Обороноспроможність будь-якої держави тримається на чотирьох складових: укомплектування армії гідним особовим складом, наявність озброєння (військово-промисловий комплекс), рівень навченості військ, військово-патріотичне виховання.
На сьогодні чисельність Збройних сил України становить приблизно 250 тис. осіб, із яких 84,5 тис. призвані під час четвертої, п’ятої та шостої хвиль мобілізації; 46 тис. — так звані цивільні працівники (серед них досить великий відсоток становлять звільнені в запас офіцери).
Решта — це офіцери (а їх у нас порівняно із солдатами неадекватно велика кількість) і військовослужбовці за контрактом. Причому із призваних під час перших трьох хвиль мобілізації вдалося залучити на військову службу за контрактом лише 12 тис. осіб.
Упродовж 2016 року треба буде поступово звільнити з лав армії громадян, що прийшли на службу під час четвертої, п’ятої та шостої хвиль. А ще цього року добігає кінця контракт багатьох інших військовослужбовців. Уже навесні гостро постане питання: хто служитиме?
Читайте також: 10 Бригада морської авіації. Перша перемога новітньої української армії
Проблему можна вирішити двома способами: 1) оголосити чергову хвилю мобілізації та розширити перелік тих, хто йде в армію на строкову службу; 2) радикально збільшити кількість солдатів і сержантів на контракті. Тим більше чимало людей, мобілізованих у 2014–2015 роках, за гідну зарплату залишилися б у Збройних силах України й надалі.
Але на сьогодні зарплата контрактника ЗСУ становить 2300 грн. Офіцера із 20-річною вислугою — 6 тис. грн. Ризикувати своїм життям за такі гроші можуть або ідеалісти, або люди, які не мають шансів улаштуватись у цивільному житті. Мізерний оклад контрактників призводить до того, що військове відомство приймає людей із багатьма моральними та фізичними вадами. У таких умовах про рівень військового професіоналізму навіть не йдеться. Тому, доки військовики на контракті не отримуватимуть бодай 5 тис. грн за місяць (що, у принципі, теж досить низька зарплата для захисника Вітчизни), якість особового складу Збройних сил України змушуватиме бажати кращого.
Іще один кит, на якому тримається оборона України, — військово-промисловий комплекс. Наш ВПК — це, по суті, фрагменти колись єдиного радянського об’єднання оборонних підприємств. Причому якщо Російська Федерація впродовж останніх 20 років перебудувала свій «фрагмент» на цілком самодостатню й замкнену структуру, то Україна цього не зробила. Наші військові підприємства — це значною мірою вузькопрофільні виробництва, пов’язані переважно з радіоелектронними та іншими так званими високоточними виробами, які здебільшого вже морально й фізично застаріли. У нас чимало підприємств, які виготовляють електроніку для бойових літаків, і при цьому немає жодного, яке будувало б самі літаки. Багато заводів варять корпуси й виготовляють двигуни для бронетехніки, але практично не існує промисловості, яка робила б артилерійські системи для неї. Звісно, можна перепрофілювати й модернізувати наявні підприємства, але для того потрібно розробити державну програму, залучити великі кошти й іноземних фахівців. Поки що нічого цього не робиться. У сучасній геополітичній ситуації розміщення військово-промислового комплексу України також стало однією з головних проблем. Найцінніші заводи працюють на сході: на Харківщині, Луганщині, Донеччині. Крім того, сильна оборонка в Києві, Вінниці, Сумській, Запорізькій та Дніпропетровській областях. У Харкові діє 11 підприємств, які виробляють різні комплектуючі для танків та бронемашин (щоправда, жодне не випускає до них артилерійські системи).
Розміщення оборонних підприємств зумовлене, по-перше, тим, що радянське керівництво чекало війни із заходу, а по-друге, близькістю до корисних копалин Донбасу. Як наслідок — на порівняно невеликій території, захопленій сепаратистами й російськи ми терористами, залишилося 7 із 11 виробництв набоїв та вибухових речовин. Із чотирьох заводів вибухівки, які зосталися, три в Шостці на Сумщині,
неподалік кордону з Росією.
