Нинішня влада радісно акцентує на тому, що, мовляв, нарешті завдяки її невтомним старанням на Донбасі настав мир. Насправді йдеться лише про тимчасове затишшя, аж ніяк не пов’язане з чеснотами діячів на Печерських пагорбах у Києві. Ніхто не знає, як довго воно триватиме (і чи триватиме взагалі) після виступу Путіна на сесії Генеральної Асамблеї ООН, де російському диктаторові треба буде постати перед світовим співтовариством у шатах миротворця. Однак ватажок «ДНР» Захарченко вже публічно попередив, що готується до наступу в глиб України. А коли врахувати, хто за ним стоїть… Коротше кажучи, жодних гарантій щодо цього «миру» ніхто не дає.
Та й хіба не переконались українці в тому, чого варті гарантії навіть провідних світових держав на прикладі Будапештського протоколу 1994 року?
Тут усе залежить від внутрішніх процесів свідомості лідера РФ, у котрій немає механізмів стримування будь-яких авантюр автократа. Не можна виключити, що в Путіна виникне ідея розрубати геополітичний вузол одним ударом, себто фронтальним наступом на Київ, Дніпропетровськ, Одесу, поставивши світ перед доконаним фактом. Звідки ми знаємо (крім базікання політологів), що такого не буде?
Тому розраховуймо на краще, а готуймося до гіршого. Звісно, давати поради нинішній владі України — справа невдячна й нікчемна. Її більше цікавлять традиційні для нашої «еліти» бізнесючі питання. Якщо, згідно з публічно виголошеними на телеканалі «112 Україна» даними Юлії Тимошенко, в Україні на фронт постачають пальне за цінами на 30–40% вищими за ринкові, то які можуть бути поради? Цим керманичам уже нічим не допомогти.
Читайте також: Чи надовго мир?
Фронтальний наступ військ Російської Федерації цілком можливий. Що може й повинна зробити Україна, щоб убезпечити себе від настільки небажаних подій? Часу, на жаль, дуже мало. Влада (маючи півтора року) його бездарно згаяла, всупереч переможно-безвідповідальним заявам своїх речників. Звичайно, не наївся — не налижешся… Те, що треба було в лихоманковому режимі робити півтора року, важко виконати за два-три тижні путінського «затишшя». А варто було б створити систему укріплених районів від Чернігова на півночі до Бердянська на півдні, такий собі «східний вал», що прикривав би лівий берег Дніпра, систему укріплень навколо Харкова, Дніпропетровська й Запоріжжя.
Необхідна й стратегічна «завіса» на всю довжину кордону з Білоруссю, принаймні доки вона є фактичним протекторатом Москви.
Усе це так чи так доведеться робити, якщо ми (чи влада України) збираємося залишитися незалежною державою. Саме це є головним і вирішальним, а зовсім не місцеві вибори, які нічого принципово не змінять. Якщо вже перегони проводити, то президентські й парламентські, адже сьогоднішні очільники наочно продемонстрували феноменально низький рівень ефективності.
Бізнесмен Порошенко не раз показував, що не здатен бути успішним лідером нації, яка воює, не може осмислити весь обсяг завдань, котрі стоять перед Україною в особливий період.
За такого тупикового керівництва будь-які рекомендації втрачають сенс. Ефективна влада зрозуміла б, що, скориставшись передовою в активних бойових діях, слід негайно змінити вище командування Збройних сил, призначити на ключові посади талановитих командирів середньої ланки, які найкраще проявили себе в реальних боях на Сході. До речі, Порошенко вже пристав на пропозицію, зокрема, й автора цих рядків щодо запровадження в українській військовій ієрархії персонального звання «бригадний генерал» для тих офіцерів, що особливо відзначились у війні. Але тут питання не в погонах як таких, а в забезпеченні кар’єрного ліфта для військових талантів в обхід радянсько-бюрократичної схеми висування керівних армійських кадрів. Проблема полягає в тому, як відділити талановитих і здібних командирів від бездарних та безнадійних, передавши важелі управління ЗСУ в руки першим і позбавивши впливу на командування військами других. «Бригадний генерал» — це, сказати б, кандидат на входження до складу мілітарної верхівки нашої країни. Треба якнайшвидше усунути череватих чиновників військового відомства, котрі тільки шкодять справі активізації національної оборони, всіляко збільшуючи документообіг і місяцями не з’являючись на бойових позиціях. Солдати й офіцери мають бачити своїх генералів і вірити їм. У переможних арміях воєначальники часто керували бойовими діями безпосередньо на передовій, звісно, ризикуючи власним життям і здоров’ям. Чи можна чекати такого від геть здеградованих протягом періоду тріумфальної корупції пострадянських командувачів?
Читайте також: Паралельні реальності
Судячи з усього, стратегія нинішньої влади в цій війні зводиться до наміру «відсидітися», «пересидіти» Путіна. Однак ця стратегічна «мудрість» гарантує поразку. Так, укріплення потрібні, оборонні бої потрібні, але ніхто не може скасувати маневр, мобільні дії, швидку реакцію на активність супротивника та нав’язування йому власного порядку денного на фронті. Саме тому в глибокому тилу без зайвого афішування треба сформувати три-чотири мобільні корпуси (загальною чисельністю 50–60 тис. бійців), максимально добре озброєні, забезпечені всім необхідним (зокрема, і найкращими офіцерськими кадрами), що могли б бути використані на найзагрозливіших напрямках удару військ агресора, а також самі створювали б загрози ворогу. Вони, окрім того, виконували б функцію стратегічного мобільного резерву. Дуже важливою для України є система противітряної оборони, адже ніхто не може обіцяти, що Російська Федерація й надалі не використовуватиме проти нас свої військово-повітряні сили. Наша авіація доволі слабка (спасибі Кравчукові, Кучмі, Ющенкові та Януковичу), ВПС — це справді наддорогий (як і ВМС) вид збройних сил, і аж ніяк не кожна країна може собі дозволити володіти сучасною бойовою авіацією. Наприклад, члени НАТО Естонія, Латвія та Литва її взагалі не мають.
Читайте також: Коли мовчать гармати
Їхній повітряний простір охороняють бойові літаки інших країн-союзниць: Великої Британії, Канади, Бельгії, Данії, Нідерландів та ін. Україна могла б компенсувати брак достатньої кількості сучасних винищувачів великою кількістю наземних систем зенітно-ракетної зброї та засобів радіоелектронної боротьби (РЕБ). Тим більше що заводи нашого ВПК можуть бути зорієнтовані на випуск такої продукції. Однак для цього вся промисловість України має працювати в режимі воєнного часу. І влада з усіма її інституціями також. Є ще один важливий аспект. Певна частина нашої території може бути окупована, а там вистачає патріотичного населення, яке реально було б згуртувати заздалегідь у партизанські загони й підпільні групи. Але влада цього народного патріотичного руху смертельно боїться, відчуваючи, що він об’єктивно спрямований не лише проти зовнішнього ворога України, а й проти того, що патріоти називають «режимом внутрішньої окупації»…
Наразі я більш ніж певен: «затишшям» нинішня влада (принаймні в інтересах України) не скористається ніяк, адже це їй притаманно.