Де шукали правди українці 100-150 років тому; за що судилися і як той суд відбувався; яким були стосунки в тріаді «позивач-суддя-відповідач»; чи завжди позивачі були задоволені судовими рішеннями; як реагували на них відповідачі; якої міри були покарання?
Відповіді на означені вище запитання можна знайти в численних архівних теках нижчих станових селянських судів, які називалися волосними (волость об’єднувала два-три або кілька невеликих сіл із центром у містечку чи великому селі). На теренах підросійської України волосні суди були засновані після знесення в Російській імперії 1861 року кріпосного права, скасовані більшовицькою владою після 1917-го.
В основу написання цієї публікації лягли матеріали волосного суду містечка Володькова Дівиця Ніжинського повіту тодішньої Чернігівської губернії. Рідкісний документ, який авторові пощастило відшукати у Ніжинській філії Чернігівського обласного державного архіву, називається так: «Книга на запис приговорів Волосного і Третейського судів за 1879 и 1880 роки».
Що записано в Книзі судових приговорів
Просто читати подібні документи з кожним роком стає все важче. Писаний наспіх і різними чорнилами на неякісному папері текст, що упродовж тривалого часу зберігався в цілковито не пристосованих для цього умовах, постає з кожним роком перед очима дослідника все блідішим і розпливчатішим. Такі тексти доводиться подовгу саме розшифровувати, а не читати, залучаючи для цього в незамінні помічники сучасні комп’ютерні програми.
Саме у такий спосіб із сотень сторінок цієї книги вдалося розшифрувати лише декілька справ. Зосібно тих, які викладені на папір добросовіснішими писарями, яких у Володькво-Дівицьокій волості виявилося, на жаль, небагато.
Усе це досить систематизовано й розкладено за строгою формою тогочасних судових законів тими, які були удостоєні громадою вершити правосуддя іменем нової державної інституції, що постала від кінця 60-х років ХІХ століття, – волосного суду.
Ті, кого називали волосними суддями,здебільшого не закінчували юридичних факультетів, однак мали вони найголовніше, чого бракує тисячам їхніх нинішніх спадкоємців із правничого цеху: совість, честь, відданість закону та відповідальність найперше перед тими, кого збиралися захищати чи засуджувати. Принаймні, таке переконливе враження складається після знайомства з кілька судовими справами селян села Данини, що відносилося до цієї волості.
Краще, як писар папір оформить
Перед тим як уявно завітати на одне із засідань волосного суду, варто в цілому ознайомитися із тодішньою процедурою оформлення та подання судових позовів до суду нижчої інстанції, яким на той час вважався суд волосний, а також структурою запису про його проведення та змісту ухвалених приговорів у зазначеній книзі.
Читайте також: Дух Полуботка
До волосного суду можна було йти і з усною заявою, і з письмовим викладом суті справи на казенному папері. За умов тодішньої, ледь не суцільної, безграмотності сільського населення, що набуло в період кріпосництва ганебного для тогочасної Російської імперії явища, селяни поступово стали звикати до того, що краще до суду йти з папером у руках. Допомогти його «зрихтувати» покликані були писарі. До заведення в Україні волосної системи управління посади писарів по селах не були передбачені. Пізніше вони з’явилися, однак не скрізь.
Рідко коли яка справа розглядалася в день подання заяви. Хіба тоді, коли заявник приходив до суду разом зі свідками з обох боків та обвинуваченим. Зазвичай по отриманні заяви, якщо справа не була складною, суддя тут же призначав дату розгляду. Через посильного в те село, звідки принесена була заява, передавалося сільському голові розпорядження суду про забезпечення явки усіх учасників, що мають стосунок до справи: заявника, відповідача, свідків.
Це може здатися дивним, але на початковому етапі діяльності волосних судів у селян виробилися і повага, і довіра, і боязнь до цієї інституції. Принаймні, в жодній із справ, проаналізованій у цій книжці (а це лише по Данині більше сотні справ за два роки), не вдалося натрапити на запис на кшталт «суд перенесено через відсутність однієї із сторін», або «свідок (свідки) не з’явилися до суду без поважної причини».
