На погоджувальній раді в парламенті «Самопоміч» висунула низку жорстких умов, за яких вона лишиться в коаліції. Що це було: останнє китайське попередження чи спроба зняти із себе відповідальність за розвал?
— Ми розуміємо, що ці умови є достатньо жорсткими, і висували їх не з розрахунку, що нас не послухають і буде формальний чи публічний привід грюкати дверима. Водночас ми не можемо заплющувати очі на те, що відбувається сьогодні у Верховній Раді з її Регламентом. Я, напевно, на пальцях однієї руки можу полічити, коли питання розглядалося повністю, не за скороченою процедурою і більшість депутатів могла хоча б почути, про що законопроект. І якщо навіть зміни до Конституції йдуть за скороченою, то це не те, заради чого ми обиралися й заради чого утворювалася коаліція та підписувалися угоди. Власне, наші тези — це фактично те, що було в основі коаліційної угоди. Ми не придумали нічого нового. Якщо говоримо про якісь кадрові призначення, то зрозуміло, що всі рішення в коаліції мали ухвалюватися консенсусом. П’ять політичних фракцій повинні були дійти згоди. Нехай би вони сиділи день, тиждень, місяць, але мусили вийти з узгодженою позицією і не переносити всі баталії в парламент чи на шоу. Наш своєрідний ультиматум є прагненням відкрутити колесо назад, щоб ми припинили таку практику, додатково обговорили всі моменти й зрозуміли, що коли й далі так рухатимемося, то це призведе до розвалу не тільки коаліції, а й парламенту, наслідком чого стане ще більша дестабілізація в Україні. Тому це не китайське попередження, а така червона жирна лінія, проблема, яку необхідно врегулювати.
Юлія Тимошенко сказала, що коаліцією керує група людей, яка диктує свої умови. Наскільки це відповідає дійсності?
— Вона лідер політичної сили й лідер фракції і, очевидно, має право робити заяви. Напевно, у неї є для цього підстави. Але моє особисте бачення таке: якщо ми заявляємо, що є парламентсько-президентською республікою, де на перших ролях парламент, то питання справді мали б вирішуватися коаліцією у Верховній Раді. Сьогодні парламент має впливи ззовні, і впливи ці вельми непрості: вони не тільки від олігархічних структур, а й від владних. І це, звичайно, веде не до консолідації позицій, а до ламання. Фракції повинні мати більше можливостей домовлятися між собою. Натомість деякі з них, маючи підтримку президента чи інших осіб, намагаються тиснути на тих, хто не погоджується. Тому, думаю, щось у тих заявах таки є, і це ненормально.
Читайте також: За червоною лінією
Чи мають під собою підстави розмови про спроби узурпувати владу?
— Якщо говорити у світлі змін до Конституції, то й справді ніхто не зміг дати відповідь, що та зміна дає містам, селам, селищам, крім того що вони назвуться громадами і районні, обласні ради зможуть утворити виконком. Більше повноважень фактично не надається, натомість вводиться інститут префектів, який має значно ширші повноваження, ніж були в адміністрацій. Адміністрація — це президентська вертикаль. Префект також. Якщо там збільшуються повноваження, не акцентуватимемо які, відповідно підсилюється президентська вертикаль. Можливо, це й не є узурпацією влади. Узурпація — це коли якась частина влади має величезні повноваження і починає ними зловживати. Якщо припустити, що президент не зловживає чи його представники на місцях не зловживають, то й узурпації не буде. Але ми маємо, на жаль, досвід того самого Януковича, який у законний чи незаконний спосіб узурпував владу. Тому позиція фракції «Самопоміч» така: ми не говоримо, що президент зараз змушуватиме префектів, щоб ті, своєю чергою, змушували органи самоврядування погоджувати з ними рішення, які вони ухвалюватимуть. Але водночас розуміємо, що, коли ці повноваження існуватимуть, так може бути. І як тоді органам місцевого самоврядування протистояти цьому, зміни до Конституції відповіді не дають. Тому не йдеться про президента Порошенка чи про президента Петренка, який буде наступним. Зміни до Конституції ухвалюються не щодня, це по-перше. По-друге, сьогодні є можливість назбирати 300 голосів, завтра її може й не бути. І президент, який вирішить справді узурпувати владу, матиме для того всі можливості. Тому «Самопоміч» вирішила не підтримувати ці зміни і, як варіант, повернутися знову ж таки до першого читання, коли можна їх вносити. Ми пропонуємо все ж таки дещо відмотати цю історію назад. Тим більше чудово розуміємо: якщо є закон про децентралізацію, а в ньому нічого з цього немає, то для чого все те написано. Слово «децентралізація» сьогодні прикриває фактично пункт18 про особливий порядок здійснення місцевого самоврядування на Донбасі.
