Дебальцевський щоденник.Битва за Логвинове (продовження)

Російська пропаганда починає тріумфально твердити, що це вже повне оточення і “котел, кришку якого щільно запечатано”, а українське командування — що це усього лише “вогневий мішок” і “наша найгарячіша точка на Сході”. Так чи інакше, але починаючи з 10-го лютого 2015 р. і впродовж 8-ми наступних днів постачання угруповання сил АТО в кількості 2 тис. 600 військовослужбовців було ускладненим та кровопролитним. А бої в районі Логвинового триватимуть впродовж наступних 9-ти днів, навіть після виведення сил АТО з цього плацдарму.

 

Рельєф місцевості між містом Дебальцеве та селищами Луганське і Миронівський, який являє собою не рівнину, а хвилясту місцевість, порізану вздовж і впоперек ручаями з крутими вибалками та насичену пагорбами й посадками дерев, сприяв противнику організувати ефективну оборону Логвинового (яке розташоване на ручаї в одній з низин). Небезпека повного замкнення дебальцевського “вогневого мішка” в “котел” кожного дня зростала прямо пропорційно перекиданню ним на захоплену ділянку більших сил й більшої кількості одиниць бронетанкового озброєння.

Як тільки т.зв. спецназ т.зв. ДНР, який на 90% складався з російських найманців, захопив село і трасу, на утримування цих позицій Генштаб Росії оперативно перекинув з інших флангів та полігонів у Ростовській області кілька підрозділів, звісно ж, замаскованих під т.зв. “ополченців”. За данними блогера Олега Ярчука, йдеться щонайменше про 25-й полк спецназу 49-ї загальновійськової армії та гвардійців 136-ї мотопіхотної бригади (обидва підрозділи з Південного округу). Але найголовніше, на утримання здобутих позицій було кинуто з полігону в Ростовській області цілий батальон 5-ї танкової бригади з Улан-Уде (Бурятія) в складі 31 танка. Як мінімум, одна танкова рота (10 танків, 1 БМП і разом з піхотою назагал до 100 військовослужбовців) цієї бригади увійшла в село одразу. Пізніше, 2-го березня цю чергову “таємницю” безпосередньої війни російської армії на українській території розкриє російська ”Новая газета”, яка подасть інтерв'ю напів-обгорілого 20-річного танкіста-контрактника з Бурятії Доржи Батомункуєва.

 

 

Практично кожного дня артилерія сил АТО, в т.ч. реактивна, періодично завдавала ударів по району Логвинового, Калинівки та Вуглегірська. Не чекаючи, до чого ці обстріли призведуть, відрізане вогнем дебальцевське угруповання та сили АТО на великій Землі формували один одному конвої. Складний рельєф місцевості був сприятливим не тільки для противника, але і для українських конвоїв — вони в умовах ризику для життя могли ховатися у вибалках і торувати грунтові маршрути між Новогригорівкою / Дебальцевим та Луганським / Миронівським в обидва боки. Щоправда, наразі немає відкритої інформації про те, скільки ж протягом перших чотирьох та навіть шести днів вогневої блокади пройшло конвоїв в Дебальцеве та з нього, щоб можна було впевнено стверджувати, що в ті дні угруповання в 2 тис. 600 бійців забезпечувалося хоч на якомусь мінімальному рівні.

Відомо лише про доставку 11-го лютого о 20:00 з Дебальцевого в Артемівськ групи поранених бійців на вантажівці 128-ї бригади. Це можна вважати першим обнадійливим успіхом. Однак в темряві на засніжених полях між селищем Новогригорівка і селом Велике Лозове поранені пережили жахіття безжального розстрілу, коли у них над головами свистіли танкові снаряди, і один снаряд на їхніх очах влучив в другу вантажіку з пораненими. Як наслідок, в ній загинуло 13 українських бійців (11 поранених і 2 супроводжуючих, в т.ч. лейтенант медслужби 30 омбр 27-річний Владислав Трепко). У танкістів-бурятів був наказ Генштабу Росії відкривати вогонь на ураження. Інформацію про цей трагічний епізод підтвердив 13-го лютого в інтерв'ю “Громадському ТБ” в Артемівську поранений заступник командира 128-ї бригади по роботі з особовим складом Євген Бондар.

 

 

У вантажівці, яка того дня вивезла поранених в госпіталь, був і сержант-контрактник нашого 40-го окремого мотопіхотного батальйону 29-річний Микола Белима з Черкащині. Ми намагалися максимально оперативно відправляти з поля бою поранених, яких на початку лютого у нас на опорних пунктах ставало все більше. Проте після перекриття траси самостійно робити це вже було неможливо.