Отож, книга судових історій (окрема – за кожним селом волості). Велика за форматом, прошнурована і вручну пронумерована за сторінками. Розвороти її мають розкреслені на кілька різної ширини колонок, у яких записи здійснювалися в такій послідовності:
– порядкове число судової справи від початку року;
– ім’я і соціальний стан позивача та звинуваченого;
– предмет суперечки;
– коли відбувся приговор (вирок), на якій підставі, чим слід задовольнити ображеного і доякого покарання приговорюється звинувачений.
В останній колонці викладу судової справи нерідко суддя робив помітки про те, як до оголошеного приговору віднеслися позивач та звинувачуваний. Найчастіше зустрічається таке: «позивач задоволений», «звинувачений висловив незадоволення рішенням суду».
Під кожним із таких викладів судових історій ставили свої підписи всі судді (зазвичай на одну справу їх було три). А останній рядок запису майже кругом був таким: «За неграмотних розписався такий-то» (зазвичай, судовий писар).
У волосному суді працювало більше десятка суддів.Такий висновок можна зробити із записів про перебіг кожного судового засідання. Назвемо для історії їхні прізвища: Єлисей Бобул,Зот Вовкогон, Карпо Калюжний, Василь Кожуховський, Хома Коротченко, Кузьма Погрібний, Сава Сардак, Яким Шевченко. Прізвища ще двох суддів і писаря не вдалося розшифрувати.
Про побої і розбої
А тепер пора заглянути до однієї з кімнат просторої хати під солом’яною стріхою у центрі Володькової Дівиці, що правила в середині ХІХ століття за волосний суд. Маємо зимовий, дуже морозяний день 2 лютого 1880 року. Слухається справа селянки-власниці села Данини Парасковії Микитенко, яка подала позов на селянина-власника цього ж села Івана Микитенка та його дружину Меланію за нанесені побої.
Справу ведуть три судді Яким Шевченко, Василь Кожуховський та Зот Вовкогон. У залі засідання присутні свідки позивачки Павло Гой та ТетянаДворська.
Читайте також: Влада vs Отаманщина: історичні смисли в реальній політиці
Отримавши від судді слово, позивачка зі сльозами на очах укотре за останні час переповідає перед різними людьми про нанесену сусідами несправедливу образу та тілесні побої:
– Микитенкови у злому гніві повалили мене на землю, кидали на голову мерзлі кізяки, били ногами, – стверджує розпачливо жінка.
– Не били ми її. Моя жінка лише взяла її за руки і відвела подалі від нашої хати, – непереконливо прагне виправдатися Іван Микитенко.
– То звідки ж сліди побоїв на обличчі та тілі селянки Парасковії Микитенко? – із цим запитанням суддя звертається до свідків.
Присутні на суді сусіди позивачки Павло Гой та Тетяна Дворська безоглядно стверджують, що бачили на власні очі, як Микитенки били Параску. І про мерзлі кізяки – правда, і про те, що повалили на землю, – також.
Суддя запитує в двох сторін, чи немає у них бажання примиритися. На це і позивачка, і відповідачі кажуть категоричне «ні».
Після короткої перерви один із суддів зачитує вирок, зобов’язавши перед тим усіх встати. Ось витяг з нього: «Враховуючи ту обставину, що Іван Микитенко справді наніс побої Парасекеви Микитенко, про що підтвердили свідки, суд вирішив: «Стягнути з Микитенка Івана 3 руб. сріблом і задовольнити цими грошима Параскеву Микитенко. Рішення оголосити сторонам та повідомити письмово сільському голові».
У приписці до справи читаємо «Рішення оголошено і ним залишився незадоволеним Іван Микитенко. А позивачка залишилася задоволена» (Там само).
Що важила на той час для селянина сума штрафу в три срібні рублі, можна уявити з такого порівняння: річний державний податок власника земельного наділу обсягом до однієї десятини складав тоді суму 1 руб. 65 копійок сріблом.