Це питання дотискатимуть, набереться в другому читанні 300 голосів?
— Хочеться вірити, що ні. Бо якщо відкинути питання децентралізації, якого там немає, а залишимо питання пункту18, то сьогодні ми маємо вже ухвалений закон про особливості здійснення самоврядування на окупованих територіях. А тут є два моменти: по-перше, якщо справді набереться необхідна кількість підписів депутатів, то ми його направимо до Конституційного Суду (закон суперечить багатьом нормам чинної Конституції і фактично має бути скасований); по-друге, окремі статті цього закону набирають чинності після проведення виборів на окупованих територіях. Тому якщо завтра ці вибори будуть проведені, а ми бачимо, що певні сигнали вже є, зокрема Росія починає набирати спостерігачів, відбувається певна зачистка лідерів «ДНР», «ЛНР», то з Києва без згоди місцевих рад не зможуть призначити прокурора чи суддю, відбудеться фактична амністія тих, хто зі зброєю вбиває наших солдатів та цивільних (це безпосередньо передбачено статтею 3 цього закону) тощо. У мінських угодах прописано, що війська іноземних держав мають бути виведені наступного дня після проведення виборів на окупованих територіях. І ми прекрасно розуміємо, як відбуватимуться вибори на окупованих територіях, коли там присутні російські війська та місцеві озброєні бандформування, яка це буде воля і які депутати. Я хочу побачити ті політичні сили, які зараз готові туди їхати й агітувати. Глава держави чи його речники кажуть, що зміни до Конституції дають право президентові розпустити за сепаратизм будь-яку раду, але якраз ради на окремих територіях Донбасу він не має права розпускати за цим законом. І ми фактично отримаємо ради, які зможуть ухвалювати на цій території будь-які рішення, проголошувати приєднання до Росії чи будь-що, і президент на них, згідно із законом і Конституцією, не матиме впливу.
Якщо Україні не підходить варіант із префектами, яким чином контролювати «місцевих князьків», які прийдуть після децентралізації, напевно, вже назавжди?
— Наша фракція абсолютно не заперечує того, що глава держави повинен мати свого представника, який стежить за дотриманням Конституції, законів тощо. Оскільки президент є гарантом Конституції, у нього має бути інструментарій для цього. Питання в іншому. Префект дістає значно більше повноважень і може влазити в саму структуру рішень органів місцевого самоврядування, забираючи в них право самостійно визначати, що робити. Наприклад, рішення, яким ухвалюється бюджет будь-якої громади. Конституція сьогодні гарантує безплатну медицину та освіту. Ми чудово розуміємо, що в Україні цього не існує. Але органи місцевого самоврядування, ухвалюючи ті чи інші програми, повинні передбачити на це кошти. Зрозуміло, що грошей не вистачає. І вже виходячи з того, що органи місцевого самоврядування порушують норму Основного Закону про забезпечення безплатної медицини, виникає підстава це рішення заблокувати. Можливо, і буде якийсь адекватний префект, який виконуватиме свою місію чесно. Але якщо між префектом та міським головою чи радою виникне конфлікт і він почне доводити, що в нього більше повноважень, то матиме можливість зупиняти будь-яке рішення. Направляє до суду, той, своєю чергою, може розглядати питання місяць, а то й півроку разом з апеляцією. Зрозуміло, що розвиток громади на той час зупиняється. Тому єдиний спосіб на це впливати — дати якусь противагу. Якщо, скажімо, раніше стосовно голови адміністрації рада могла висловити недовіру, маючи більш як половину голосів, і президент міг прислухатися чи не прислухатися, а маючи дві третини голосів, був зобов’язаний голову звільнити, то тепер фактично цього фідбеку немає. Якщо ми визначимо критерій, що, коли префект зупинив п’ять-десять рішень, законність яких підтвердив суд, тобто зупинив їх безпідставно, щодо нього порушується якесь дисциплінарне провадження чи президент розглядає питання його звільнення, тоді добре. Це потрібно, аби в нього було розуміння, що він не має права зловживати цим інструментом. Тут повинен бути баланс повноважень, щоб якась сторона не починала перетягувати.
