Алла Лазарева головна редакторка «The Ukrainian Week, Edition Francaise», керівниця напрямку іномовлення, власна кореспондентка «Тижня» у Парижі

Регіональні вибори у Франції або республіканська математика

Світ
15 Грудня 2015, 11:16

“Всі проти Нацфронту!” Заклик за майже півсотні років зовсім не застарів. Як тільки одіозна політисила набуває у першому турі будь-яких виборів загрозливих перспектив перемогти у другому, проти Національного Фронту об’єднуються всі: комуністи та ліберали, праві консерватори та троцькісти… Політичний механізм спрацьовуює безвідмовно, попри те, що кількість прихильників партії в останні роки незмінно збільшується. 

“Я радий, що НФ програв, але хотів би, щоб інші вигравали з дотриманням правдивої демократичної процедури, – зауважує Даніель, шкільний учитель з Парижа. – Бо коли всі проти одного, скрізь і завжди, – це не зовсім демократія, це радше — маніпуляція, якщо називати речі своїми іменами. Не поділяю ідей НФ, але хочу, щоб вони були в парламенті та в місцевих радах. Тоді всі побачать, що вони так само не мають чарівних рецептів до вирішення назрілих проблем, як і всі інші, що їхні демагогічні гасла не працюють на практиці, що вони такі ж популісти, як безліч інших…” Політичний комфорт чи чистота принципу? Французи, як бачимо, колективно обирають першу позицію.

Суто французький феномен? Мабуть, так. Адже й Нацфронт — дуже специфічне політичне формування, дещо схоже на родинне підприємство. Проте якщо засновник партії, Жан-Марі Ле Пен, більше спеціалізувався на провокації та епатажі, його донька Марін чітко зорієнтована на поступове вростання та закорінення до системи політичної влади Франції. Замінивши батька на чолі партії в 2011 році, вона здійснила легкий ребрендінг, проголосивши “дедіяволізацію” та “нормалізацію”, підрихтувала імідж, віддалила очевидних скінхедів, запаслася кредитами від Путіна та вирушила здобувати владу, на всіх можливих та доступних рівнях. Батька, попри регулярну участь у президентських виборах, влаштовувала позасистемність. Донька шукає механізмів прямих впливів на державну політику в найкращі терміни.

Читайте також: Лабораторія практичного комунізму

Тим, хто не знає нюансів французької політичної кухні, не просто зрозуміти, як може партія, що зібрала в першому турі тиждень тому 30 % голосів, через сім днів не перемогла у жодному з регіонів? Чому Нацфронт, попри найкращий серед всіх французьких партій результат у виборах до Європарламенту в 2014 (25%), має у  Національній Асамблеї тільки двох депутатів? Чому прихильників НФ досить багато, але вони практично не представлені в органах влади?

У французької демократії — свої секрети. Один з них —  магія “Республіканського фронту”, що часто формується, щоб зупинити команду Ле Пен, з непримиренних на перший погляд опонентів. Чи дійсно йдеться про “ідеологічну гігієну”, як часто кажуть французи, однозначно не скажеш. Родині Ле Пен, звичайно, цинізму не позичати. Але хіба їй самій? Послухати колишнього президента Саркозі, то він не набагато кращий. Безперечно, обережніший у висловленнях. Без різкого епатажу та провокативних реплік. Не закликає, на відміну від Марін, до виходу з Євросоюзу, зони євро та НАТО. Але, за суттю, – така ж зневага до моралі, маніпуляторство та навіть – гонитва за прихильністю Путіна.  Проте перемогу партії Саркозі в семи регіонах коментують як свято демократії, а нульовий результат команди Ле Пен — як перемогу здорового глузду та свідчення політичної зрілості французів. Парадокс? А от не зовсім.

Французька політична думка з повоєнних часів не толерує присутності ультраправих у державних представницьких структурах. Тут досі здивовано округлюють очі, коли чують, як науковці зі Східної Європи дорівнюють злочини комунізму до злочинів фашизму, або принаймні дозволяють собі їх співставляти. Хоча за глобальною кількістю жертв комуністи на мають собі рівних. Лідер крайнього Лівого фронту Жан-Люк Меланшон пропонує в економіці та зовнішній політиці практично ті самі кроки, що й Ле Пен: вихід із зони євро, вихід з НАТО та Євросоюзу… Крайні ліві декларують інтернаціоналізм, Національний Фронт недружній до іноземців. Це, мабуть, єдина суттєва відмінність. За насиченістю нереалістичними популістськими гаслами, дискурс НФ та ЛФ подібний. Проте голосувати за крайніх лівих коректно, а за крайніх правих — соромно. 

Читайте також: Cкляна завіса

Ось цей стереотип і є ідеологічним підґрунтям до запуску механізму “Республіканського фронту”, дієвості якого, якщо аналізувати події під кутом суто українських інтересів, варто лише радіти. Бо більш пропутінської політичної сили, ніж Нацфронт Марін Ле Пен, у Франції нема. Навіть якщо взяти до уваги, що регіональні ради напряму не впливають на міжнародну політику, все ж таки, чим меншим є загальний потенціал впливу цієї структури, тим краще для Києва. Отже, все відносно. І наслідки народної мобілізації проти НФ у регіональних радах, і перспективи світлого майбутнього під керівництвом інших політичних сил.

Французи вітають себе з перемогою звичних соціалістів та республіканців і визнають, що демократія — це, безперечно, прекрасно, але й успішні технології ось так на смітник не викинеш. Українці ж, спостерігаючи за подіями збоку, а через переговори за “нормандським форматом” — не без зацікавлення, можуть лиш порадіти, що цього разу, без жодних Мінстеців та інших українських зусиль, вода трохи пролилася і на наш млин. Проте не забуваймо:  там, де в інтересах Кремля не пройде Ле Пен, спритно проповзе Ніколя Саркозі.  При цьому кожен з них, не зморгнувши оком, зуміє пояснити свої дії народові суто французьким політичним інтересом.