Як бачимо, сума судових штрафів за незначні тілесні пошкодження чимала. Не випадково трьома срібними рублями компенсації виявилася задоволена позивачка в цій судовій справі.
Приблизно за таким же порядком розглядалися й інші справи, які були в компетенції волосного суду. Здебільшого це були випадки з побиттям, дрібними розбоями, у результаті яких не завдавалося великої шкоди здоров’ю людини; це також крадіжки домашнього та господарського майна, господарські та сімейні суперечки. Проступки чи злочини із ускладнюючими обставинами розглядалися в повітовому суді.
Ось ще одна типова справа волосного суду про побої. Селянин-власник Данини Іван Полтавець повертався в нічний час, незабаром по Різдву. Його перестріли в темному провулку свої ж односельці – 30-річний Дмитро Сардакта 27-річний Антон Кугут. Очевидно ж, що були п’яні. Побитий за нізащо Полтавець подався із заявою до волосного суду.
Справа слухалася 13 січня 1879 року. На суд прийшли аж три свідки – Кузьма Вискірко, Трохим Петрик і Тимофій Подолянко. Вони не порахувалися з часом і вирішили захистити чесного трударя від витівок перерослих п’яних парубків. Винуватцям не було чим захищатися – бо ж правда. За таку й розплатилися: по три рублі з кожного на користь позивача.
Цілком подібна історія повторилася в цьому селі за місяць опісля. ІванаДворського побив Опанас Рубель. Начуваний про справедливе покарання місцевих розбійників за побиття Івана Полтавця, постраждалий також поспішив за правдою до ВолодьковоїДівичці. Мав також трьох свідків – Федора Вискірка, Юхима Кательницького і Якова Губара. Безумовно, що справа також була виграна. Опанас Рубель мусив заплатити три рублі сріблом за своє дебоширствона користь Дворського.
Читайте також: Ілюзорна відокремленість
Ще одна судова справа на тему грабежів має чітко окреслений володьково-дівицький слід. Ранньої осені 1879 року селянин-власник Данини Павло Подолянко неспішно повертався додому волами після базарування у волосному центрі. Відразу на виїзді з Володькової Дівиці його волам перепинили дорогу три дівицькі здоровані. Ними виявилися місцеві козаки Семен Вергун, Никифор Тунік та відставний солдат Михайло Ковальчук. Спочатку відібрали у данинця все, той набазарував. А далі – «апетит» розгорівся: вони раптом стягнули чоловіка з воза, забрали воли і все начиння з возом, а наляканого візника пустили додому ні з чим.
Той не побоявся подати на обидчиків до суду, оскілки знав їх у лице. Рішенням суду все награбоване було повернене власнику. Постраждалий отримав від обидчиків ще й 10 рублів сріблом компенсації.
Однак справа про той грубий грабунок приїжджого серед білого дня дівичанами на околиці їхнього села набув у довколишніх селах неабиякого розголосу. Подія справді надовго підірвала довір’я мешканців сусідніх сіл до свого нового волосного центру та обраного спільною громадою його начальства, яке виявилися нездатним забезпечити лад на дорогах. Адже будь-яка буденна поїздка тепер туди ставала небезпечною.
Чи не з тих пір криються корені затаєної образи данинців на дівичан. Гурти молодиків і підлітків обох сіл нерідко шукали приводу іти один проти одного врукопашну. Робили це заздалегідь організованими і зазвичай несподіваними для противників набігами один до одного. Та недобра традиція , яка нерідко кінчалася кривавим мордобоєм, продовжувалася між цими селами аж до кінця 60-х років минулого століття. То був час, коли Володькова Дівиця залишилася в Носівському, а Данину разом із Шатурою перекидали то в Лосинівський, то в Ніжинський райони. Через це стосунки між цими колись спорідненими селами стали ще «чужішими».