– У нас в таборі вже зібрано шестеро поранених, один з яких тяжкий. Стан багатьох порігшується. Їх треба евакуйовувати. Я розумію, що траса перекрита. Але давайте шукати рішення! – доповідаю я того дня 11-го лютого в штаб сектору “С”.

 

– Зараз з вами говоритиме начальник медслужби сектора. Зачекайте! – відповідають та тому кінці.

 

Біля мене в підвалі вузла зв'язку на рішення чекає і фельдшер батальйонного медпункту, 44-річний молодший сержант Роман Печенюк з села на Кіровоградщині. Він – єдиний з медиків, який у нас залишився. Кожного дня, коли надходить звістка про чергових 200-тих чи 300-тих, він безстрашно під артилерійськими обстрілами противника вирушає на опорні пункти разом з водієм Олексієм Безпалим на обшарпаному мікроавтобусику УАЗ-452, в народі прозваному “таблєтка”. Роман стурбований, що попри його зусилля стабілізувати стан поранених, деякі можуть не вижити, а колоти їм знеболювальне багато днів поспіль теж не можна — потрібна кваліфікована медична допомога. Та й знеболювального лишилося у нього лише 30 доз на весь батальйон.

 

 

Проходять кілька хвилин, під час яких зв'язок кілька разів уривається, але нарешті головний медик “Сектора “С” (на жаль, я не пам'ятаю імені цього достойного офіцера) бере слухавку. Він, не перебиваючи, уважно і чемно вислуховує, як я пропоную ідеї підключити до евакуації Міжнародний Червоний хрест та місію ОБСЄ. За тоном його голосу я чудово розумію, що вони зроблять усе можливе. За ситуацією я теж прекрасно розумію, що інших можливостей, крім наших власних, більше немає. Єдиний варіант — це звозити всіх поранених в медпункт на Комуну, де, принаймні, є більший запас ліків та кваліфікованіші медики. А далі… Я кладу слухавку і дивлюся на Романа.

 

– Вези їх в табір 128-ї бригади. Всіх збирають там. Вони будуть далі вивозити… – кажу я йому.

– Так траса ж перекрита і ми ніби вже в оточенні! – зауважує він.

Ми з фельдшером вибираємось з підвалу на свіже морозне повітря. Роман, схилившись під звуками розривів мін, поспішає до своєї “таблєтки”, закликаючи водія Льошу терміново передати пацанам в медпункті, хай збирають речі, вдягаються й сідають в УАЗ. Я ж вкладаю свою рацію в кишеню бронежилета на лівому плечі та під звуки переговорів командирів “опорників” підкурюю сигарету і розумію, що якщо, не приведи Боже, ще й з Романом щось трапиться — ми будемо у вкрай скрутному становищі. Російська артилерія накриває все Дебальцеве цілий день й навіть “вийти-покурити” означає постояти тільки на сходинках до підвалу.

 

В одній з кишень “розгрузки” на бронежилеті поряд із заповненими магазинами я носив із собою в Дебальцевому портативний радіоприймач коротких, середніх і довгих хвиль. По ньому ми слухали радіо з усього світу. Російські станції радіоелектронної боротьби, виставлені противником, заглушили нам все, але не цей традиційний радіоефір. Я вмикаю українське радіо і чую:

“Дебальцевский напрям і надалі залишається найгарячішою точкою на Сході України. Саме місто сьогодні терористи обстріляли 14 разів з "Градів" і артилерії. У населеному пункті зруйнована інфраструктура і житлові будинки. Сьогодні в черговий раз деякі сайти так званої "Малоросії" почали писати про оточення українських військ на Дебальцевському напрямі. Прес-центр АТО підкреслює – усі ці повідомлення не відповідають дійсності і створюються, щоб посіяти паніку і недовіру серед українських військ”.

 

 

“Немає ніякого котла. Це вигадка тих, хто хоче, щоб він був. Підрозділам, які знаходяться в Дебальцево і навкруги, поступають боєприпаси. Є повідомлення, зв'язок і є взаємодія. Підкріплення підходить, там йде планова робота”, – заявив тими днями на брифінгу міністр оборони Степан Полторак.

 

“Напередодні були труднощі з доставкою боєкомплектів. Сьогодні ж налагоджені шляхи для постачання необхідних засобів та продовольства”, – заявив в.о. речника Генштабу Владислав Селезньов.

