Добра новина в тому, що віднедавна українці всіляко намагаються підтримувати все вітчизняне. Поки що пробачаючи навіть не завжди високу якість. І стосується це твердження не тільки одягу-взуття нашого виробника, не тільки повсюдних вишиванок із парадами та без, а й літератури. Тому спостерігаємо переповнені зали на презентаціях книжок під час Форуму видавців у Львові, залюдненість на різних культурних фестивалях і чимало видавничих новинок у дуже несприятливий, здавалося б, для їхнього виходу час. Проте для письменника цей час на вагу золота, бо події, що не тільки карколомно розвиваються від осені 2013‑го й донині, а ще й творять цілком нову сторінку в історії держави, потребують художньої фіксації та осмислення. Тобто літературного проговорення, прописання й прочитання. Тому в суспільстві, у якому довіра до писаного слова (а надто книжкового) досі стабільно висока, існує унікальний шанс вийти за межі химерного утворення довколалітературних тусовок, де всі всіх знають, іноді одне одного читають і стабільно хвалять, а якщо лають, то, як наслідок, обростають особистими обрáзами на багато років. За межами цієї тусовки широкий рятувальний круг, тобто читацьке коло. Та чи допливемо?
Кожна європейська література нині, окрім іншого, проходить шлях проговорення наболілого, зокрема травм, що їх принесло ХХ століття. Українському читачеві це теж потрібно, бо останні роки два спостерігаємо величезну кількість перекладних книжок саме на такі теми: війна на Балканах від Міленка Єрґовича, чехословацький досвід від Катержини Тучкової, осмислення фашистського минулого від Мартіна Поллака та ін. На ці теми, суголосні з нашими замовчуваними бідами, в Україні є попит. Адже щоб попрощатися з минулим, перегорнути сторінку, почати рухатися далі, його треба осмислити й зробити висновки. Європейські літератури вже давно на цьому шляху, а ми тільки починаємо. І тут постає логічне запитання: а що може запропонувати нам збірний український письменник і які в нього шанси на справді якісну пропозицію? Ми не занурюватимемося в Голодомор, трагедії Другої світової чи буремних 1990-х, бо нині маємо нові надактуальні теми.
Читайте також: Класика популізму
Першим аргументом може бути той, що наразі минуло замало часу після Майдану й анітрохи не минуло після війни. Тож припускаю, що найближчим часом більшість написаного буде простою фіксацією подій або зболеним (як варіант — героїчним) підвидом цієї фіксації. У першому випадку йтиметься, очевидно, радше про журналістику або репортажистику, і таких текстів навіть нині достатньо. У другому — про письмо, що виконуватиме терапевтичну функцію для свого творця (папір усе стерпить, тому нехай така діяльність хоч авторові допоможе).
Окрім того, має шанси квітнути масліт, що в українському варіанті зазвичай не практикує глибокого занурення в тему, складних героїв та питань. Власне, вже зараз маємо кілька яскравих прикладів такого письма. Насамперед це кіносценарій «Укри» від Богдана Жолдака: низка то сумних, то смішних, але незмінно героїчних замальовок (серій до розумієте якого зразка серіалу) зі статичними героями, простою лексикою і наївними ситуаціями. Жолдака не випадає критикувати за таке письмо, бо, по-перше, воно нині суттєво іншим бути не може, а по-друге, масова література також украй потрібна — і що більше, то краще. Останнє твердження можна застосувати до ще однієї книжки: двотомника Владислава Івченка «2014», що разом налічує майже 900 сторінок. Він захопливий, динамічний і доволі реалістичний, йому хочеться вірити. Скажімо, якщо герой Жолдака в останньому розділі книжки вбиває Путіна, то Івченко таких фантазій читачеві не пропонує, у нього все «по-дорослому». Ще один очевидний козир Івченка — жива мова його героїв. Не спілчансько-солов’їна, що досі тяжіє над українською літературою невмирущим докором, а саме така, якою й говорять під час обстрілу, — з лайкою та сленгом. Книжки обох письменників припадуть до вподоби широкому колу читачів, їх можна ковтати й передавати далі, аж до фронту, де мобілізовані хлопці впізнаватимуть себе й своїх побратимів, ситуації та події. Бо обидва видання — це насамперед історії, розказані більш чи менш талановито. Схожих бувальщин безліч, тому природним є письменницьке бажання їх зафіксувати, однак про жодне осмислення в цьому разі не йдеться. Такі книжки виконують виключно розважальну функцію, і коли Івченко пише, що героя поранили, що йому боляче, читач болю не відчуває (як, очевидно, й сам автор) — він перегортає сторінку, прагнучи не згубити захопливої сюжетної лінії.
