1921 року в бою з чекістам у своєму селі Ганнівці. На волі ще залишалися загони отамана Іванова та Шевченка, та Свища. У1921 році після розгрому Врангеля проти повстанців було кинуто польові частини червоної армії, Загін Іванова був зменшений до 60 шабель а згодом і до 30 бійців. На відкритих степових просторах невеликі маневрові загони виявилися найбільш ефективними. Повстанці мали свої опорні бази у великих селах, де діяло розгалужене підпілля, яке поповнювало новобранцями повстанців. 10 липня 1921року Ілля Тишанін загинув у бою біля села Христофорівни і загін очолив його брат Григрій. Повстанці знищували, або підпалювали волосні виконкоми, воєнкомати, КНС, спалювалися списки призовників, відомості про здачу продрозверстки, недоїмків та реквізіцій. Знищувалися комуністи, продагенти, активісти- «комнезамники». Такі акції знаходили масову підтримку у населення. Ведучи безперервні, виснажливі бої і не маючи змоги отримати свіжих коней та зброю загін Іванова ніс великі витрати. Восени трохи було покращено постачання завдяки селянам – підпільникам. Для знищення «івановців» були об’єднані всі наявні військові сили Катеринославської губернії. Іванов розділив свій загіна на три невеличкі, одним з яких командував отаман Лютий. Сам Григорій Тишанін (Іванов) загинув 23грудня 1921 року в бою на хуторі поблизу сел. Широкого ( зараз це райцентр однойменного району). Ще більше року продовжував боротьбу отаман Свищ, об’єднавши залишки загонів Іванова. До 1923 року продовжував боротьбу отаман Федір Довженко. Отаман Лютий був арештований в 1930-му році. З 1920 по 1923 рік в криворізькому повіті проти радянської влади діяло до 3 тисяч повстанців, до весни 1923 року було арештовано до 450 чоловік. Радянська влада, довго ще не відчувала себе на Криворіжжі впевнено, вважаючи ці місця розсадником «політичного бандитизму».