Фельдшер Роман вижив і ми подали його на орден “За мужність” 3 ст. Станом на середину жовтня 2015 р. нагороди він не отримав. Можливо, подання загубилося на дорозі між ОК “Схід” та Адміністрацією Президента. А сільський хлопець Микола Белима отримав орден “За мужність” 3 ст. посмертно — він, виживши в пекельному вогні на Дебальцевському плацдармі й будучи евакуйованим з нього, помер 18-го лютого від ран в госпіталі.

За збігом обставин, о 20:00 11 лютого в той момент , коли російські танкісти вбили біля Логвинового групу поранених українських військовослужбовців, в Мінську розпочалися переговори з врегулювання т.зв. кризи в Україні в “нормандському форматі”. Для нас, заблокованих вогнем в Дебальцевому, це був вечір особливих надій, наприкінці якого в 0:00 годин могло бути оголошене перемир'я, а значить могли замовкнути гармати й припинитися атаки. Звісно, ми на лінії зіткнення не були аж настільки наївними з приводу намірів Кремля — бо не для перемир'я в лютому навколо Дебальцевого було зосереджено силу-силенну замаскованих російських військових й сотні одиниць бронетехніки та артилерії. Тому новина, що сторони домовилися, що перемир'я настане тільки через три дні з 0:00 15-го лютого, не стало для нас несподіванкою. Ми здогадувалися, що Кремль дав наказ за ці 3 дні будь-яким способом захопити Дебальцеве…

Рано-вранці 12-го лютого я збирав свої речі й залишав кімнату базового табору 40-го ОМБП, бо спати в ній через постійні обстріли ставало небезпечно (що описано в частині цього щоденника №6), а за якихось 10 кілометрів на північ від мене формувалася зведена тактична група для штурму Логвинового. Попри чутки, які активно циркулювали серед частини мобілізованих 40 омпб, що “все пропало” і “нас кинули”, насправді за 2,5 тис. заблокованих в Дебальцевому військовослужбовців боролися з усіх сил. Просто ми цього не знали.

 

До зведеної тактичної групи були включені всі резерви, які штаб АТО зміг на той момент знайти: піхотинці 30-ї ОМБр з Житомирщини і 24-ї ОМБр з Львівщини, десантники 79-ї ОАМБр з Миколаївщини, підрозділ батальйону Нацгвардії “Донбас”, а також танкісти 1-ї ОТБр з Чернігівщини та 92-ї ОМБр з Харківщини. Це обіцяв бути не просто штурм, а скоординована операція сил і засобів зі значними шансами на успіх. Операцію планували командир 30-ї окремої механізованої бригади та командир механізованого батальйону цієї ж бригади підполковник Сергій Собко.

 

 

Українські війська пішли на зачистку села о 8-й ранку, а сам танковий бій тривав перші 20 хвилин, протягом яких вдалося знищити щонайменше 8 танків 5-ї бурятської бригади (це майже танкова рота). Якщо раніше танкісти з обох боків вдавалися до тактики “блукаючого танку” або “каруселі”, то бій 12-го лютого під Логвиновим, за оцінками військових експертів, став першим в антитерористичній операції, в якому взяли участь цілі танкові підрозділи, хоч і невеликі. В тому ж бою сили АТО випробували на практиці модернізовані харківські Т-64БМ під кодовою назвою “Булат”. Вони не лише вижили під вогнем на полі бою, але і влучно знищували бронетехніку та живу силу агресора. В тому бою українці, за наявними данними, втратили вдвічі менше бронетехніки, ніж росіяни, а саме – 2 танки батальйону “Донбас”, 2 танки 30-ї ОМБр і БМП.

– Ми йшли від селища Луганське і отримали завдання прикрити атаку підрозділу 30-ї механізованої бригади на Логвинове. Наше завдання – не входити в саме Логвинове, а прикрити лівий фланг атаки на відкритій місцевості, – розповів 4-го березня деталі цієї операції командир танкової роти 1-ї отбр капітан Олександр Мороз в інтерв'ю сайту “Цензор”.

 

Але пропри прикриття саме на відкритій місцевості загинув один з двох втрачених в бою Т-64 30-ї омбр. В ньому наклали голови три танкісти, в т.ч. 19-річний наводчик старший солдат Віталій Харитонюк з Волині та старший солдат 24-річний Дмитро Сущук з Житомирщини. На данний момент, за відкритими джерелами, можна відтворити історію їхньої загибелі. Бронемашина підірвалася на міні посеред поля під лінією електропередач, не доїхавши до крайньої хати села Логвинове метрів 150-200. Бойовики прикопали тіло юнака неподалік понівеченого танка і волонтерам “Чорного тюльпану” вдалося знайти його лише в березні, коли один з блогерів, який відвідав спустошену місцевість, опублікував фото руйнувань в блозі на LiveJournal. По них можна побачити геолокацію танка, визначити напрямок його руху, упізнати характерні ушкодження від вибуху міни та знайти могилу неподалік. Односельчани поховали Віталія Харитонюка в рідному селі Четвертня Маневицького району Волинської області, стоячи на колінах та зі свічками у руках.

