І головне питання полягало в тому, як опинитися власне в Костянтинівці, бо виїжджав я в самісінький пік «перемир’я», коли в обласному центрі чулися залпи важких гармат, а в новинах раз по раз передавали, що от-от закриють частину блокпостів. Зрештою, найняв машину за 400 грн зі ще трьома такими самими «щасливцями» й вирішив не ризикувати, а їхати прямо, не пересідаючи на муніципальний транспорт.
Із Донецька ми вирушили о 02:00 за київським часом і вже до 03:00 прибули на нульовий блокпост перед КПП «Георгіївка» — у черзі виявилися шостими. Окрім п’яти машин, що стояли перед нами, ліву частину траси перекривав джип, водій якого пояснив: тільки через його труп тут проїдуть пільговики й пропускати нікого він не збирається. На першому блокпосту «ДНР» виникли претензії: чому їдемо в комендантську годину?
— Ну, так шо? Как будєтє задабрівать? Сразу говорю: дєнєг нє бєру, — почав молодий «республіканець» з автоматом.
Водій зніяковів. Мовляв, обставини. Якщо вночі не їхати, то взагалі не встигнеш пройти блокпости, обіцяв на зворотному шляху привезти цигарок. Але деенерівець зрізав усі його аргументи:
— Мнє-то всьо равно, я мєняюсь, на обратном путі мєня тут уже нє будєт.
Читайте також: Перший сніг
Зрештою «захисник» змусив водія відчинити багажник і показово ламаною українському почав перелічувати (!):
— Гранатомети, міномети, додаткові стрічки… Шо-то єсть?
Звісно, нічого не знайшлося, і після шелестіння рублевих папірців нас відпустили.
Наступні 5 год (до відкриття блокпоста) проминули в спостереженні за чергою, що безперервно зростала: впродовж двох перших додалося машин зо 200. Специфічним виявивсь і похід у вбиральню, коли на холодному вітрі тяглася з узбіччя до поля невеличка черга тих, хто запитував у «поверненців»: «Ну що там, живий? Немає мін?».
Іще однією «розвагою» виявилися бесіди в салоні, коли на мій превеликий подив з’ясувалося, що жоден із пасажирів терпіти не може «ДНР». Донеччанка, яка сиділа поруч, намагалася переконати, що весь негатив, який можна побачити на «народній землі», пов’язаний із війною. У відповідь водій тут-таки закричав:
— Та куди вже воювати? Ну куди, ви мені скажіть? Війна геть вичерпала себе! Хіба в когось іще є відчуття, що здобудуть Маріуполь, що відіб’ють решту Донецької області? І навпаки: хтось вірить, що візьмуть Донецьк? Та неможливо це! Он чуєте? Куди ото вони зараз луплять?! (Через поля саме застрочив кулемет. — Авт.). Так, аби тільки не заснути, та й годі. Я до війни 7 тис. грн без проблем отримував, і кар’єра була, і робота. А тепер вожу вас. Маячня це, а не «ДНР»!
Читайте також: Кілька казок про країну «ДНР»
Ближче до 08:00 і відкриття КПП почалися перші сутички між пільговим контингентом і тими, хто стояв тут уже 5 год. Але ми, хвалити Бога, доволі швидко промчали через блокпост і за якийсь час так само благополучно перетнули «Георгіївку», звідки я нарешті дістався до Костянтинівки й за 15 із половиною годин опинився в нашій столиці.
Назад уже рухався громадським транспортом через Майорськ, де перед моїми очима постала незабутня картина. Це були ті, хто намагався в’їхати на неокуповану українську територію. Купивши в Костянтинівці «квиток» на автобус за 250 грн, я дістався до Артемівська, де всіх пасажирів пересадили в інший автобус і довезли до КПП «Зайцеве».
На пропускному пункті всіх нас висадили на своєрідному плацу, після чого український військовий сказав вишикуватись у дві шеренги, один за одним, майже півколом, і повідкривати сумки для перевірки. Відтак рядами пустили вівчарку, яка обнюхала речі. Нарешті нам знову дозволили зайти в транспорт, і ми продовжили шлях до Майорська, де мали пересісти вже в останній автобус.
Читайте також: «А пам’ятаєш, до війни…»
Це місце виявилося піком абсурду, який я спостерігав упродовж усього маршруту. Ми благополучно пройшли 3 км до автобуса, про який було домовлено заздалегідь, упізнали його за номерними знаками, але довкола коїлося стовпотворіння: близько сотні людей, котрі чекали на муніципальний транспорт у «ДНР», і три сотні — в бік Зайцевого, тулячись в одній величезній черзі, яка нагадувала швидше збіговисько якихось безхатьків. І безліч автомобілів: я налічив їх близько 500, і це вже о 09:30! Але ми знову досить швидко промчали повз усіх тих бідолах, яким іще тільки належало довести своє право торкнутися української землі, і скоро в’їхали до «вільних республік». Мабуть, той культурний шок, якого я зазнав, іще не відійшовши від яскравого й галасливого Києва, повернувшись у Горлівку, залишу для наступного листа. А цей закінчу тим, що вбачив буквально на перших метрах знайомих просторів: «Міни!» — дві іржаві таблички, торсані вітром, котрий звідкись уже нагнав у той день до «республіки» снігу. Що ж, такі написи й справді ментально готують до того, що підстерігає тут на кожному кроці.
