Людина, яка живе в час невпинного потоку інформації про події у світі, зазвичай поверхово сприймає почуте й побачене. Війни, катастрофи, теракти супроводжуються повідомленнями про сотні загиблих, які, проте, залишаються дуже абстрактними. До першої розказаної приватної історії, до першого щемливого фото. Тільки тоді тим, хто за примхою долі уник біди, може заболіти за інших.
Сучасна європейська література, намагаючись збагнути історію кривавого ХХ століття, щоб пам’ятати й не повторювати, найбільше оповідає саме приватних історій: родинних драм, що розгортаються на тлі грандіозних історичних змін. Симптоматично, що цієї осені чимало таких книжок було запропоновано українському читачеві.
Одна з найцікавіших — переклад із німецької роману Мелінди Надь Абоньї «Голуби злітають». Головні герої твору, як і авторка, — емігранти з Балкан, що виїхали до Швейцарії, сподіваючись на краще життя. Історію оповідає одна з двох сестер, батьки яких зробили вибір: змінили Батьківщину. Добрий шмат життя вони робили все, щоб легально залишися в чужій країні, здобути певний матеріальний достаток і при цьому не втратити зв’язку з рідними в Сербії. Здавалося б, успішна емігрантська історія викликає юнацький спротив у головної героїні, що посилюється з початком війни на Балканах. Вибір без вибору для другого покоління емігрантів оголює низку питань: збереження тожсамості чи асиміляція, матеріальний достаток чи відстоювання власної гідності. Своєрідний уривчастий стиль письменниці, чудово відтворений в українському перекладі, посилює відчуття непевності щодо правильності рішення покинути Батьківщину. «Голуби злітають» перекладено багатьма мовами й заслужено відзначено численними світовими преміями.
Читайте також: Жовтневі книжки
Інша важлива для українського читача книжка осені — «Мабуть Естер» німецької письменниці українського походження Каті Петровської — викликала чимале пожвавлення у вітчизняному літпроцесі. Авторка переповідає камерні історії власної родини, вплітаючи їх у велику історію ХХ століття й передовсім фокусуючись на темі Голокосту. Книжка «Мабуть Естер» належить до київського тексту, звідси коріння письменниці та її родини, розсіяної згодом по всьому світу. Це місто досі їй болить. Дискусії й частково спротив в українського читача викликало зображення Катею Петровською участі українських поліцаїв у переслідуванні київських євреїв. У художньому тексті авторка має право на конструювання саме такої дійсності, так само як читач — на власний погляд на дражливе питання.
Життя ще однієї родини, цього разу львівської, на тлі історичних змін, які безпосередньо впливають на її долю, відтворено в дебютному романі польської письменниці Жанни Слоньовської «Дім з вітражем». Описуючи чотири покоління львівських жінок, авторка вплітає свої дитячі спогади про рідне місто кінця 1980-х, а також реконструює попередні десятиліття. У романі немає жодних вказівок на те, що головні героїні належать до родини письменниці, але Львів конкретного часового відрізка дуже справжній і приватний. Українські критики досить прохолодно зустріли книжку, справедливо називаючи її слабкою, проте все ж маємо історію, сфокусовану на прагненні українців до незалежності, що є початковою точкою оповіді й водночас її кульмінацією, коли за сюжетом пострілом убивають оперну співачку Маріанну, соратницю В’ячеслава Чорновола, і приносять додому її тіло, загорнене в синьо-жовтий прапор. І головній героїні, доньці Маріанни, на той час дитині, і матері Маріанни, і бабусі відтепер із цим доведеться жити та якось давати собі раду, балансуючи між приватним і публічним, минулим і теперішнім, спогадами й дійсністю.
Читайте також: Вітчизняний виробник літератури
Проте найгучніший твір, в основі якого лежить родинна історія, — книжка польської письменниці Олі Гнатюк «Відвага і страх», що цього року отримала Гран-прі Форуму видавців у Львові. У фокусі дослідниці Львів у час Другої світової війни. Починаючи оповідь з історії власної родини, з долі бабусі Євфросинії Левковської, яка товаришувала з відомою художницею Ярославою Музикою, а під час німецької окупації переховувала у власному будинку єврейську родину, Оля Гнатюк розказує про середовище львівської інтелігенції та життя його яскравих представників, тісно вплетене в історичні реалії того часу. Кількарічна дослідницька робота, опрацювання архівних матеріалів, усних і зафіксованих на письмі спогадів тощо витворюють складну мозаїку невигаданого Львова 1939–1945 років, в основі якої реальні люди та їхні нелегкі долі.
Цілком закономірним є інтерес зарубіжних письменників до українського сьогодення й минулого. Так само логічно, що першими на ці теми нині говорять автори з українським корінням. Проте дуже відчутною лишається загроза проговорення наших бід іншими — вкотре. Тому тепер слово за українськими письменниками.