Достатньо поглянути на різні афіші й анонси культурних подій у Києві, щоб зробити висновок: джаз у столиці (і не тільки в столиці) стає все більш затребуваним. Зростає кількість майданчиків, які регулярно надають можливість послухати джазову музику. Навіть Київська філармонія упродовж найближчого місяця обіцяє своїм відвідувачам чотири джазових концерти. Джаз поступово розширює свою культурну нішу, і, можливо, недалекий той час, коли можна буде говорити про Ренесанс джазу в нашій країні.
Утім, навіть на тлі цього напруженого джазового календаря, візит американських джазових музикантів є значущою подією. Слова «джазмен з Нью-Йорку» продовжують зберігати свою магію і слугувати своєрідною вірчою грамотою, змушуючи чекати, якщо не одкровення, то принаймні доторку до автентичності. І, якщо йдеться про змішаний склад (американський соліст та українська ритм-секція), то для українських музикантів можливість пограти на одній сцені з заокеанськими гостями – це насамперед шанс перевірити свій рівень і, врешті, навчитися чогось нового.
Минулий тиждень був відзначений одразу двома такими подіями. В рамках циклу концертів Міжнародного Джазового Абонемента до України завітали двоє джазменів, що є помітними постатями на нью-йоркській джазовій сцені, – тенор-саксофоніст Уейн Ескоффрі (Wayne Escoffery) та тромбоніст Майкл Діз (Michael Dease).
До речі, Міжнародний Джазовий Абонемент (або просто МДА) нещодавно відкрив свій ювілейний 10-й сезон. За ці роки в організації концертів МДА взяли участь чимало людей, та головна роль належить його продюсеру Аркадію Овруцькому, точніше, «граючому продюсеру», оскільки він – безпосередній учасник всіх концертів МДА.
Читайте також: Йоганнес Торель: «Музика рефлексує, зберігає певні національні елементи, але не це головне»
Аркадій (або – коротко, в англійському варіанті – Арк) Овруцький – один із небагатьох українських джазових музикантів, яким вдалося закріпитися на нью-йоркській джазовій сцені. Всі учасники концертів МДА – а це декілька десятків музикантів з США, Бразилії, Ізраїлю, Нідерландів, Норвегії, Австрії – партнери Овруцького, що з ними звела його доля на джазових майданчиках Великого Яблука (як називають Нью-Йорк).
Упродовж цих десяти років МДА слугував своєрідним джазовим мостом між заокеанською джазовою спільнотою і джазовим світом України. І продовжує виконувати цю місію.
Концерт Уейна Ескоффрі відбувся у Carribean Club 17 листопада у складі квінтету Аркадія Овруцького (контрабас), до якого також увійшли відомий київський трубач Денис Аду, піаніст Стас Чумаков і Роман Яковчук на барабанах.
Уейна Ескофрі відносять до тих, кого джазові журналісти охрестили «молодими левами». Він – музикант зі сталою репутацією. У його активі – співробітництво з визначними музикантами й колективами, дев’ять авторських альбомів у різних стилях від мейнстріму до електронного джазу, участь у численних проектах музикантів як свого, так і старшого покоління.
Для Ескоффрі це вже другий візит в Україну (перший відбувся у березні), тож київські прихильники джазу вже мали змогу оцінити його та глибокий, потужний, багатий саунд, що нагадує Сонні Роллінса та Джо Хендерсона. Його грі бракує відвертої емоційності й експресії, проте це не можна назвати недоліком. Радше це прояв індивідуальності виконавця, оскільки в його імпровізаціях домінує думка, вміння з першої ноти створити відчуття глибокої перспективи, поступово розгортаючи добре побудоване висловлювання.
Концерт складався з композицій Уейна Шортера, Джо Хендерсона, Фредді Хаббарда, а також оригінальних речей лідера квінтету Аркадія Овруцького. Головною прикрасою вечора став дует двох солістів квінтету – Ескоффрі та Дениса Аду – які підстьобували один одного своїми імпровізаціями, що інколи переходили в діалог-дуєль, тобто тривалий обмін музичними репліками, – безперечно моменти найвищої напруги й драйву. Це було цілковито рівне партнерство, і, без перебільшення, Денис нічим не поступався своєму більш знаному й більш досвідченому колезі.
Варто також відзначити декілька чудових соло піаніста Стаса Чумакова. Імпровізації Аркадія Овруцького завжди відрізнялися бездоганним вмінням ритмічно урізноманітнювати свої соло і водночас стриманістю. Цього разу Аркадій почувався як ніколи розкуто, повністю віддаючись плину музики.
Як нерідко буває на джазових концертах, кульмінацією стає фінал. Публіка не відпустила музикантів без композиції на біс. Утім, можна було б сказати і навпаки, оскільки, як то кажуть, «розігрілися» і явно відчували потребу в тому, щоб виплеснути заряд нерозтраченої енергії. І впродовж останньої, виконаної на біс фанкової за ритмом композиції (Сold Duck Ела Джерро) публіка невтомно відбивала ритм оплесками, перетворившись на учасника музичного дійства.