Читайте також: Громадські діячі зробили заяву щодо подій 31 серпня
Та й у принципі на сьогодні достатньо можливостей контролю за рішеннями органів місцевого самоврядування. Приклад — Тернопільська область, 2013 рік, коли я та ще один депутат у судах оскаржили чотири чи п’ять рішень сесії обласної ради. Суди скасували їх, визнавши, що там справді було порушення закону. Як наслідок — голова обласної адміністрації вніс подання до Верховної Ради, раду було розпущено. Тобто без прокурора та без префекта два депутати змогли вплинути на раду й змусити її працювати в межах закону.
Чи доросло суспільство до того, щоб йому віддавати владу?
— Воно ніколи не доросте, поки не отримає її і не відчує відповідальності за неї. Навіть зараз, формуючи свої команди, які йдуть на вибори, «Самопоміч» акцентує увагу на тому, чи відповідально люди підходять до рішення. Бо в нас питання не 25–26 жовтня. Беручи на себе відповідальність, ми входимо в опалювальний сезон. Ми входимо в прийняття бюджетів, із якими житимемо наступний рік. У нас немає часу вчитися в радах, тому кожна людина, йдучи на посаду міського голови, депутатом тієї чи іншої ради, повірте, дуже довго вирішує для себе, чи готова вона, чи дозріла. На наших зустрічах людей, котрі, як ми відчуваємо, підсилять нашу команду, доводиться переконувати по п’ять разів. І щоразу вони кажуть, що їм це ще не потрібно, що вони не готові. Але я думаю, що це найкраща ознака того, що людина, прийшовши в раду, відповідально ставитиметься до своїх повноважень. Суспільству треба дати можливість спробувати. Бо якщо щоразу когось призначатимуть, якогось «чужого царя», то ми ніколи не навчимося керувати. Ніхто не застрахований від помилок, вони будуть. Головне, щоб їх бачили, визнавали й виправляли, а не починали відстоювати правильність очевидно помилкових рішень.
Чому «Самопоміч» висуває так мало людей?
— Ми йдемо у 200 рад. Насправді структур значно більше. Питання в тому, що є ціла низка міст, районів, де ці структури ще не те що нечисленні, а неякісні. Люди, які починали свою роботу в «Самопомочі» як громадській організації, об’єднувалися для реалізації якихось спільних проектів, але це не була широка платформа. Ми розуміємо: щоб іти в ту чи іншу раду, потрібні фахівці. І в багатьох районах, містах такі команди не є фаховими в широкому розумінні слова. Це один момент. І Другий — політична сила достатньо молода. І ми не хочемо повторювати помилки партій, які, здобувши певний рейтинг, відчинили двері для всіх охочих. Намагаємося робити все якісно, максимально перевіряти, забезпечувати чистоту своїх рядів, розуміючи, що помилка фракції чи конкретного депутата десь у Тернополі позначиться на репутації в Києві, Херсоні чи Львові. Якщо не вичистимо тих списків і якийсь наш депутат буде зав’язаний на корупційних схемах чи причетний до хабарництва, це вже ляже на всю «Самопоміч». Тому намагаємося зараз не рости дуже швидко, а рости якісно.
Ви відкрили списки. Як це узгоджується з нинішнім законодавством?
