У жовтні всі розслаблено видихають і нарешті доходять до книгарень ті, кому в вересні на це не вистачило часу чи грошей. У жовтні літературні критики згадують, що нового вийшло, і пишуть на все нове запізнілі рецензії. Спробуємо й ми. Як не рецензії, то бодай побіжні описи кількох книжок – далеко не найгірших і, здається, вартих прочитання.
- Тарас Прохасько, «Радість контакту». – Брустурів: Дискурсус, 2015.
Інколи здається, що українським журналістам Тарас Прохасько потрібен, як повітря. Власне, потрібен не конче він: потрібна людина зі світу красного письменства, спілкування з якою не обтяжить журналіста зайвим затиранням реплік, морочливим вирізанням і склеюванням тексту, викиданням випадкових шовінізму, недалекості й нерозумності, – при цьому людина має надаватися до розмов про все на світі (ну, майже про все!). Здається, таких людей у світі літератури зараз двоє. Прикметно, що ці двоє походять із протилежних країв України. Один – харків’янин Сергій Жадан, інший – франківчанин Тарас Прохасько. Здається, книжка «Радість контакту» – передусім про радість контакту з Тарасом Прохаськом. Він хороший співрозмовник і завжди ним був – від першого (2008) до останнього (2015) інтерв’ю збірки. З ним багато хто говорив – Євгенія Нестерович, Орест Друль, Богдан Ославський, Божена Городницька – люди різних поколінь і підходів.Усіх їх об’єднує одне. Вони йдуть говорити з Тарасом Прохаськом на теми, де, здається, потребують адекватного Іншого. Байдуже, підтримає той Інший їхню позицію чи виступить їй усупереч. Говорять про письмо, про революції, про українців, про те, навіщо писати, про сутність літератури й, звісно, про росіян. Словом, на позаматеріальні теми переважно. Практичної користі від цього нема, порад, як облаштувати лад у державі, теж нема. На щастя для всіх. Є лише радість контакту, і вона в цій книжці головна.
Читайте також: Літературний вересень
- Владислав Івченко, «Як не сумували Суми». – К.: Темпора, 2015
Це друга книжка в серії «Ліхіє дев’яності», яку минулого року видавництво «Темпора» започаткувало «Любов’ю і ненавистю в Ужгороді» від Леся Белея. Вочевидь, далі за планом виходитимуть книжки про дев’яності роки в усіх обласних центрах України. Книжка Івченка – про його рідні Суми, на матеріалі автор знається, а де не знається – йому допомогли численні інтерв’ю зі свідками епохи. Опитаних свідків – близько десятка, тож авторський погляд аж ніяк не випадає називати однобічним. Серед героїв доби – колишні комерсанти, музиканти, студенти, бізнесмени – усі чільні верстви представлено по щирості, й кожному дали змогу висловитися. Власне, самого Івченка в книжці приблизно стільки, як і його героїв. Він відповідає за сюжетний і структурний каркас, вони – за точки зору. Судячи з неабиякої популярності книжки в Сумах, людям таки гостро потрібна «література факту», ба більше – факту, ними самими пережитого, факту, який дасть поштовх до спогадів і, можливо, переосмислення. Особливо цінним воно стає, коли звідусіль чуємо, буцімто «дев’яності повертаються». Чи це справді так? А, може, ми щось забули?
Читайте також :Есеїстика мусить бути
- Арам Пачян, «Робінзон». – Видавництво Старого Лева, 2015
Арамові Пачяну тридцять два роки, за освітою він юрист, і він написав уже три книжки. «Робінзон» – перша перекладена українською і взагалі перша, яку переклали іноземною мовою. Він культуролог вірменської газети «Грапаран» («Майдан») і, говорячи про свою книжку, часто говорить про самотність. Самотність у всіх сенсах – індивідуальну, колективну, національну. Про культуру самотності й культуру замкнутості. Про те, що письменники неспроможні змінити світ, письменники – це теж острови й теж Робінзони. Зрештою, що таке Вірменія, як не острів, що про нього мало хто тепер знає взагалі бодай щось, не кажучи вже про літературу. Вся увага вірменів зосереджена на війні й мирі, а не на літературі, бо війна й мир – речі важливіші, – оповідає автор. Його книжка дуже незвична. Ми не читали таких книжок, ми взагалі не читали (або – для тих, кому пощастило, – майже не читали) вірменської літератури. Це книжка оповідань із різними героями й різними сюжетами, але чільна їх риса – певна острівність, осібність, відділеність героїв від довколишнього світу; жорстокість цього світу; спроби соціалізації в цьому світі й постійне відчуття робінзонади: світ навколо – чужий і незрозумілий, його треба освоювати, до нього треба звикати. Він і є острів, і ти в ньому – теж острів. Книжка Пачяна тонка, якась сотня сторінок. Для первинного знайомства з літературою народу, що майже постійно веде війну, – цілком вистачить.