Ще у вересні, поки Німеччина з тяжкою бідою намагалася дати раду політичним і логістичним проблемам найбільшого в сучасній історії напливу біженців, Франція вирішила продемонструвати європейську солідарність. Її чиновники, озброївшись гучномовцями і взявши на підмогу арабських перекладачів, замовили три туристичні автобуси й вирушили до Мюнхена. За планом вони мали набрати повні автобуси втікачів і перевезти їх за Рейн, до своєї країни, трішки розвантаживши таким чином німців. Французи збиралися прихистити близько тисячі шукачів притулку. Але насправді сісти в автобуси вдалося вмовити лише кілька сотень людей. Здавалося, що французька солідарність їх зовсім не цікавить; вони хочуть жити в Німеччині. Автобуси їхали назад напівпорожні.
У цій картині не було нічого нового. Поки Європа так-сяк намагалася відреагувати на потрясіння останніх кількох місяців спочатку через фінансову трагедію в Греції, а тепер через кризу біженців, Франція дедалі частіше опинялася на маргінесі: у кращому випадку — в ролі молодшого партнера Меркель, у гіршому — безмовного глядача. Коли в липні Греція була на межі виключення з єврозони, Олланд умовляв, консультував і виконував функції посередника. Але саме слово Меркель після довгої безсонної ночі вирішило долю Афін.
Читайте також: Французи про грецьку кризу: Розлучення ніколи не бувають щасливими. Тим більше, коли йдеться про великі гроші
І під час великого переселення біженців Франція знову стоїть осторонь. Коли на початку літа на середземноморських пляжах почали висаджуватися натовпи мігрантів, Олланд відмовився підтримати ідею про квоти на розподіл шукачів притулку. І лише коли Меркель зробила безпечну гавань із Німеччини, заслуживши похвалу за збереження гуманітарного духу Європи, у Франції почався рух. До вересня Олланд зробив розворот на 180°, усе-таки підтримавши обов’язкові європейські квоти. А коли вздовж кордонів почали виростати паркани з колючим дротом, він — протеже архітектора Європи без кордонів Жака Делора — не втручався. Меркель сама поїхала минулого місяця до Анкари, щоб спробувати переконати турків посилити контроль на своєму кордоні з Європою. І саме вона провела у Брюсселі термінову нараду лідерів країн, що містяться вздовж найпопулярнішого серед мігрантів «балканського маршруту»; від Франції на зустрічі не було нікого.
До певної міри відсторонення Франції в ситуації з біженцями — наслідок її географічного положення та історичного бекграунду. Коли кілька років тому вибухнуло насильство в Лівії і потік мігрантів попрямував до Західного Середземномор’я, на передовій опинилися Франція та Італія. Цього разу сплеск відбувся на Сході, далеко від французьких кордонів: маршрут утечі пролягав із Сирії та Іраку через Туреччину й грецькі острови в Егейському морі. Щонайменше через наявність родичів, релігійного та мовного середовища, а також кращі перспективи працевлаштування мігранти сьогодні потягнулися до міст Німеччини, Британії або Швеції. Франція стала транзитною країною, а не пунктом призначення. Її найбільша проблема з біженцями — Кале, де у стихійному таборі в пластикових халабудах просто на мокрій землі живе близько 6 тис. біженців. Але вони хочуть вибратися з цього французького порту й тунелем через Ла-Манш дістатися до економічно сильнішої Британії.
Було б недоречно робити висновок, що французи спокійно погодилися на роль статистів Європи. Зрештою, Олланд домагався єдиного результату на перемовинах із Грецією і забезпечив його: щоб країна залишилась у єврозоні. Відтоді французький президент почав обстоювати деякі ідеї, спрямовані на зміцнення єдиної валюти, як-от про створення парламенту, бюджету єврозони, і трансфертні платежі в її межах. Франція також домагається формування загальноєвропейської прикордонної служби. І франко-німецький союз досі має вагу, хоча цей курс набув чітких обрисів, лише коли Франція нарешті підтримала квоти на біженців. У певному сенсі це негласний «розподіл обов’язків»: Берлін визначає політику всередині Європи, а Парижу належить роль лідера за її межами. За кордоном Франція застосовує свою військову силу так, як ніколи не погодилася б робити це Німеччина (ба навіть перевершила в цьому Британію): нищить джихадистів у Сахелі або скидає бомби на Сирію та Ірак. А діяльний дипломатичний корпус не шкодує зусиль, щоб забезпечити ухвалення на перемовинах із питань клімату, які почнуться 30 листопада в Парижі, обов’язкової для всіх країн світу угоди щодо обмеження викидів вуглецю.
Звук тиші
Ще з моменту підписання Римського договору 1957 року Франція зв’язала себе з Німеччиною простим негласним правилом: хоч би якими були розходження в інтересах або політиці між двома країнами, вони знайдуть спосіб співпрацювати. Колись це означало пошук компромісу на рівноправній основі. Але за останнє десятиліття, протягом якого слабкість економіки передалася політиці, а розширення ЄС розмило авторитет Франції, їй доводиться визнавати прикре зниження власного статусу. Наростання цього дисбалансу приховувала лише гарячкова активність Ніколя Саркозі, Олландового попередника. Сьогодні нічим не примітне президентство Олланда поставило французів перед незручним фактом: лідер Європи — Німеччина. Поки вона в односторонньому порядку займається вирішенням кризи мігрантів, французи відчувають себе вибитими з рівноваги й позбавленими права голосу.
Читайте також: Негостинна Європа
Реакцію французького уряду, на думку Франсуа Есбура, голови Міжнародного інституту стратегічних досліджень, можна передати одним простим французьким словом tétanisé (тобто остовпілий — як при правці, котрий уражає нервову систему й викликає судоми більшості м’язів). Франція якомога менше висловлюється на тему мігрантів, а робить ще менше. Вона погодилася прийняти лишень 24 тис. шукачів притулку — це навіть не третина глядачів, яких уміщує національний футбольний стадіон. Німеччина від початку вересня прийняла близько 500 тис.
Насправді французький уряд підсвідомо боїться того, що кожне його слово або дія стане подарунком для Марін Ле Пен та її ультраправого «Національного фронту». Вона вже й так вважається фаворитом у регіоні Нор — Па-де-Кале на виборах, що відбудуться наступного місяця. Будучи вмілим тактиком, Ле Пен знає, що їй досить прошепотіти слово, аби здобути підтримку: картини біженців, які нескінченною вервечкою йдуть балканськими полями або висаджуються з човнів на берегах Греції, зроблять за неї решту. Анґелі Меркель украй необхідно, щоб інші європейські держави розділили тягар проблеми біженців. Хоч би якими були застереження Олланда, він не має ні сили, ні наміру перечити їй. Але прийти на допомогу канцлерці може лише на власний страх і ризик.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com