Такою є ціна змін у нашому календарі, де ще донедавна існувало 23 лютого — День захисника Вітчизни — «данина традиції» радянських часів, тоді як повага до власне українських традицій була геть не в тренді. Їх ушановували десь поза колонними залами, помпезними сценами, просторими кабінетами. Простіше кажучи, на вулиці. Церковний люд звично йшов до храму, поспіхом, аби встигнути ще й на роботу. Патріотичні сили влаштовували марші, які рідко минали без сутичок: чи то з червоними, що тоді ще грозилися «зупинити бандерівців» десь на Бессарабці, біля пам’ятника Лєніну (пам’ятаєте такий?), чи то з міліцією, «натасканою» на «радикальні націоналістичні елементи». І гасло «Слава Україні! Героям слава!» можна було почути тільки тоді, й зовсім не від поважних чиновників чи генералів.
«Покрова — наше свято, Бандера — наш герой!» — лунало в столиці й багатьох інших містах, однак влада не квапилася це визнавати: боялася. Бо раптом когось образить, ну не просто когось, а Росію, жити з якою за одним літочисленням було чимось на кшталт правил доброго тону, ба навіть спільні підручники з історії писати поривалися. Але страх лікується. Навіть задавнений пострадянський. І ось уже з високих трибун звучать привітання з Днем захисника України, дата якого не може викликати запитань і сумнівів у громадян незалежної держави.
Нагороди й урочистості до 14 жовтня — це природно, і годі шукати якоїсь нещирості влади в таких діях. Коли ж іще, зрештою, згадати про своїх героїв: сучасників, живих і полеглих, предків, що боролися за нашу свободу? Головне не піддатися спокусі. Спокусі творити ще один привід для цілком совкових за духом заходів, формальної відбувальщини. Спокусі роздавати ордени-медалі разом із достойниками особам «умовно причетним». Спокусі обернути національне свято на мілітарну шароварщину. Спокусі «просто дати людям іще один вихідний». Спокусі не почути за фанфарами скривджених, забутих нашою бюрократією бійців (а їх не бракує), які поневіряються в пошуку потрібних довідок про свою участь у війні.
Читайте також: Як скористатися примарним «миром»?
Зіпсувати свято може не тільки влада. У суспільстві теж є свої «демони», здатні спаплюжити світлі починання. У календарі українських маркетологів 23 лютого й 8 березня зручно вмостились одне біля одного. «Дівчатка вітають хлопчиків, потім навпаки», — цю нехитру стратегію, вироблену ще методистами радянських шкіл, добре засвоїли в умовах ринкової економіки. Акції, знижки, дискотеки й корпоративи — все було налаштовано на «чоловічі» й «жіночі» дати. Звісно, це не було ноу-хау українського маркетингу: моду на пострадянському просторі традиційно диктувала Москва, у нас лише мавпували, і то не надто талановито. Обділені фантазією українські піарники та інші «креакли» прагнуть і сьогодні адаптувати День захисника України як такий собі аналог 23 лютого, дещо змінити атрибутику — ну хіба складно надягнути замість радянської пілотки мазепинку — і все, свято наближається. «Что подарить мужчине на День защитника?» — спам такого змісту напередодні 14 жовтня не був рідкістю. Знову належність до певної статі стає приводом для подарунків та веселощів. Підтягуються під цю традицію й освітні заклади, у яких совкова інерція залишається доволі відчутною. Стоп! Згадаймо про «собівартість» цього свята. День захисників, а це не тільки чоловіки. День героїв, які не вмирають. Фронтовики мовчки п’ють третій тост. Тож прикрутіть трохи звук на своїй «покровській» дискотеці. Так, це не день жалоби, але привід згадати полеглих куди більший, аніж стрибати під акомпанемент «всєм понятной» російської попси.
Націоналісти. Без них не було б цього свята. Як і Майдану, і ще багато чого. Вони знову в опозиції, громадська думка знову до них не надто прихильна. У них свої розчарування: невизначений статус на війні (у більшості), поганий мир із ворогом, ув’язнені соратники. І свої спокуси. Спокуса розпочати нову революцію — тут, зараз, криваву й непередбачувану. Спокуса «відкрити другий фронт у Києві», який зрештою може покласти край державі. Спокуса піддатися на провокацію і забезпечити потрібну картинку (біс уже з тими російськими телеканалами!) для світових медіа, дискредитувати країну: себе, міліцію, саме свято. Цьогорічний марш, можливо, як ніколи став для них іспитом на політичну зрілість, психічну стійкість, урешті-решт. Здається, витримали. Вибух петарди — дрібне хуліганство без серйозних наслідків.
Суть й атмосфера свята залежать не останньою чергою і від його інформаційного наповнення. Якщо в День захисника український глядач і далі дивитиметься фільми про чужих ментів та морпіхів, годі чекати патріотичного піднесення. Якщо набити оскомину знятим у 90-х «Нескореним» і ще кількома примітивними стрічками про УПА, то осіння нудьга гарантована. Якщо створювати українські аналоги «ґолубих оґоньков» до Покрови, ефект буде відповідний. Традиції святкування треба започатковувати тут і зараз: кінематографічного матеріалу навколо хоч греблю гати. Про тих-таки козаків і повстанців можна розповісти без хрестоматійного лиску й по-сучасному — було б бажання. Передусім у медіа-менеджерів, що звикли сприймати цільову аудиторію як людське стадо. Ця «мода» прийшла теж відомо звідки, але час уже зрозуміти всім, що російські моделі в нас не працюють, а впливають хіба що на потенційну «вату».
Читайте також: Субкультура війни
Цього року свято не зіпсували. Попри численні загрози й спокуси. Але вони залишаться. І додадуться нові. Наприклад, скасувати День захисника України в межах подальших компромісів із самопроголошеними «республіками». Наприклад, замінити на який-небудь абстрактний «день примирення», викинувши згадки про УПА. Бо 14 жовтня — це чи не єдине свято в сучасному українському календарі, яке всерйоз подразнює весь «русскій мір» та вірного радянській матриці Владіміра Путіна. Однак вороття не буде: якщо влада й замислиться над таким, суспільство вчасно нагадає про зміст і ціну цього дня, до визнання якого ми йшли десятиліттями.