Данинські Кайдаші
Немеркнучий уже упродовж більш ніж півтора століття твір Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» зайвий раз потверджує, що сімейні чвари та непорозуміння між двома (а той й трьома) поколіннями батьків і дітей таки були однією із вад патріархального українського села. Перебуваючи тривалий час під однією стріхою в обмеженому простором хатньому середовищі, навіть найтісніші родинні зв’язки рвалися від пори до часу через різне сприйняття світу молодшими і старшими, через різне розуміння й набуття ними житейських уроків. А несподівана гаряча суперечка за якусь грушу на спільній межі, немитий горщок у не заметеній вчасно невісткою хаті, чи через не варту уваги за інших обставин дитячу шкоду – то лиш привід для спалаху тлілої жаринки накопичених образ і взаємних звинувачень, з часом запеклим відстоюванням власної правди.
Закономірно, що і в селянських родинах виникало немало непорозумінь. Гострішими вони ставали, коли в господарство невісткою чи зятем приходила досі чужа людина. У більшості випадків,завдяки мудрості та терпливості старших, ті непорозуміння пригладжувалися, притишувалися, призабувалися. Але було немало й таких, з якими в родині не могли самотужки упоратися. Тоді все те «сміття виносилося з хати», перемелювалося недобрими язиками на вулиці, обростало плітками та пересудами. А нерідко й до суду доходило.
Розглянемо три типові сімейні конфлікти у селі Данина, за розв’язанням яких ті, яких це найбільше допекло, звернулися до волосного суду.
Юхим Татарчук подав позовну заяву у Володькову Дівицю на… свого власного сина Григорія. Як написано в заяві, «за неповагу і не пошанування батька» та з проханням допомогти через суд поділити майно.Справа слухалася 12 лютого 1879 року.
Сторони при свідках постали перед судом. І кожен – зі своєю правдою. І кожен був по-своєму правий.
Син, Григорій Татарчук: «Уже стільки років я зі своєю жінкою своєю працею обробляю землю, своїми грошима плачу за неї податок, утримую худобу, а до свого так ще й не доробився. Батько весь час посилається на молодшого сина, мого брата. Та він тепер у війську. То ж нехай. А я більше не бажаю у гурті жити, хочу працювати на себе, на своїх дітей, бо хто їм раду даватиме?»
Батько, Юхим Татарчук: «Я допомагав обробляти землю, доглядав у домі за порядком. А тепер що – я зайвий, уже не потрібний? Крім орендованої, своє власної землі не маю. Як буде, коли менший в війська повернеться? Добре, коли здоровим…»
А ось рішення суду – безстороннє, беземоційне, але в ситуації, яка складалася в цій родині, здається, найправильніше: «З 8-ми кіп жита, зібраного спільно з минулорічного врожаю, віддати Григорію 4 копи. А з рухомим і нерухомим майном зробити так: надати право Данинському сільському старості з участю сторонніх людей (не родичів) розділити, по рівній частині».
Наступна історія заслуговує назви «печально-зворушлива». Вона про те, як брат на брата ішов.
Селянин із Шатури Євмен Динник позичив братові Гаврилу 21 руб сріблом. То таки чимала сума, що складалася роками на ту ж землю. Але меншому треба було скорше рятувати безвихідне становище: за викуплену ним у Шатурському селянському товаристві землю проминав час погашати борг. Від прострочення платежу зростала пеня. Тому менший прийшов до старшого брата: виручи. Оформили, хоч і кровні родичі, розписку, датовану 21 лютого 1876 р. Пройшло три роки, а борг не повертається; менший годує обіцянками та розповідями про скрутне становище. А в кого воно не скрутне? В кожного – сім’я, діти і певні плани на завтрашній день. От та розписка і стала головним аргументом старшого брата на суді.
Вийшло так, що відповідач Гаврило Динник на суд не з’явився. Суддя зачитав передану через посильного розписку з поясненням: «Із загальної суми боргу братові 21 руб. уже заплатив днями 6 рублів; більше не маю, а як матиму – віддам».
«І що? – запитує суддя старшого, Євмена Динника. – Помиритеся й претензію заберете, чи вимагатимете судової постанови?
