Від моменту захоплення Слов’янська угрупованням російського диверсанта Іґоря Ґіркіна та початку війни на Донбасі минуло вже півтора року, проте розслідування військових злочинів бойовиків РФ на офіційному рівні досі фактично не ведеться. Незграбна державна машина важко справляється зі своїми обов’язками, слідчі часто марнують або ігнорують докази провини окупантів, а роботу МВС, ГПУ та СБУ в багатьох випадках виконують волонтери й активісти громадських організацій.
На думку волонтерів, що шукають докази злочинних діянь агресорів, правоохоронні органи України в Луганській та Донецькій областях не зацікавлені в покаранні винних і відверто саботують процес. Тому держава занадто повільно й неефективно збирає відповідну інформацію, погано працює з міжнародними інстанціями, здатними допомогти нам організувати кримінальне переслідування російських терористів і офіційно визнати їх військовими злочинцями.
Від літа 2014 року у звільненій від бойовиків частині Донецької області практично не розслідуються злочини, скоєні там у період окупації терористами Іґоря Ґіркіна та місцевими бандитами. Кілька кричущих випадків давно стали відомі громадськості, проте в міліції ніби спеціально спускають справи на гальмах.
Читайте також: У МВС назвали чотири регіони, де очікують провокацій під час місцевих виборів
Улітку 2015-го родичі вбитого сепаратистами депутата міської ради Соледара Івана Рєзниченка заявили, що слідчі з Артемівська та місцева прокуратура не бажають розслідувати справу й мають намір випустили вбивць із в’язниці під підписку про невиїзд. За словами Ігоря Рєзниченка, сина жертви, його батько був викрадений сепаратистами в червні 2014 року, а тіло знайшли тільки в січні нинішнього. Виявив останки колега й соратник Рєзниченка, депутат Соледарської міськради Роман Махник. Він розповів, що сам провів розслідування і знайшов убивць, які показали йому місце поховання й зізналися у скоєному. Міліція не діяла.
У січні обох підозрюваних затримали. Однак відразу після цього один із них був випущений як свідок. Другий кілька місяців просидів у СІЗО, але потім і він вийшов на волю під підписку про невиїзд. За кілька місяців слідчі так і не опитали як свідків ані самого Махника, ані інших родичів убитого. За фактом бездіяльності міліції Ігор Рєзниченко написав звернення в прокуратуру Артемівського району Донецької області, в якому розповів, що працівники МВС навмисно розвалили справу про сепаратизм та вбивство.
Не менш тривожні сигнали надходять із Луганщини. Там слідство не поспішає розглядати страшні злочини, скоєні в окупованих незаконними збройними формуваннями містах Лисичанську, Сєверодонецьку та Рубіжному, де російські козаки та місцеві колабораціоністи тримали в підвалах і катували невинних людей.
Одним із головних центрів насильства в цьому регіоні, за свідченнями колишніх заручників, стало приміщення склозаводу «Пролетар» у Лисичанську. Саме там діяла база відомого проросійського батальйону «Призрак», яким командував убитий у травні 2015 року Олексій Мозговий.
У тих приміщеннях бойовики затримали як «політичних» в’язнів, так і місцевих бізнесменів, за яких вимагали викуп у родичів. Як написала у своїй статті на сайті «Радіо Свобода» журналістка Центру громадянських свобод Марія Томак, їй вдалося зустрітися з деякими бранцями російських бойовиків: Володимиром Козюбердою з Рубіжного, головою ОВК № 110 Антонидою Мельниковою та пастором однієї з міських протестантських церков. Усі ці люди розповідали, що їх утримували на території «Пролетаря», де били й катували. Крім того, вони повідомляли, що там існували склади зброї та відстійник техніки бойовиків. Загалом, за їхніми словами, на заводі перебувало близько 500 бойовиків та ще близько 20 заручників.
Читайте також: У МВС пообіцяли повністю замінити міліцію поліцією через три місяці
Однак міліція стверджує, що їй узагалі нічого не відомо про колишнє захоплення «Пролетаря» бойовиками. Жодних заяв із того приводу їй не надходило й перевірки за цим фактом не було. Залишається тільки додати, що власником заводу вважають народного депутата від Опозиційного блоку Сергія Дунаєва, який публічно називав у своїх промовах терористів «ЛНР» «героями».