— Із законодавством узгоджується на всі 100%, тому що ми представили не кандидатів у депутати обласної ради, а кандидатів у кандидати, сформувавши список людей, які заявили про свою готовність. Сьогодні в чинному законі не передбачені відкриті списки, люди не мають змоги вибрати кандидата, змушені голосувати за того, кого партія прикріпить до округу. А ми, відкривши списки, по-перше, даємо виборцям більше часу для ознайомлення з кандидатом, не лише під час виборів, а ще до того, по-друге, можемо отримувати зворотну інформацію та чистити списки. Розуміємо, що там, де організації тільки створилися, ми ще, напевно, не так добре знаємо своїх членів. Це щоб потім нас не звинувачували в тому, що ми понабирали таких-сяких.
Читайте також: «Децентралізація». Вона ж дезінтеграція…
Які сьогодні стосунки у фракції після 31 серпня й вигнання п’ятьох ваших колег? Це рішення вона ухвалювала в повному складі чи її керівництво одноосібно?
— Мені хотілося б на якомусь ефірі зустрітися з кимось із п’ятьох, яких ми виключили, й запитати, чи пригадають вони випадок, коли на фракцію приїхав би Садовий і ми при ньому розглядали б хоч якесь питання порядку денного ВР. Щоб він висловлював свою думку, мовляв, ми повинні прийняти чи не повинні. Узагалі, на засіданні фракції, якщо не помиляюся, Садовий був двічі чи тричі на самому початку діяльності. Жодного тиску голови партії на ухвалення рішення депутатами не було, і думаю, що вони це теж підтвердять. І ще одне: коли ми обговорюємо питання порядку денного, голова фракції в нас фактично виступає в ролі модератора, і навряд чи хтось так само пригадає, щоб прийшов колись Березюк і сказав: «Шановні друзі, оце питання ми обов’язково маємо проголосувати так чи так, інших варіантів немає».
У нас усі питання обговорюються. Люди, які закріплені за певними напрямами, доповідають про свої закони, і ми можемо 2–3 год сперечатись, але після того відбувається голосування й ми колегіально ухвалюємо рішення, як фракція мала б голосувати із певного приводу. Звичайно, є голосування, які більшість її підтримала, а двоє чи троє не погоджувалися. Ніхто нікого ніколи не змушує погоджуватись. Усі мають право на свою думку. Але, коли йшлося про Конституцію, то ми прекрасно розуміли, що це надзвичайна відповідальність усієї політсили. Про децентралізацію ми дискутували, але коли стоїть питання щодо Сходу, то позиція фракції повинна бути однозначною. Ми повинні її доводити до нашої громади, не пояснюючи, що в нас частина за цих, частина за тих. Отже, перш ніж приймати рішення, ми обговорювали його з розумінням, що для нас воно буде достатньо важким, якщо хтось із депутатів не підтримає позиції фракції і його доведеться виключати. Але після кількох годин обговорень це була колегіальна ухвала.
Ми не робили жодних таємних голосувань, бо хотіли дивитись одне одному в очі, коли голосуємо, й розуміти мотиви кожного. Всяк мав можливість відстояти свою позицію. Із цих п’яти людей відмінний погляд мали двоє, тобто троє інших змінили його не озвучуючи, навіть не з’явившись на фракцію. Минула ніч, люди зранку прийшли, проголосували. Ми, відверто, приблизно так і думали, що стільки-от голосів буде «за». Але все-таки мали надію, що люди витримають моральний тиск, тиск влади і все таки підтримають позицію фракції. Вони обрали іншу. Знали, що фракція так реагуватиме на їхнє голосування. Тому це свідомий вибір фракції — їх виключити, але перед тим був їхній свідомий вибір.
Пан Садовий заявляв про тиск на окремих депутатів «Самопомочі». Чи зазнали його ви особисто? Відомий вам хтось, на кого тиснули?
— Зрозуміло, що людина, на яку тиснули, яка піддалася тискові, ніколи не признається, як і хто впливав. Спробую відповісти риторично. Коли в нас було голосування за направлення в Конституційний Суд, то із фракції підтримала його одна-єдина особа. Потім, коли ми обговорювали це голосування, вона заявила, що зробила так, аби дати шанс, показати, що ми виконуємо Мінські угоди, бо після того перестануть стріляти. І однозначно, що в першому читанні вона не голосуватиме. А коли дійшло до першого читання (за той час загинуло понад 100 бійців, один — безпосередньо з моєї роти), то не тільки ця людина проголосувала знову, а ще й із нею четверо. Чому змінилися позиції, хтозна, адже все зосталося по-старому. Яке подання було в Конституційний Суд, таке і в першому читанні. І що підштовхнуло однопартійців на таке голосування, хай це залишається на їхній совісті. Що стосується особисто мене, то думаю, коли ти пройшов Схід, тиснути немає сенсу.