Що мав робити? В голові блискавкою Шатура засвітилася, бідне братове обійстя. Там у нього і діти малі, і жінка хвора. Коли заберуть ту невиплачену землю під заставу хати, – всім гірше стане. А на тому світі батько спитає, чом так прикро вчинив. Брат все ж, рідна кров…
Забрав заяву…
А ось ця історія нагадує про оспівану в народній творчості безрадісну «приймацьку долю». Іншими словами – про доброго приймаченка та скупого тестя.
14 квітня 1879 року у Володьково-Дівицькому волосному суді слухалася справа про сімейний конфлікт у родині данинця Федора Дворського. Причина, що призвела до суду, коротко викладена в заяві позивача: «Зять Оксентій Коваль, що живе в мене приймах, самоправно продав коняку, яка належить мені, і ще вкрав у моєму домі 50 руб. сріблом».
«Ну й злодій, – подейкували в селі одні, бо сума направду нечувана, – та ще й на коня замахнувся; хитрий, на готове прийшов, а краде».
«Та не брав він ті гроші, – твердили інші. – То все через ненависть Федорову. Йому ніхто ніколи вгодити не може».
І далі у селі різні балачки були б, а конфлікт у родині не припинився, якби не той суд. На рішення суддів вплинули дві речі: аргументи самого обвинуваченого, Оксентія Коваля, та його свідків.
Авксентій виступав спокійно, виважено і впевнено:
– Ніяких грошей у тестя не крав і знати не знаю, де вони поділися. А коня справді продав днями на сільському ярмарку, за 43 рублі. Гроші собі залишив. Бо вважаю, що маю на те право. Я у приймах уже три роки і весь час на Дворського працюю – від зорі до зорі, свого нічого не маю, бо все в цьому господарстві мені зась. Не те, що слова доброго за цей час не почув, то ще й витісняти з хати тесть почав.
Однієї думки про приймака Дворського були й свідки Мойсей Калюжний і Микита Яловський: молодик добрий, працьовитий, усі три роки старався у тій сім’ї тільки на гуртове; до чарки не любить заглядати; про ті пропалі 50 рублів нічого не знають; конфлікти часто у цьому сімействі бувають; Оксентій не працював, а гарував, оскільки сподівався після смерті тестя отримати спадщину.
Про рішення суду у цій історії читаємо таке: «У скарзі Федора Дворського на свого зятя Оксентія Коваля щодо крадіжки грошей відмовити. Виділити Ковалю із усього гуртового майна третю частину і стягнути із Дворського на користь Коваля за три роки по 35 руб сріблом за кожний рік за винятком 43 руб за проданого коня – всього 65 руб сріблом.Судді Карпо Калюжний, Кузьма Погрібний, Єлисей Бобер.За неграмотних розписався – Ігнатенко».
Насамкінець цієї історії – про дружину того приймака. У справі вона відсутня. Але прикрість до неї в читача виникає. Адже могла б заступитися перед батьком за свого чоловіка, з яким добровільно обвінчалася, і який, з усього видно, був добрим. Та вийшло так, що чужі люди заступилися.
За дивним збігом обставин того дня, 14 квітня 1879 року, у волосному суді слухалася ще одна справа про сімейний конфлікт у Данині. Лиш цього разу позивачі виставили в недоброму світлі свою невістку. Їх було аж троє -Олексій, Семен і Опанас Дворські. Доводилися вони Ганні Дворськійдіверами (братами померлого її чоловіка).
Причина конфлікту – земля та садиба, точніше та її частина, яку мала успадкувати Ганна як претендентка на майно по першійлінії. Юридичну колізію створив один із братів покійного Опанас, який повернувся в село з воєнної службиі претендував на окрему, вже п’яту, долю в той час, коли спадок був поділений на чотирьох.
Справа виявилася заплутаною. З правничої точки зору суд вчинив правильно, захистивши інтереси невістки, що прожила багато літ у законному шлюбі зі своїм чоловіком. А от із моральної – молодші брати Дворські повели себе на суді не по-християнськи, прилюдно зневажили Ганну.