Голова волонтерської організації «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук, яка збирає докази злодіянь режиму Януковича проти активістів Майдану в Києві, а також військових злочинів російських бойовиків на Донбасі, підтверджує, що українські правоохоронці працюють украй непрофесійно. За її словами, волонтерам та активістам доводиться буквально змушувати офіційні органи влади трудитись і передавати докази злодіянь у міжнародні інстанції:
«Коли постало питання про покарання злочинців по закінченні революції, «Євромайдан SOS» мав дві пропозиції. Перша — це створення спеціального управління з розслідування злочинів проти учасників Майдану. Ми хотіли, щоб ГПУ, МВС та СБУ сформували єдиний центр, який цим займався б. На жаль, нам довелося дуже довго цього домагатися. Тільки в грудні 2014 року, коли під прокурором Яремою захиталося крісло, він це зробив. Друга — щоб наш парламент ратифікував Римський статут. Це важливо для того, щоб Міжнародний кримінальний суд у Гаазі міг розглядати найтяжчі випадки порушення права в Україні. Але наша держава досі його не ратифікувала.
Доказів не бракує. Ґіркін і К° лишили по собі чимало слідів, однак це мало цікавить українських правоохоронців
Верховна Рада пішла іншим шляхом. Є ст. 7 Римського статуту, яка дозволяє разові звернення. Тобто резюмується, що країна хоче ратифікувати його, але це займає певний час, і вона може разово звернутися з визнанням юрисдикції. Уперше ми подали прохання розслідувати злочини проти Євромайдану. Гаазький суд відгукнувся й відкрив попередній етап вивчення справи. За його результатами має бути почато основний. А потім замість ратифікувати Римський статут Україна подала другу разову декларацію, вже щоб домогтися покарання для злочинців на Донбасі. Насправді значно відповідальніше було б для нашої країни ратифікувати Римський статут, хоча й такі разові декларації дають нам змогу до нього апелювати.
ГПУ збирає і передає в Гаагу певні матеріали. Але є купа запитань щодо їхньої якості. Бо ми проводимо паралельні розслідування та паралельний збір доказів і часто цікавимося в людей: які правові дії ви здійснили, щоб добитися правди? Часто нам відповідають, що навіть не писали скарг до міліції, бо на звільнених територіях ті правоохоронці, що служили бойовикам, залишаються в лавах МВС і надалі, тож і скаржитися їм немає жодного сенсу. Звільнені бійці, які потрапили в полон під Іловайськом, розповідали нам, що ніяких свідчень у ГПУ, СБУ, МВС не давали, — продовжує Олександра Матвійчук. — В СБУ тільки сказали їм «вітаємо з поверненням». Хотілося б конкретних правових дій, але цих людей навіть ніхто не опитував. Тому ми хочемо знати: а чи проводиться в Україні взагалі адекватний аналіз подій для встановлення військових злочинів? Фактично зараз ми, волонтери, самі подаємо заяви про те, що нам стало відомо стосовно певного злочину, якщо безпосередня жертва з якихось причин сама цього не робить. Таким чином ми фактично виконуємо роботу правоохоронців, які діють дуже пасивно».
Читайте також: Міліція vs Поліція
Матвійчук навела ще один приклад. У відповіді, яку надіслали їй із МВС на запит про слідство щодо злодіянь терориста Ґіркіна у Слов’янську, було сказано, що справу проти нього було порушено в Харківській області, а в Донецькій такі кримінальні провадження не починалися. І це при тому, що волонтери знайшли й передали правоохоронцям смертні вироки, підписані Стрєлком особисто. У період окупації він наказував убивати місцевих мешканців за реальні й надумані провини.
За словами дівчини, підконтрольні Києву території Донецької та Луганської областей слід вважати такими, що звільнені частково, бо жодної люстрації місцевих правоохоронців та місцевої влади там досі не відбулося. Тож покладатися в питаннях пошуку доказів і притягнення злочинців до відповідальності на офіційні органи в цих регіонах не варто.
Як і взагалі сподіватися на створення міжнародного трибуналу для покарання російських злочинців за умови такої роботи української влади. Поки що, як видається, керівництву держави просто не потрібен цей зайвий головний біль. Тож сподіватися доводиться на громадянське суспільство, якому вистачить завзяття, щоб змусити міжнародний суд покарати винних.