Скільки платять нині в Раді за голосування чи перехід? Які тарифи?
— Я чув різні цифри. Залежно від якості депутата (наскільки він може вийти на трибуну, виступати, голосувати). «Гуляли» цифри від $2 тис. до $10 тис., але чи це правда, мені важко говорити. Навіть не можу припустити, що в нас є люди, котрі таким чином продавали б себе.
«Самопоміч» доволі часто опиняється в опозиції до союзників. Чому вона все-таки не покидає коаліції?
— Щодо того, йти чи не йти з коаліції, ми провели опитування. Адже розуміємо, що варимося в парламенті й часто гадаємо, ніби цілком свідомі того, що діється на вулиці, але насправді депутати часто втрачають зв’язок із суспільством. Отож ми виставили в себе на Facebook опитування, а крім того, домовилися на фракції, що в тиждень роботи в округах, проведемо зустрічі й поставимо це запитання людям. Ми не можемо добитися того, того й того, нас ламають щодо оцього, оцього й оцього, не дотримується Регламент, приймаються непершочергові закони, то що нам робити: грюкати дверима й виходити чи ні? Найчастіше звучали думки, мовляв, ми вас посилали туди, щоб ви не виходили, а працювали. Прекрасно розуміємо, що сьогодні робота в коаліції — це певний інструмент, можливість проводити окремі законопроекти для держави. І сьогодні це аргумент для нас. Другий аргумент: якщо зараз розвалити коаліцію, це, швидше за все, спричинить перевибори Верховної Ради. Вважаємо, поки не вирішена проблема агресії на Сході, виходити не можна. Дасть Бог пережити зиму, якщо заспокоїться ситуація на Донбасі й ми абсолютно нормально впораємося з податковою реформою, бюджетом, то можна сказати, що якусь невелику місію ВР виконала. Якщо за цей період фракції зрозуміють, що потрібно більше працювати над підготовкою законів, а не піаритись, знайдуться механізми якісної розробки цих документів, якщо нам вдасться переформатувати уряд, щоб з’явились міністри, які намагатимуться бути не політиками, а міністрами, то, можливо, це питання зникне з порядку денного. А якщо ВР діятиме як сьогодні, то вона довго не протягне. Люди поставлять крапку. Я не закликаю до третього Майдану, але кожен політик повинен це розуміти. Коли стаєш депутатом або тебе призначають на ту чи ту посаду, пам’ятай, що прийде останній день, коли тебе звільнятимуть чи переобиратимуть. Потрібно жити ним.
Читайте також: Брудне слово «націоналізм»
Влада останнім часом зумисне йде на зачищення радикальних сил. Вона усвідомлює свою вразливість чи хоче убезпечитися?
— Думаю, кожна влада має інстинкт самозбереження й робитиме якісь кроки, щоб продовжити своє існування. Але сьогодні ми маємо зовсім інше суспільство, яке не готове чекати чи пробачати. Воно саме потребує радикальних дій. Тому важко сказати, що влада, поборовши якусь структуру, вирішить свою проблему. Все суспільство побороти неможливо. Люди сьогодні у відчаї не тільки тому, що не мають достатньо коштів платити за комуналку, а й тому, що бачать: незважаючи на пролиту кров на Майдані, на події на Сході, біля керма зостаються ті, хто й далі набиває кишені. І тут уже прощення можна не випросити. Що довше верхівка цього не розумітиме, то більше шансів, що суспільство радикалізуватиметься. Любомир Гузар сказав: «Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту, бо голодного можна купити, а вільного тільки вбити». Це і є відповідь, адже вельми багато громадян у країні стали почуватися вільними. Раніше людина, можливо, боялася звертатися до голови адміністрації чи на високих тонах спілкуватися з начальником райвідділу, а сьогодні цього немає. Тепер начальники вже починають боятися, якщо до них у кабінет приходять двоє-троє, тому що розуміють: у людей зник страх. Ми радимо дуже багатьом представникам влади звертати на це увагу і просимо не заграватися. Усі нинішні крісла отримані за рахунок дуже великої крові, яка пролилася.