Як дівчата свою честьзахищали
Віднаходжу в судовій книжці кілька справ із дивним формулюванням на кшталт: «хлопці побили дівчину», «парубок порвав на ній корсетку». Навіть для нинішнього, багато в чому аморального, часу таке видається дикунським. Ну, хлопці розбійничають із хлопцями – то звично, то віддавна, але щоб дівчат бити, – на це далеко не всі нинішні безнадійні хулігани спроможні.
Виявляється, так у ХІХ столітті писарі кваліфікували спроби чоловіків силою взяти дівчину у випадках¸ коли до серйозних наслідків не доходило. У такій кваліфікації найбільше були зацікавлені самі постраждалі. Адже про суд у волості, де розглядалася б спроба зґвалтування, миттєво вся округа знатиме і за умов ненормального побутування на селі усіляких пліток, тій дівчині від ганьби не можна було б уберегтися.
Ось тому й виникали справи про «побиття дівчини» парубком чи чоловіком, були й групові «побиття». Кілька прикладів.
Пізнього вечора наприкінці січня 1879 року до хати одинокої молодої жінки в Данині Парасковії Дворської увірвався непроханий гість. Ним виявився безстроковий відпускний солдат із Володькової Дівиці Андрій Іллюшко. Був на данинському весіллі в родичів, там і запримітив одиноку Параску та вистежив, куди вона йшла додому. Коли зайшов у хату, то «був у п’яному вигляді, почав звалювати все зі столу, вчинив побиття мене, і в голову, та непристойно висловлювався». Так записав писар у заяві зі слів неграмотної скаржниці. Більше подробиць на суді, який відбувся 3 лютого, позивачка не висловлювала, але вимагала покарати обидчика.
За умов, коли сторони на пропозицію судді не йшли на примирення, суд за таке «побиття» визначав винному помітно більшу суму грошового штрафу, ніж за побутові бійки. Так, за такий непроханий візит у Данину зайшлий сюди солдат-відпускник мусив заплатити Парасці Дворській шість рублів сріблом. Стягнення такої суми з винного мало відбуватися через сільського голову.
Випадки так званої нестандартної поведінки хлопців щодо дівчат нерідко траплялися під час досвіток. Зазвичай, сільська молодь домовлялася про місце проведення нічних посиденьокіз якимось одиноким господарем чи господинею, в кого була велика світлиця. На Лівобережній Україні ще від козацьких часів досвітки були популярною формою проведення дозвілля молоді. Там дівчата вишивали, готуючи до заміжжя своє придане, а парубки, звісно ж, залицялися до них, заважали тому вишиванню.
Цей прикрий випадок стався якраз під кінець досвіток, які відбувалися в Данині на вигоні в хаті Івана Вискірка. Дівчата якось непомітно розійшлися, а Варвара Іваницька із шиттям затрималася. Опинилася вона наодинці в компанії шести підпилих парубків. Ось ті, хто захотіли «побити дівчину»: Петро Калюжний, Омелян Мозговий, Юхим Романченко, Андрій Микитенко, Юхим Кательницький та Іван Гавриш. Всіх їх і видала смілива дівчина, попросивши наступного дня волосного писаря записати таке: «Коли дівчата розійшлися, ці парубки загасили каганець, та й стали мене бити, корсетку порвали; але я захистилася; чув мій крик господар хати Іван Вискірко, він і розборонив».
Вискірко, як свідок, до Володькової Дівиці прийшов, повністю підтвердив слова постраждалої, бо як було не заступитися за сміливу дівчину. Позивачка вимагала на суді грошової компенсації. Вона її і отримала – аж цілих 18 рублів сріблом: по три рублі від кожного із шести парубків. Таке рішення трьох суддів сповна її задовольнило.
Дві, майже подібні, історії з цього підрозділу засвідчують, що в ХІХ столітті дівчата дбали про свою цнотливість й готові були відстояти свою честь. Навіть коли це, на їхню думку, потребувало судового втручання. Однак в оформленні позовних заяв турбувалися також про делікатну форму записів. Крім того, працюючи зранку в полі чи по господарству, вони були, фізично сильними й могли дати гідну відсіч знахабнілому обидчику.