В тому танковому бою був проявлений і героїзм. Командиру танка 92-ї ОМБр старшому лейтенанту Василю Божку, який допомагав десантникам 79-ї, вдалося знищити 3 російських танки та значну кількість піхоти. За це 15 жовтня він був удостоєний почесного звання “Герой України”.

 

Отже початковий танковий бій мусив забезпечити бійцям 30-ї, 79-ї  та 24 бригад  вхід в село з трьох боків для успішної зачистки. Але не всю бронетехніку росіян вдалося знищити з наскоку — ще одна танкова рота ховалася у вибалку й чекала моменту для контратаки. В результаті штурму в село по центру вдалося увійти тільки двом ротам 30-ї омбр, однією з яких командував відважний старший лейтенант Володимир Гринюк. Він вже був у розвідці в Логвиновому 9-го лютого, й приблизно уявляв наявні сили противника. Проте він, ймовірно, не врахував, що станом на 12-го лютого росіяни перекинули в село більше сил та засобів, а в районі вже була збудована оборона й він був чудово пристріляний ворожою артилерією. Гринюк особисто знищив 3 одиниці бронетехніки та близько 30-ти бойовиків, але дістав поранення. Бійці 30-ки відчайдушно взялися встановлювати контроль над селом, проте понесли втрати і зрештою їм це не вдалося. Річ у тім, що їхні дії були скуті ударами ворожої артилерії, а підрозділ десантників 79-ї оамбр, який мусив синхронно увійти в село з флангу, потрапив під танковий обстріл. Загін же 24-ї омбр взагалі не дістався села.

– 79-та бригада гарну роботу зробила, але теж не те, що планували… 24-та бригада не вийшла зовсім, із ними зник зв'язок, – розкрив деталі цієї операції 8 вересня командир механізованого батальйону 30 омбр підполковник Сергій Собко в інтерв'ю сайту “Цензор.Нет”. – Артилерія не давала підняти голови й подавити її ми не могли. Її розташування було таке, що візуально ми її не спостерігали, а тільки чули. Комплексів, які могли б її засікти і вирахувати координати, в нас не було. Ну, і оборону противник добре підготував”.

Отже приблизно опівдні на полі бою настав момент невизначеності. Українські танкісти з висот продовжували тримати Логвинове на прицілах, а дві роти засіли на околиці села й не могли просунутися вглиб. Всі чули, що у вибалку біля ручая в середині Логвинового є ще з десяток ворожих танків — вони маневрують в ньому, але не показуються. Українські танки біля Логвинового опинилися на висотах посеред чистого поля, а ворог був захищений природними укриттями.

Штурмові дії в умовах складного рель'єфу місцевості — пагорби, вибалки та ручаї — не дозволили повністю покластися на вогневу міць танків, а вимагали підтримки піхоти. Проте крім нестачі на цьому полі бою підрозілів 79-ї оамбр та 24-ї омпб, як планувалося, дався взнаки і об'єктивний людський фактор. Як визнав підполковник Сергій Собко, склад його батальйону 30-ї ОМБр цього разу не був настільки готовий до штурму, як перший склад, адже через бойові втрати серед контрактників його поповнило багато мобілізованих.

 

– Якщо офіцерів нам вдавалося швидко підготувати, то по солдатах і сержантах проблеми залишалися — не з виконанням наказів і моральним настроєм, їм навичок і підготовки не вистачало, – заявив Собко 8-го вересня сайту “Цензор”.

 

 

– Думаю, якби в Логвинове слідом за нами зайшов 12 лютого хоча б батальйон, ми б змогли деблокувати дорогу. За цей час до нас не підійшли резерви, щоб закріпитися на позиції. Увечері 30-та бригада почала відхід. Ми повернулись назад у висхідну точку до селища Луганське”, – пригадав 4-го березня ці події командир танкової роти 1-ї отбр капітан Олександр Мороз в інтерв'ю сайту “Цензор”.

За підтвердженими данними, 30-та омбр втратила в бою 12-го лютого вбитими 5 військовослужбовців: крім двох вищезгаданих танкістів, загинули 41-річний капітан-артилерист Олексій Комаров, 23-річний молодший сержант Володимир Шульга і 23-річний старший солдат Андрій Браух. В другій половині дня до заходу сонця штаб АТО дав наказ відступити від Логвинового. Мотиви командування зрозумілі — не можна було далі залишати особовий склад і техніку під ударом.