Читайте також: Есеїстика мусить бути
Із художньою репортажистикою справа складніша, хоч і більш обнадійлива. Бо навіть зараз маємо чимало «окопних» журналістських текстів, розкиданих по різних виданнях. Про окремі книжки поки що не йдеться, якщо автор не є відомим блогером, котрий до того ж пише більш-менш стабільно. Проте потенційних творців репортажистики чимало. Зокрема, це мобілізовані журналісти (і паралельно письменники, так часто буває), як-от Антон Кушнір чи Артем Чех. Ці (й інші) автори поряд із військовою службою активно пишуть про все, що довкола них, на власних сторінках у соцмережах і мають велику армію читачів, яка постійно зростає. Чи стануть ті записи основою для чогось більшого, покаже час, хоча вони вже зараз є якісними зразками репортажистики. Власне, на цих хлопців доводиться найбільше сподіватися щодо творення в майбутньому, зокрема, й так званої окопної літератури, вони можуть стати тими «хоч би напів-Ремарками», яких так визирають українські критики літератури.
Із не меншим інтересом критики чекають і гучних дебютів, на які цей рік поки що ну дуже злиденний. Натомість залишається когорта давно знаних письменників, дебютантів 1980–1990-х, які чудово володіють письмом і стабільно друкують книжки у відомих видавництвах. Із цими літераторами, власне, все найскладніше й найцікавіше водночас. Бо попри те що їхній час невпинно минає, їм не випадає залишатися осторонь актуальних подій: так і до остаточного читацького забуття скотитися легко. До прикладу, новий роман Юрія Винничука «Аптекар» — чули про такий? А «Танго смерті»? Чули. Автор той самий, а роки написання різні, і це важливо. Ще безхмарний 2012-й і зболений 2015-й. І якщо видання «Танго…» заслужено претендувало на книжку року, то «Аптекар» має всі шанси залишитися непоміченим. Не тому, що він гірший абощо, просто надто багато змінилося, до того ж читачі, як і виборці, прагнуть нових обіцянок та облич. Звісно, всі письменники не можуть писати про війну, хай би як вона цікавила сучасного читача. Літератор — творча людина вільного польоту і т. ін., але ж ми зараз не про це.
Щоб написати добру книжку, не обов’язково сидіти в окопі. Але необхідно з головою зануритися в тему. Що, власне, той-таки Винничук професійно й робить, пірнаючи в роки давно минулі. А в нашому випадку що більше живих свідків та учасників подій, то складніше автору писати з дивана, не відчуваючи подиху історії на своїй потилиці. Можна, але дуже складно. Ювелірна робота. А ювелірів від літератури в нас негусто.
Проте для «мирних» письменників є ще один цікавий шлях: писати про те і про тих, хто не пішов на фронт із різних причин. Навіть більше: етично таке письмо може виявитися ще складнішим за фронтову літературу, тут треба мати відвагу. А саме її часто бракує. Пересічному жителеві, який банально уникає мобілізації, — ні, а письменнику, що претендує ввійти в історію з неоднозначною темою, — так. Досі в українців замало книжок, у яких було б описано, скажімо, комсомольський досвід, що швидко переріс в ура-патріотизм 1990-х. Таке враження, що багато причетних до літератури певного покоління за пізнього совка або писали в шухляду, або перебували ідейно з дисидентським рухом. Нонсенс, як розумієте. Або ж лукавство.
Читайте також: «Малий флот» української прози
Тому так, книжок про війну буде багато: і графомансько-терапевтичних, і репортажних, і «архівно-диванних». Урешті, вже маємо добру поличку видань про Майдан. Тільки більшість із них читати несила. Бо сучасний читач добре знає емоційну складову тих подій. І тільки розповіданням чужих історій письменнику не обійтися.
Українські події, що потребують осмислення, цікавлять і зарубіжних авторів. І найбільш нашумілою книжкою є переклад «Аеропорту» російсько-американського журналіста Сєрґєя Лойка. Козир письменника — безпосередня присутність в історичному місці під час сумнозвісних подій, і читач вірить йому беззастережно. Незважаючи на те що Сєрґєй Лойко є журналістом, ба навіть фотографом, книжку написано добре (а перекладено як зазвичай), вона містить багато фактажу й тримається на міцній сюжетній лінії. Читач упізнає окремі події та персонажів, попри те що автор ховає їх за змінені імена. Це добра книжка, що нині заслужено перебуває в топах продажів. Але. Поза авансценою — Майданом і аеропортом — герой Сєрґєя Лойка ностальгує за своїм світом «нєоб’ятной Сібірі», цитує Висоцкого й Окуджаву, пригадує життя із дружиною Ксюшею. Та й сам він узагалі-то Льошенька. Немає нічого поганого в тому, що нашу історію нам проговорюють інші, до того ж «по-живому». Погано, що ми самі це робимо мало.
Тому, на жаль, попри всі сподівання, є велика загроза, що актуальна вітчизняна література й надалі залишатиметься недозаповненою нішею. Читач нарешті повернеться до інших книжок українських письменників, бо життя в будь-якому разі триватиме, наче й не було війни. Кореспонденти-іноземці писатимуть книжки про наш аеропорт. Їм простіше, та й традиція в них є . Тільки спраглого нового читача вітчизняна література може втратити. Хоч би як він хотів нині її підтримати.