Ви їздили в Мукачеве після відомих подій у складі групи депутатів — розбиратися, що там було. Стежите за розвитком справи? Чому нікого не заарештовано, окрім представників місцевого ПС?
— Наше завдання було зрозуміти не тільки події тієї суботи, а й передумови: чому це сталось, як ті чи ті служби працювали, щоб цьому запобігти, як вони поводилися під час самих подій. Казати, що перепало тільки «Правому секторові», не зовсім коректно, дісталося майже всьому керівництву силового блоку Закарпаття. Особливість цього конфлікту така: одна зі сторін, знаючи напевне, що люди їдуть зі зброєю, що це буде задокументовано, з’явиться відеозапис, нічого не зробила, аби цього не допустити. Ми ніде не побачили на відео, що протилежна сторона була озброєна. На думку багатьох членів комісії, ця зустріч була певною мірою спровокована, щоб уся країна побачила ПС у такому світлі, мовляв, люди зі зброєю в центрі міста створюють загрозливу ситуацію для життя не тільки опонентів, а й звичайних жителів.
Ця операція, коли припускати, що вона була організована за участю спецслужб чи безпосередньо ними, на мою думку, частково вдалася. Єдине, чого ніхто не сподівався, — що з’являться загиблі, що спрацює якийсь чинник, який змусить когось натиснути на гачок. Від цього моменту, певно, події стали вже неконтрольованими для всіх. Якби міліція готувалася до стрілянини, було б заздалегідь підтягнуто спецпідрозділи. А далі вже включилася політика. Коли стало відомо про загиблого, представники ПС зрозуміли: проти них буде кримінальне переслідування. Це змусило їх іти в ліси й уникати відповідей, яких чекає суспільство, що там справді трапилося. Ми бачимо діяльність «Правого сектору» тільки через переговірників, через якісь відео, але немає можливості що-небудь запитати в них. І головне, відбувається те, чого ми боялися: дуже багатьом стає невигідно, аби хлопці вийшли з лісу й розповіли свою версію подій. Те, що нині маємо загиблих у ДТП на Дніпропетровщині, які були причетні до тих подій, підтверджує наші страхи. Тому, коли є можливість донести до членів ПС інформацію, що сьогодні суспільство чекає на їхню версію, думаю, їм варто її озвучити. Може, треба почати своєрідну співпрацю зі слідством. Або ж, якщо не йти до слідчих, провести якусь прес-конференцію, бо досі є певні запитання, на які комісія неспроможна дати відповідь.
Якщо говорити про ситуацію в країні загалом, то події на Закарпатті були досить схожі на те, що трапилося 31 серпня. У Мукачевому не могли не знати про організацію зустрічі. Це не припущення, це випливає з роботи нашої комісії. Міліції, СБУ було відомо щонайменше від четверга про те, що зустріч станеться в суботу. Відбувалася розробка стосовно ПС, прослуховували телефони, документували їх переміщення. Фактично всім було відомо, що люди їхатимуть зі зброєю. Маючи інформацію, як мінімум можна було цьому запобігти. Вони рухалися повз пости ДАІ, де їх без жодної перестрілки реально було зупинити й перевірити наявність зброї в машині. Але складається враження, що цю зустріч свідомо організовували й вели. Як наслідок, ми дістали ті події.
