Залиті кров’ю сирійські поля боїв і рифи з обмілинами, якими рясніє Південно-Китайське море, розділяє цілий континент. Але і там, і там по-своєму проявляються найважливіші з часу розвалу Радянського Союзу зсуви у відносинах між великими державами.
Росія вперше після закінчення холодної війни розгорнула військовий контингент далеко від власних кордонів — у Сирії. Мета: придушити революцію і підтримати лояльний режим. У водах між В’єтнамом та Філіппінами Америка незабаром просигналізує, що не визнає територіальних претензій Китаю на рифи й відмілини: для цього реалізує право плавати в межах 12-мильної зони навколо рифів (якби ті були островами, належними до певної суверенної держави, ця зона була би під її контролем). Упродовж останніх 25 років США однозначно панували в політиці великих потуг. Але тепер дедалі частіше стикаються з конкуренцією. Нова гра з Росією і Китаєм, яка починається в Сирії та Південно-Китайському морі, — перша ластівка майбутньої боротьби.
Реальні факти
Як завжди цю боротьбу частково ведуть методами грубої сили. Владімір Путін послав війська в Сирію, щоб придушити джихадизм і зміцнити власні позиції вдома. Але він, окрім того, хоче показати, що на відміну від Вашингтона Москві можна довіряти в питаннях залагодження проблем на Близькому Сході, а ще вона може здобувати нових друзів, наприклад пропонуючи Іракові себе як альтернативу Сполученим Штатам (див. с. 36). Щоб ніхто не подумав услід за сенатором Маккейном, що Росія — це лише «бензоколонка, яка видає себе за державу», Путін збирається довести, що вона має рішучість, а також елітні війська й крилаті ракети.
Читайте також: Паралельна дипломатія Ніколя Саркозі
Це також боротьба за легітимність. Путін хоче дискредитувати Америку як світового поліцейського. США заявляють, що народне невдоволення та порушення прав людини сирійським режимом — достатні підстави, щоб усунути від влади президента Башара Асада. Путін хоче зам’яти питання про права людини, у яких убачає канал втручання Заходу у справи суверенних держав, зокрема й самої Росії, якби він захотів вдатися до жорстоких репресій. Так само аргументи сили й легітимності задіяні у грі в Південно-Китайському морі, де пролягає більшість світових морських торговельних маршрутів. Багато островів, рифів та піщаних відмілин там стали предметом територіальних суперечок. Але Китай уперто утверджує свою перевагу, розміщуючи на них полігони для захоронення відходів, польові аеродроми й гарнізони. До певної міри це заявки на військово-морську могутність Китаю, яка і справді швидко зростає. Він створює острови тому, що може. Захоплення їх вписується у його стратегію домінування у водах, віддалених від берегової лінії Піднебесної. 20 років тому там безкарно плавали американські військові судна; сьогодні вони опинились у потенційно ворожих водах. Але на карту поставлено і принцип. Вашингтон не дивиться на те, хто володіє цими островами. Однак він вимагає від Пекіна довести свої претензії способом перемовин або через міжнародний арбітраж. Китай тим часом заявляє, що у своєму регіоні в дискусії про спірні острови та в інших питаннях правила тепер встановлює він. Той факт, що першість Америки піддають сумніву, не мав би нікого дивувати. Після розвалу СРСР її абсолютне домінування у світі інколи починало здаватися нормою. Хоча фактично воно досягло таких висот тому, що Росію лихоманило, а Китай тільки підіймався з того хаосу й спустошення, які так ослабили його протягом ХХ століття. Сьогодні США все-таки залишаються єдиною країною, здатною проектувати свій вплив на протилежному боці земної кулі.
Утім, непокоїтися є чого. Заявки Росії на відновлення своїх позицій не обіцяють нічого доброго. Це вже призвело до анексії Криму і вторгнення на сході України. Обидві агресії — порушення того самого міжнародного права, яке Путін, за його словами, нібито захищає в Сирії. Президента США Барака Обаму втішають хіба що ослаблення російської економіки та відплив мізків. Але колишня ядерна супердержава, що переживає занепад, може наробити чимало лиха. Відносини між Китаєм і США важливіші, але підтримувати їх іще важче. Задля миру та процвітання обидві держави повинні знайти спосіб співпрацювати. Та їхній діалог незмінно псують суперництво й недовіра. Через те що кожен контакт загрожує стати випробуванням у стилі «хто головніший», до ворожості завжди лише один крок.
Читайте також: Путін — захисник шиїтів
Зовнішня політика Сполучених Штатів іще не пристосувалася до цього конкурентного світу. За останніх трьох президентів вона переважно складалася з експорту американських цінностей, хоча країнам, до яких він був спрямований, це інколи здавалося нав’язуванням. За планом вони неминуче мали тяжіти до демократії, ринкової економіки й прав людини. Оптимісти вважали, що в цьому напрямку рухається навіть Китай.
Здаватися ще рано
Ці уявлення похитнулися, спочатку в Іраку й Афганістані, а зараз уже на всьому Близькому Сході. Визволення не принесло стабільності. Демократія не прижилася. Здається, Обама дійшов висновку, що Америці слід відступити. У Лівії він бачився таким собі «лідером у тіні», у Сирії взагалі не втручався. Як наслідок — уперше від 1970-х років віддав Росії ініціативу на Близькому Сході. Усі, хто (як і Economist) усе ще вважає демократію та ринки шляхом до миру й процвітання, сподіваються, що Америка більш охоче братиме на себе роль лідера. Побажання Обами, щоб інші країни теж погодилися на частину відповідальності за систему міжнародного права й прав людини, здійсниться лише тоді, коли його країна визначить порядок денний і візьме ініціативу у свої руки, як зробила це у випадку з ядерною програмою Ірану. Нова гра не обійдеться без жорсткої дипломатії, а подеколи й розумного застосування сили. Америка все ще має ресурси, яких бракує іншим державам. Насамперед мережу союзів, зокрема НАТО. І навіть якщо Обама інколи поводиться так, ніби альянси актуалізуються залежно від обставин, насправді їм потрібен постійний солідний фундамент. Військова могутність США залишається поза конкуренцією, але їй на заваді стоять лобізм й автоматичні скорочення фінансування, яких вимагає Конгрес. Це породження найсерйознішого гальмівного фактора для американського лідерства — недієздатної політики у Вашингтоні. І він не просто б’є по іміджу демократії, а й ставить підніжку американським інтересам. У новій грі Сполучені Штати — й увесь світ — навряд чи можуть пристати на таке.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com