Три обличчя федералізму

Провідні країни Заходу — Німеччина, Велика Британія та Сполучені Штати — мають великий досвід в організації федерального устрою. Утім, за однакового загального принципу делегування повноважень на місця в цих трьох країн федералізм має різні обриси.

Відгомін поділу

Централізованою Німеччина не була ніколи — навіть у період Третього Рейху, коли фюрер усіляко намагався об’єднати її народ заради перемоги у вій­ні. Федералізм на німецьких землях міцно закріпився ще в часи Священної Римської імперії, яка, по суті, була навіть не єдиною державою, а просто конгломератом малих графств, курфюрств та вільних міст. Деякі з них, зовсім малі, можна було пройти пішки за день.
Саме такі історичні реалії зумовили сучасну систему державного устрою з трьома рівнями: федеральним, земельним та місцевим, за якої особливо важливими для кожного громадянина є два останні. Бундестаг, безумовно, відіграє важливу роль, ухвалюючи федеральні закони, проте організацією на місцевому рівні завжди займатимуться ради земель та міст. Конституція Федеративної Республіки Німеччина від 1949 року чітко розподіляє ці компетенції.

Згідно з нею центральні органи влади мають виключні повноваження та законодавчу ініціативу у сферах оборони, зовнішньої політики, транспорту й комунікацій, а також валюти. У царинах охорони здоров’я, публічного добробуту, захисту прав споживачів та управлінні земельними ресурсами повноваження поділені між центральними та місцевими органами. Останні мають виключні компетенції у сферах охорони довкілля, регіонального планування, регулювання публічних послуг і, що найцікавіше, мас-медіа. Саме цим, до речі, частково пояснюється той факт, що більшість провідних німецьких ЗМІ базуються у вільному місті Гамбурзі: це і тижневик Der Spiegel, і газети Die Zeit та Die Welt.

Читайте також: Децентралізація як феодалізм

Провідна роль федеральних земель безпосередньо впливає і на партійну систему країни. З огляду на визначальну роль місцевих парламентів — ландтагів та штадтратів — вибори до них вважаються не менш важливими, ніж федеральні — до Бундестагу. Не­абияка значущість місцевих виборів додає ваги партіям, які навряд чи мали б такий успіх у централізованій державі. Два найяскравіші приклади — «Ліві» та Християнсько-соціальний союз.

У партії «Ліві», яка є ідейним спадкоємцем Соціалістичної єдиної партії Німеччини, правлячої сили НДР до возз’єднання країни, дуже міцні позиції у східних землях. Стратегія політсили має підтримку серед мешканців цих регіонів, які досі страждають від спадку НДР — соціальних та економічних проблем. На останніх виборах у Тюрингії місцевому відділенню «Лівих» пощастило здобути друге місце, програвши лише Християнсько-демократичному союзу, який має незрівнянно більше ресурсів для проведення виборчої кампанії. Цей успіх дав змогу лідерові тюринзьких «Лівих» Бодо Рамелову стати прем’єр-міністром землі, а це вже пряма дорога в Бундесрат (верхню палату німецького парламенту) й гарантований один із шістнадцяти голосів там. Сильні позиції на Сході забезпечили «Лівим» 11,9% голосів на виборах до Бундестагу в 2013 році й зробили їх третьою політичною силою в німецькому парламенті. Християнсько-соціальний союз, невід’ємна частина блоку ХДС/ХСС, має дуже сильні позиції в землі Баварія, яка є найбільшою і найбагатшою в державі. ХСС обмежує свою діяльність виключно цим регіоном, але здобуває на кожних виборах переконливу перемогу: від 1958 року партія не отримувала менш ніж 40% голосів, а в більшості випадків брала й понад 50%. Саме цей незмінний успіх у Баварії і дав Християнсько-соціальному союзові квиток у блок із Християнсько-демократичним.

Тяжіння традиції

Британський політичний аналітик Ендрю Ровнслі в одній зі своїх статей для видання The Guardian зауважив: «Після Другої світової війни Британія зробила все, щоб запровадити в Німеччині федералістський державний устрій, проте досі не змог­­ла дати його собі».

Ровнслі, звісно, дещо перебільшує: федералізм у Сполученому Королівстві присутній, хоча справді не настільки розвинутий, як німецький, і це теж зумов­лено історичними особливостями. Там є чотири суб’єкти федерації: Англія, Шотландія, Уельс та Північна Ірландія. У кожного з них (окрім Англії, яка перебуває під прямою юрисдикцією британських парламенту та уряду) є власний парламент і кабінет міністрів. Англія, Шотландія та Уельс мали свої парламенти в Середньовіччі, проте останні були ліквідовані впродовж XVII–XVIII століть, а 1801 року почав діяти єдиний Парламент Сполученого Королівства. Отримали вони їх назад порівняно недавно, у 1998 році, внаслідок реформи децентралізації, яку втілив уряд лейбористів на чолі з Тоні Блером, проте британці частіше називають її деволюцією Королівства. Та реформа була одним із центральних пунктів передвиборчої кампанії Блера, завдяки якій він здобув велику підтримку в регіонах.