Читайте також: Клод Деланґль: «Коли гарна музика не єднає різних людей, вона не виконує свого завдання»
На світанку розвитку джазу тромбон був неодмінним учасником джаз-бендів. Достатньо пригадати імена таких славетних тромбоністів епохи нью-орлеанського джазу та свінгу, як Кід Орі, Джек Тігарден, Томмі Дорсі, Глен Міллер. Натомість у сучасному джазі тромбон рідко виходить на перші ролі, залишаючись переважно приналежністю біг-бендів. Можливо, справа в тому, що тромбон приємністю тона та швидкістю поступається клапанним духовим – трубі та саксофонам. Принаймні тромбоніст має демонструвати надзвичайні якості, аби виділитися в компанії трубачів і саксофоністів.
Мабуть, без перебільшення можна стверджувати, що українським шанувальникам джазу рідко – а можливо ніколи – не доводилося бачити такого майстра джазового тромбону, як Майкл Діз (Michael Dease). Після Вайкліфа Гордона, якого він вважає до певної міри своїм вчителем, Майкл Діз є найвідомішим джазовим тромбоністом Нью-Йорку, а відтак і Сполучених Штатів. У свої 33 роки він встиг виграти декілька конкурсів тромбоністів, записати сім авторських альбомів, взяти участь у більш ніж ста шістдесяти альбомах в якості сайдмена. Серед його партнерів були такі зірки джазу, як Уейн Шортер, Крісчен Макбрайд, Вінтон Марсаліс, Рой Харгрув, Клаудіо Родіті та інші.
Знайомство київських прихильників джазу з Майклом Дізом відбулося 22 листопада в Київській консерваторії, де він виступив у супроводі біг-бенду Дениса Аду. Недільний концерт був завершенням турне Майкла по Україні, яке почалося з участі у джазовому фестивалі в Миколаєві, де американський тромбоніст, Денис Аду та Аркадій Овруцьким виступили як запрошені гості у супроводі біг-бенду Миколаївського вищого музичного училища під управлінням Володимира Алєксєєва. (До речі, Майкл дуже схвально відгукнувся про музичний рівень оркестру, що складається переважно зі студентів.)
А потім, уже в супроводі біг-бенду Дениса Аду, Майкл виступив перед шанувальниками джазу в Херсоні та Одесі. Отже, на сцену Київської консерваторії музиканти вийшли, встигнувши призвичаїтися одне до одного й «обкатати» програму. Тож відчуття польоту – а справжній джаз завжди породжує відчуття польоту – було нестримним.
Концерт складався почасти з композицій Джо Хендерсона, Теда Демерона, Дюка Еллінгтона з репертуару біг-бенду в аранжуваннях лідера, а також авторських композицій Майкла Діза з його останнього альбому («Relentless»), записаного разом з його власним біг-бендом. Тож на сцені зійшлися музиканти, яким особливо близький цей формат і які добре на ньому розуміються. Прикрасою концерту також стало своєрідне камерне інтермеццо – дует тромбона Майкла Діза та контрабаса Аркадія Овруцького, що разом виконали ліричну п’єсу Білла Еванса Waltz for Debby.
Читайте також: Яцек Кортус: «Музика, яку виконуєш на сцені,має співвідноситися з життям країни, де концертуєш»
Біг-бенд – найбільший і найскладніший джазовий склад, а відтак він в найбільшій мірі вимагає від музикантів відчуття злагоди і вміння чути одне одного, тим більше якщо йдеться про виступ із солістом.
Гра Майкла лишає враження абсолютної віртуозності, можна навіть сказати, розширює уявлення про можливості виконавської майстерності тромбоніста. Його манері властиві теплий звук та рефлексивні інтонації. Хоча бездоганна техніка дозволяє Майклу грати на надзвичайній для цього інструменту швидкості, видобувати віртуозні пасажі, трелі, так що інколи його імпровізації складають враження немов би неперервного пурхання, проте загалом він чужий ексцентричності, прагненню до надмірної експресії, і його гра просякнути стихією м’якого ліризму.
Тромбон – інструмент, тембр якого дещо губиться на тлі повного звуку біг-бенду. Проте голос тромбону Майкла завжди виразно чутно завдяки саме його інтонацій своєрідності й особливому звуковидобуванню з легким вібрато.
Велике значення тут, однак, має також вміння соліста слухати й чути своїх партнерів, що дозволяє йому не зливатися в єдиній ноті, а постійно трішки виділятися своїм особливим саундом, підтримувати діалог як в обміні репліками, так і в моменти повного звучання. Здатність Майкла чути, перебувати в потоці своєї ліричної думки і водночас в діалозі упродовж всього концерту – мабуть, найсильніше враження, що залишив по собі його виступ.
Одна з рис, що вирізняють визначного джазового музиканта, це вміння бути невичерпним у своїх імпровізаціях, не повторюватися. Або, інакше кажучи, це обсяг його музичного лексикону. Денис Аду поділився з публікою тим, що під час репетиції оркестр просто на півгодини замовк, немов зачарований, аби досхочу наслухатися гри Майкла. Таке визнання не потребує коментарів. Тож концерт став непересічною подією не тільки для глядачів, але й для самих музикантів.
Залишається лише додати, що у розмові після концерту Майкл дуже високо оцінив гру своїх українських партнерів – як індивідуальні імпровізації членів колективу, так і гру оркестру в цілому, – зауваживши, що духова секція не поступається професійним рівнем американським біг-бендам. Це коротке і аж ніяк не компліментарне свідчення є високою оцінкою шляху самовдосконалення, пройденого київським біг-бендом.