 

– Ми одні протрималися там до години дня, скільки змогли. Коли пішли танки, довелося відходити з одним загиблим і трьома пораненими, включно зі мною. Роту я витягнув до Артемівська”, – розказав 2-го жовтня вже в званні капітана і з титулом Герой України Володимир Гринюк в інтерв'ю сайту “Цензор”.

Контрудар не забарився. По обіді росіяни завдали його з використанням збереженої у вибалку бронегрупи з 7-8 бурятських танків. Про це повідомив увечері 12-го лютого екс-комбат батальйону “Донбас” і народний депутат України Семен Семенченко на своій сторінці в Facebook.

Окремо слід згадати про участь в цій операції інших підрозділів.

Опівдні 12-го лютого нардеп Семен Семенченко у Facebook рапортував буквально, що “сили АТО звільнили від терористів селище Логвинове в Донецькій області й там залишилися незначні вогнища спротиву, які зараз придушуються, а “донбасівці” здійснюють зачистку селища й прилеглих ділянок траси”. Як бачимо по інших данних — це, м'яко кажучи, не зовсім відповідало дійсності. Взвод “Донбасу” дійсно взяв участь у знищенні противника в селі переважним чином зі стрілецької зброї та ручних гранатометів (Семенченко назвав знищених спільно із ЗСУ понад 50 бойовиків) та полонив 17 осіб (речник АТО полковник Андрій Лисенко озвучив цифру 12). Крім цього, 27-річний стрілець-гранатометник солдат Андрій Камінський підбив ворожий БТР. Нацгвардійці знищили і один “бурятський” танк.

 

Але по мірі просування далі в Логвинове підрозділ “Донбасу” потрапив у засідку й прийняв важкий бій з російськими військовими. Вибиралися нацгвардійці звідти, розділившись на дві групи: перша виходила разом з полоненими, а друга її прикривала. Саме вона і була майже повністю знищена. В ній загинуло 5 нацгвардійців, а саме 40-річний командир відділення сержант Анатолій Поліщук (позивний “Кемел”), 37-річний командир мінометного розрахунку сержант Володимир Панчук (позивний “Араб”), 27-річний стрілець-гранатометник солдат Андрій Камінський (позивний “Впевнений”), 24-річний сапер солдат Роман Мельничук (позивний “Санта”) і 46-річний стрілець-гранатометник Володимир Самойленко (позивиний “Вован”). Втрати “Донбасу” в техніці: вантажівка і, за деякими данними, 2 танки.

Молодий гвардієць Андрій Камінський не дожив буквально тиждень до запланованого весілля, як написав 25-го лютого дніпродзержинський сайт “Город”. В бою за Логвинове він кинувся рятувати свого пораненого помічника гранатометника, але “бурятські танкісти” пострілами поклали гвардійців на землю і почали розстрілювати їх впритул, фактично добиваючи поранених українців. Далі танковий снаряд влучив у вантажівку Нацгвардії й Андрія залило палаючим бензином…

У тому бою підрозділ 79-ї окремої миколаївської аеромобільної бригади теж потрапив під танковий обстріл. Про це на похоронах підтвердженого пошуківцями “Книги пам'яті загиблих” вбитим біля Логвинового 35-річного старшого прапорщика Володимира Суслика розповів івано-франківському виданню “Бліц-Інфо” 20-го лютого командир одного зі взводів 79-ї оаембр, який побажав залишитися неназваним. (До речі, Володимир Суслик був “кіборгом”, який перед тим впродовж 4-х місяців захищав Донецький аеропорт і залишив летовище одним з останніх). Крім Суслика біля Логвинового загинув і 47-річний командир взводу старший лейтенант Ігор Морквас, про похорон якого 15 лютого написали в Facebook журналісти районної газети з Миколаївщини “Голос Снігурівщини”.

Операція 12-го лютого, хоч і не принесла бажаного результату — розблокування траси М-103, але, тим не менше, за проявлений героїзм троє його учасників були удостоєні найвищої дежавної нагороди — звання “Героя України” з врученням ордена “Золота Зірка”: заступник командира 30-ї ОМБр підполковник Сергій Собко (23-го березня за планування операції зі штурму Логвинового) , командир роти механізованого батальйону 30-ї омбр капітан Володимир Гринюк (23-го березня за штурм Логвинового) і танкіст 92-ї ОМБр старший лейтенант Василь Божко (14-го жовтня за 3 підбитих танки).

(далі буде)