Те саме і з ситуацією під ВР. Усе, що сталося, прогнозоване. Було прекрасно відомо, що «Самопоміч» не голосуватиме, як і «Батьківщина» та фракція Ляшка, що голосів БПП та «Народного фронту» не вистачатиме, бо й там є депутати, які не підтримають, а отже, доведеться залучати Опозиційний блок. Тобто всі прекрасно розуміли, що суспільство навряд чи позитивно відреагує на такі зміни до Конституції. Потрібна була якась димова завіса для цього голосування. Заявка на проведення мітингу, швидше за все, була. І через Facebook люди організовувались. Більш ніж певен, що 20% із них були саме представниками спецслужб, котрі могли бачити, хто, з яких кишень або ж сумок дістає димові шашки чи має палиці в руках. І якби справді існувало бажання, це можна було б локалізувати. На відео видно, як люди в масках заїжджають на роликах із парку й кидають шашки в правоохоронців. Стосовно цих осіб не проводилося жодних оперативних заходів. Спочатку кинули шашки — потім полетіли гранати. Якби локалізували все це відразу, нічого не сталося б. Але за умови, що служби були б зацікавлені цьому запобігти. Водночас складається враження, що вони були до певної міри добровільними спостерігачами.
Не знаю, наскільки кидання гранати було сплановане нашими чи не нашими, але це не випадковість. На озброєнні Збройних сил чи Нацгвардії є гранати РГД та Ф-1. Їх особливості в тому, що вони детонують за 3,5–4 с. Граната, яка була використана, детонує від удару. Чому я на цьому акцентую? Всі, хто є в армії (а тут були Нацгвардія та міліція) відпрацьовують команду «Граната», тобто коли один із бійців бачить, що залетіла граната, він кричить і кожен, хто має за чим сховатися, ховається, а хто не має, відстрибує в інший бік. У даному випадку майже всіх правоохоронці мали щити. Вони є достатньо міцними, щоб витримати удари дрібних осколків. Гранату РГО використано свідомо, щоб не залишити шансів. Це, м’яко кажучи, дуже цинічно. Надзвичайно не хотілося б вірити, що це зробила влада. Наші структури, швидше за все, були зацікавлені в тому, щоб зробити димову завісу після голосування, але з’явилися якісь сили, котрим було вигідне кровопролиття. Відразу зробив заяву Путін, який сказав, що на Сході це не війна, а суспільне протистояння, і тепер ми його бачимо й у Києві.
Партія висунула вас на посаду мера Тернополя. Ви готові просто після ВР зануритись у всі ці комунальні проблеми?
— У 29 років мене призначили головою районної адміністрації. Тоді я також переймався питанням, наскільки готовий чи неготовий. Певно, перший рік ці сумніви ще були. Коли він минув, я зрозумів, що ми з командою (до речі, я фактично нікого не розганяв, залишилися ті самі заступники та керівники управлінь, з якими район тоді здобув приблизно 15-й рядок в обласному рейтингу) за два з половиною роки вивели його на перше місце. Рецепт був простий: ми намагалися не заговорити проблему на нараді, а вийти на місце, розкласти її на частинки й за пунктами вирішити. Таким чином, коли почали системно залагоджувати проблеми, із тих 50 показників, за якими нас оцінював Кабмін, ми більш ніж за половиною були в першій трійці. Точно те саме, думаю, потрібно зараз робити з містом. Сьогодні завдання міського голови не розписати бюджет, а зустрічатися з послами, власниками бізнесу й переконувати їх, що у випадку інвестування в Тернопіль ці гроші до копійки, до цента підуть на те, що написано в програмі. І це можна зробити в єдиний спосіб: забезпечити абсолютну прозорість ухвалення рішень. І «Самопоміч» це не просто декларує, а й демонструє на прикладах Львова та діяльності фракції. Ми дуже часто робимо відкритими засідання, куди можуть прийти будь-які громадські організації чи виборці. Думаю, це перший елемент, якого сьогодні чекає громада. Вона нарешті хоче побачити, що влада не зачиняється в кабінетах для дерибану, а навпаки, йде до людей і консультується з ними. Уже сьогодні ми створили в Тернополі Інститут розвитку міста, до якого залучаємо різні громадські організації, експертів та науковців, які не хочуть іти у владу, в депутати, очолювати відповідні управління, але раді допомагати. І коли ми заходимо в інституцію з якоюсь проблемою і починаємо її спільно опрацьовувати, то рішення міського голови чи депутатів стають технічними, формальними. Сьогодні мені здається, що це найкращий спосіб — коли сам Тернопіль приймає рішення, коли, куди й на що витратити гроші, де розпочати будівництво, яку вулицю заасфальтувати й т. ін.