Після підрахунку останніх голосів із найвіддаленіших куточків М’янми виборчий землетрус у цій країні став офіційним доконаним фактом. 8 листопада Національна ліга за демократію (НЛД) на чолі з Аун Сан Су Чжі здобула 77% мандатів, а Партія союзної солідарності та розвитку, маріонетка військового режиму, спромоглася лише на 10%. Якщо зважити, що влада в країні якихось п’ять років тому перебувала в руках жорстокої військової диктатури, НЛД була заборонена, а багато її лідерів — у в’язницях або під домашнім арештом, то це надзвичайний поворот. Впевнена перемога такої політсили забезпечує їй більшість в обох палатах парламенту й винятково сприятливі умови для призначення нового президента.
Швидкий, хоча поки що й незавершений перехід М’янми від диктатури до демократії особливо надихає на тлі невдач в інших державах. Наприклад, за той самий період згасла Арабська весна. З усіх країн, у яких 2011 року відбулися народні революції, відносно стабільним залишається хіба що Туніс; там теж успішно пройшли вибори. У Єгипті новий режим став чи не ще жорстокішим і репресивнішим за попередній. У Сирії та Лівії війна. Сусіди М’янми також безуспішно борсаються. У 2011-му Таїланд обрав харизматичну й молоду прем’єрку Їнґлак Чинават, але через три роки її усунули в результаті військового перевороту. Камбоджа та Малайзія провели 2013 року проблемні електоральні перегони, які відмовилася визнавати опозиція, після чого почалася криза. В’єтнам і Китай не перестають кидати дисидентів за ґрати й не збираються
дозволяти народові обирати владу самостійно.
Симулюй, доки вийде
Що ж тоді гарантує успішний перехід? Для початку: будь-які вибори, навіть із порушеннями або низькою явкою, можуть підштовхнути країну в правильному напрямку. Зараз майже всі диктатури й авторитарні режими принаймні створюють видимість виборчого процесу. Результати, звісно, фальсифікують. Але симульована демократія часто розпалює в людях прагнення справжньої. Так було у М’янмі, де ще від 1990 року на кількох поспіль сфальшованих виборах перемагали військові уряди. Якісь із перегонів НЛД бойкотувала. Але справедливіших виборів вимагали щораз наполегливіше, і коли вони нарешті стали достатньо чесними, НЛД вхопилася за нагоду.
Схоже відбулось у Бразилії та Мексиці. У першій із них військові режими після перевороту 1964 року проводили вибори, які самі режисували й вигравали. Але, коли генерали втратили підтримку суспільства, маніпулювати стало важче. У 1985-му вони програли на президентських перегонах цивільному кандидатові Танкрéду Невешу й визнали поразку. У Мексиці авторитарні режими Інституційно-революційної партії (ІРП) користалися з легітимності виборів, які за потреби фальшували. Але знову-таки навіть підтасовка бюлетенів підштовхувала до справжньої демократії. І спроби опиратися цьому рухові ставали дедалі безглуздішими. У 1988 році, коли на початку підрахунку голосів у ніч виборів уперед вийшов лідер опозиції міністр Мануель Бартлетт, голова лічильної комісії раптом виявив, що комп’ютери, які зводили результати, дивним чином зависли. «Se cayó el sistema» («Система зависла»), — оголосив він, і наступного дня режим присудив перемогу собі. Фраза стала символом виборчих махінацій та всіх хиб однопартійної системи, і після створення мексиканським урядом у 1996 році незалежного виборчого органу ІРП програла на наступних виборах у 2000-му. Відтоді, попри постійні нарковійни, Мексика залишається багатопартійною демократією.
Читайте також: Ігри зі страхом
Усе це вказує на ще один спільний момент успішних переходів: певну згоду режимів на зміщення. У М’янмі Тан Шве, що був чи не найжорстокішим із військових диктаторів, півтора десятка років тому все-таки почав реформи через вимоги народної опозиції під проводом НЛД та різкий спад економіки. У 2008-му він запровадив Конституцію, що гарантувала новий парламент і вибори, а в 2011‑му пішов у відставку, поступившись Тейн Сейну, готовому співпрацювати з Аун Сан Су Чжі. Основний Закон наділив збройні сили величезними незаслуженими привілеями, зокрема чвертю гарантованих мандатів у парламенті. Це було несправедливо, але багато хто твердить, що саме тому генерали взагалі насмілилися дозволити реформи. Вони усвідомлювали, з одного боку, власний інтерес у переході, а з другого — те, що можуть його певною мірою контролювати. Щось подібне відбувалося в ПАР у 1990-х, а в Іспанії — у 1970-х. У Південній Африці правляча Національна партія вирішила поступово демонтувати вибудувану нею ж таки систему апартеїду. Домовлено було про такий перехід до демократії, за якого біла меншість діставала певний захист, зокрема й конституційну гарантію того, що її власність не конфіскують. Білі заспокоїлись і проголосували за відмову від влади.