Читайте також: Фейкові, брате, часи настали

Незважаючи на формальну децентралізацію, всі основні важелі влади поки що залишаються в руках центральних органів. Місцеві — не мають виключних повноважень. Та й права в них нерівні: якщо Парламент Шотландії має обмежені повноваження у сферах місцевого самоврядування, освіти, сільського господарства і транспорту, охорони здоров’я та довкілля, то Парламент Уельсу може лише вносити поправки до законів, прийнятих у Вестмінстері, що стосуються цього регіону. За такої системи загальнонаціональні політичні партії і надалі домінують у регіонах, хоча останнім часом набуває сили зворотна тенденція. Національна партія Шотландії виграла вибори 2011 року, що підштовхнуло до торішнього референдуму й дало їй змогу виграти 55 місць у британському парламенті на виборах у травні цього року. Партія Уельсу та ірладська «Шинн фейн», що теж прагнуть незалежності територій, які представляють, поки що не мають такого успіху, проте в майбутньому це може змінитися. Шотландський референдум хоч і не дав очікуваного результату, проте активізував діалог про дальшу децентралізацію між британським урядом та місцевою владою. Девід Кемерон пішов на переговори з прем’єр-міністром Шотландії Алексом Салмондом, під час яких пообіцяв розширення повноважень місцевих кабінету міністрів і парламенту, зокрема у зборі та перерозподілі податків, якщо шотландці вирішать залишитись у Сполученому Королівстві. Продовження, схоже, варто очікувати в найближчому майбутньому. Після приходу до керма Лейбористської партії Джеремі Корбіна, прихильника деволюції, це питання порушуватимуть у ході наступної виборчої кампанії. Саме тоді політичним силам Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії випаде нагода вибороти більше повноважень для місцевої влади, проте для цього їм усе-таки доведеться йти на перемовини з двома основними політичними силами: лейбористами та консерваторами.

Сполучені Штати Америки

Федералізм був визначальним принципом побудови США від часів боротьби британських колоній за незалежність, і ця лінія тільки увиразнилася після громадянської війни. У сучасному стані Штати показують, яким чином за двопартійної системи, як і в колишній метрополії, може розвинутися зовсім інша система державного устрою. Цікаво, що саме слово «федералізм» жодного разу не фігурує в Конституції Сполучених Штатів, проте всі його ознаки там закріплені. В Основному законі виділено чотири типи повноважень. Делеговані повноваження — це ті, які має федеральний уряд (у сферах зовнішньої політики, внутрішньої та міжнародної торгівлі, фінансів і валюти, армії та інтелектуальної власності). Органи місцевої влади дістають резервовані повноваження у сферах локального законодавства, освіти й поліції. Cу­про­відні — належать водночас федеральній владі та інституціям штатів: це податкова й судова сфери, а також будівництво доріг та комунікацій. Зрештою, існує особлива група очікуваних повноважень: Конгрес має право затверджувати закони з «невизначеної» сфери, якщо вони «необхідні й конституційні». Для прикладу: Конституція США визначає право Конгресу регулювати внутрішню торгівлю, проте нічого не згадує про загальнонаціональний рівень мінімальної зарплати. Коли Конгрес його визначає, штати можуть установлювати вищий рівень за національний, проте не навпаки.

Читайте також :Світ про Україну: членство у Радбезі ООН як переломний момент у дипломатичній війні проти РФ

Кожен із штатів має три повноцінні гілки влади. Законодавчу представляє парламент, який може мати різні назви. Десь це просто парламент, деінде він називається генеральною асамблеєю тощо. Виконавчу владу в кожному штаті здійснює губернатор. Утім, на цьому схожість закінчується, адже кожен губернатор може будувати систему уряду за власним бажанням, вільно створювати потрібні й закривати непотрібні департаменти. Юридична гілка влади представлена розгалуженою системою судів: від звичайних, які у США називають trialcourts, до верхов­ного в кожному штаті. Така розвинута система місцевого управління спричинює те, що штати часто мають характерні особливості в царині законодавства. Скажімо, в деяких із них губернатор може обіймати посаду тільки два терміни, в інших такого обмеження немає. Іще один приклад: у 20 штатах легалізовано марихуану, проте в решті 30 через її вживання можуть бути проблеми з поліцією. У різних штатах може бути відмінна система оподаткування. Єдина вимога до місцевої влади під час розробки законів: вони не повинні суперечити федеральному законодавству та Конституції. У США на відміну від Німеччини та Великої Британії повноцінно функціонує лише дві партії: Демократична й Республіканська. Відповідно вони і представлені на всіх рівнях влади й ведуть між собою боротьбу за кожен окремий штат. Вибори в штатах та подальше урядування в Америці часто називають «школою президентів», адже кожен губернатор — це, по суті, глава держави в локальному масштабі. У більшості випадків господарі Білого дому були спершу конгресменами, потім губернаторами й лише потім балотувалися на федеральних виборах. Кандидатів часто оцінюють із погляду «рідного штату»: за їхньою діяльністю в губернаторському кріслі й місцевими особливостями можна робити точні прогнози стосовно майбутньої політики висуванця на посту президента.