Читайте також: Офіцер Сил спеціальних операцій: «Наше головне завдання — деморалізація ворога»
Захоплення супротивником Луганського патронного стало для Збройних сил України відчутною втратою: тепер треба створювати нове аналогічне підприємство, інакше наша армія скоро ризикує залишитись узагалі без патронів. Приблизно така сама ситуація склалася зі снарядами до різних артилерійських систем. Війна на Донбасі, яку в принципі за міжнародною класифікацією слід вважати порівняно невеликим локальним конфліктом, значною мірою зменшила запаси снарядів та патронів. Про це має бути добре відомо в Генеральному штабі РФ (оскільки його посадовці мають усі цифри, а російські військові аналітики добре рахують), тому не варто робити із цього якусь таємницю.
Нестача у Збройних силах України набоїв калібру 7,62х54 мм зразка 1943 року призвела до того, що у війська стали надходити кулемети ще довоєнних зразків (легендарні «Максими»), у яких вживається укорочений патрон 7,62х39 мм. Цих набоїв на складах залишилося чимало. Відтак упродовж 2015 року анахронічні «Максими» використовувались і під час оборони Донецького аеропорту, і на блокпостах уздовж лінії розмежування.
Навчання військ — це надзвичайно важлива складова обороноспроможності держави. В Україні на них виділяють традиційно мізерні кошти. До цього додамо, що в умовах заощадження патронів та артилерійських снарядів повномасштабні маневри провести неможливо. Досить показовими в цьому сенсі є видатки Міністерства оборони України на різні види діяльності у 2014 році (див. «Структура оборонних витрат»).
Упродовж 2015-го ситуація мало в чому змінилася, понад те, у дечому навіть погіршилася:
— навчання частин протиповітряної оборони практично не відбуваються, бо немає відповідних полігонів;
— після того як 11 листопада 2015 року біля Запоріжжя розбився літак Су-25, на військово-повітряні навчання накладено мораторій до з’ясування обставин;
— навчання сухопутних військ у межах бригади або оперативного командування не відбуваються взагалі;
— батальйонних та ротних вишколів проводиться стільки, скільки треба, щоб мінімально навчити громадян, які прийшли до армії під час чергової хвилі мобілізації.
Для підготовки до можливої війни потрібен зовсім інший формат навчань: такий, приміром, як був за радянських часів або існує в країнах НАТО. Коли до маневрів залучаються війська двох чи більше оперативних командувань із використанням авіації та сил спеціальних операцій. Звичайно, проведення таких заходів досить дорого коштує. Але без них підготуватися до війни неможливо.
Робота в царині четвертої складової оборони країни — патріотичного виховання — наочно ілюструється відповідною сторінкою на офіційному сайті МО України. Вона пуста. Інакше кажучи, жодної роботи не ведеться (попри те що у Збройних силах України передбачена велика кількість штатних посад так званих офіцерів-виховників, а також цивільних працівників у цій сфері). Розділ «Історія» на сайті відомства починається 1991-м, а закінчується дуже цікаво: «5 лютого 2013 року наказом Міністерства оборони України було затверджено Концепцію ідеологічної роботи у Збройних силах України. З метою її реалізації введено новий предмет у системі бойової підготовки — воєнно-ідеологічну підготовку». І більше нічого.
Читайте також: Подвиг здійснено. Герої названі. Про родини забули
Із матеріалів сайта Військової академії в Одесі можна зробити висновок, що вона пишається традиціями, які сягають корінням Російської імперії, бойовими червоними прапорами та радянськими нагородами. І водночас якось сором’язливо замовчує участь випускників у захисті суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності України у 2014–2015 роках. І це при тому, що її закінчило кілька Героїв України, чимало хлопців було відзначено бойовими нагородами,
декого посмертно.
Лише два виші гідно вшановують своїх сучасних героїв: Харківський університет повітряних сил імені Івана Кожедуба й особливо Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Що ж до інших вишів, військових частин та освітніх закладів, то після вивчення інформації, розміщеної на їхніх сайтах, складається враження, що збройне протистояння в Криму та війна на Донбасі у 2014–2015-му до них просто не мають стосунку.
Таким чином, сьогодні Збройні сили України мають чимало проблем: мізерна заробітна плата, недосконалість оборонної промисловості, низький рівень та мала кількість навчань, нарешті, відсутність ідеологічних засад і військово-патріотичного виховання. У разі виникнення нової війни ці фактори найгірше позначаться на обороноспроможності нашої держави.