В Іспанії, як і у М’янмі, диктатор сам назвав ім’я свого наступника. Коли генерал Франсіско Франко обрав короля Хуана Карлоса черговим правителем, мало що віщувало про початок руху до демократії. Але монарх призначив прем’єр-міністром Адольфо Суареса, який почав скасовувати заборони на політичні партії і проводити вибори. Довіра офіцерів до Хуана Карлоса, який мав міцні зв’язки зі збройними силами, виявилася особливо важливою 1981 року, коли кілька генералів-франкістів учинили спробу державного заколоту, а підполковник Цивільної гвардії Антоніо Техеро захопив у заручники парламент. Вони сподівалися на сприяння короля. Натомість він підтримав демократію і цим завоював популярність.
Альтернатива реформі всередині режимів — то збройне повстання знизу. Хоч як це прикро, історія вчить, що насильство зазвичай породжує ще більше насильство. Американська революція, щоправда, виявилася цілком вдалою. Але загалом мирним масовим рухам краще вдається штовхати жорстокі режими до змін. Заснована 1988 року НЛД відіграла цю роль у М’янмі, Африканський національний конгрес — у ПАР, партії «двох Кімів» — у Південній Кореї. У комуністичній Польщі до незалежної профспілки «Солідарність» на чолі з Лехом Валенсою вступила чверть громадян, позбавивши режим права говорити від імені народу. Індонезійський президент-диктатор Сугарто, який керував країною від 1967 до 1998 року, пішов у відставку під тиском протестів під час економічної кризи. Не всі ці масові рухи були повністю мирні, але перемога зрештою виявилася за величезними натовпами, а не за «коктейлями Молотова». А мирні масові рухи значно більше сприяють громадянській активності. Це, своєю чергою, полегшує зміцнення демократії після того, як старий режим сходить зі сцени.
Не будуть зайвими й інститути, які можуть виступати посередниками між режимами та їхніми опонентами. Аналітичний центр Myanmar Egress, заснований під час політичної кризи 2006 року, пропонував різні шляхи виходу з неї. Один із засновників був членом НЛД, іншому довіряли військові, бо його батьки викладали в Академії оборони — найвищому військовому навчальному закладі М’янми. Тож Egress діяв як місток: організував першу офіційну зустріч Тейн Сейна й Аун Сан Су Чжі у 2011 році. Унікальний успіх Тунісу є почасти заслугою Квартету національного діалогу, до якого входять представники профспілок, роботодавців, юристів і правозахисників. Цього року вони отримали Нобелівську премію миру.
Читайте також: Що таке Європа?
Важливі для вдалого переходу й хороші сусіди та донори. Швидкому розвалу комуністичної системи у Східній Європі посприяв Європейський Союз. Країни з-під радянського чобота тягнулися до Заходу, намагаючись перейняти демократію і знайти там джерело щедрої підтримки. Аналогічно недосконалу поки що демократію Мексики зміцнило підписання нею з Канадою та США угоди про вступ до Північноамериканської ЗВТ у 1994 році. Південній Кореї і Тайваню допомогла «далека сусідка» Америка, підштовхуючи диктаторів, яких вона довгий час підтримувала, до вільних виборів. А в арабських країн під час останніх революцій такого місцевого маяка демократії не було. Виняток хіба що Ізраїль, чиїх здобутків у цій царині вони вперто не помічають.
У М’янмі лідери НЛД дали зрозуміти, що не прагнуть помсти: нікого, хто співпрацює з новою владою, не буде відправлено до Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Такий крок вимагає надзвичайної витримки: серед керівництва НЛД багато хто зазнав тортур. Інших було вбито. Але найрозумніше, певно, пробачити. Це точно допомогло в Південній Африці, де лідери опозиції Нельсон Мандела й Десмонд Туту вимагали від своїх послідовників прощення для супротивників. Комісія істини й примирення, створена новим демократичним урядом ПАР, приймала свідчення про минулі жахіття, але не переслідувала злочинців, якщо вони зізналися. Отже, вибачення здатне пришвидшити процес переходу. Але воно таїть і ризики. Якщо функціонери або прихильники старого режиму залишаються на місці, вони можуть утворити «глибинну державу» — підпільну мережу, зокрема з офіцерів армії та спецслужб, загрозливу для здорової діяльності нової влади.
У кого не вийшло
Так сталося в Єгипті, Таїланді й Росії. Формуючи в березні уряд М’янми, НЛД доведеться рахуватися з потужним впливом військових. Су Чжі (сама, зрештою, дочка генерала) може цілком піддатися спокусі не будити лихо. Але якщо не послабити «глибинної держави», можна отримати мертвонароджену демократію. Німеччина після возз’єднання неухильно викривала Штазі й усувала з влади її агентів. Проте чистки не повинні заходити надто далеко. Звільнення майже всіх членів партії «Баас» після повалення Саддама Гусейна залишило Ірак без функціонального державного апарату.
Читайте також: Анатомія сепаратизму
Що швидше встановлюється верховенство права, то краще. Наприклад, програму приватизації Боріса Єльцина, що мала на меті звільнитися від радянської адміністративно-командної економіки, зірвала жменька опортуністів, котрі нині є олігархами. Хаос єльцинського правління відкрив дорогу Владімірові Путіну. У Росії так і не прижилася концепція верховенства права.
Держави, що добиваються молодої демократії, мають урахувати на додачу до цих міркувань іще одну, практичнішу річ. На думку Терри Ловсон-Ремер з Інституту Брукінґса (Вашингтон), їм треба якнайшвидше «забезпечити матеріальне покращення життя людей. Інакше вони почнуть спотикатись, а громадяни — втрачати довіру».
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com