Втім, варто зазначити, що до суду за спробу взяти незайману дівчину силою відважувалися звертатися далеко не всі. Наявність у селі доброї низки матерів-одиначок засвідчує, що доля Шевченкових покриток, була актуальною і в ХІХ, і, особливо в довоєнну та повоєнну пору століття ХХ-го. Найбільше страждали дівчата-сироти, захищати яких у селі було нікому…
Як Юхим Андрусенко продані сани забирав
Траплялися в судових з’ясовуваннях селян і просто кумедні, ба більше, – анекдотичні історії, про які потім у селі довго згадували. Чи не від такої пішла в Данині приповідка «Напився так, що й забув, як сані продавав». Цю приповідку сам чув ще в школярські часи, коли батькові друзяки-фронтовики в хаті за чаркою допізна засиджувалися. А стосується вона ось такого безневинного випадку, який удостоївся честі бути записаним для історії у судовій книзі волості.
Напередодні Водохреща Лука Кошма пішов зранку до сусіда Юхима Андрусенка сани купувати. Ще минулого тижня домовилися за ціну – 3 рублі 10 копійок. Тепер така сума знайшлася, то йшов віддавати.
А слід у цьому місці наголосити, що в цьому селі віддавна склалося, як казали старожили, неписане правило: за будь-яку покупку один у одного – могорич запивати. Починав виставлятися той, хто купував, тоді «свою віддачу» пропонував той, хто продавав. Так чаркувалися нові куми доти, поки сили були чарку в руках тримати, а горілки в пляшці було ще настільки, що дно закривала.
Не знехтували цією традицією й ці два сусіди. Вирішили ближче «породичатися» з нагоди такої оказії.
Господар хати Андрусенко, на території якого й запивали із сусідом могорич, прийшов до тями вже перед обідом. Питати про те, яка тепер пора і що було вчора, не мав у кого – жінка напередодні до матері в сусіднє село пішла, а діти порозбігалися. Вийшов до худоби в стайню і – аж похолонуло біля грудей: саней у дворі немає?! Ще більшим було його здивування, коли побачив свої сані… в дворі в сусіда. Побіг з’ясовувати до Кошми, як таке могло статися, але той спав безпробудно після вчорашньої пиятики.
Не гаючись, Андрусенко сам упрягся за дві оглоблі саней і вони слухняно скерувалися по снігу із сусідового подвір’я через два тини – на своє старе місце.
Десь за годину опісля протверезів другий сусід. Згадав, що купував учора сани, що перетягнув їх власноруч у свій двір. А ниньки вони, виявляється, знову стоять у сусіда? «Не інакше, як вкрав уночі. От гаспид – продав,гроші взяв, а забрав знову, як своє! Це ж треба. Ну постривай, я тебе провчу!»
З такими словесами, що аж клекотіли десь всередині, але не проривалися назовні, й подався Кошма відразу до Володькової Дівиці шукати управу на сусіда-злодія. Назавтра й суд призначили.
Хто зна, як довго судді з’ясовували б в обидвох отетерілих сусідів, хто з них правий, якби не зробили в суді перерву. Мусили послати за жінкою Андрусенка. Її зізнання й прояснило розум двом прохмелілим господарям. Кошма справді купив сани, і справді гроші заплатив. Але не Адрусенку, а його жінці, на її ж прохання. Бо, пояснила та, чоловік все одно пропив би їх. Тому й не сказала йому відразу, чекала, коли прохмелиться.
Коли б усно хтось переповідав цю історію, не повірив. Такою вона неймовірною здається. Але переді мною – архівний документ: рішення волосного суду із цієї «п’яної» історії: «Стягнути з Андрусенка та повернути Луці Кошмі уплачені останнім гроші за сани 3 р. 10 коп. Сани залишити їх попередньому власнику. За проявлене самочинство (забирання в сусіда проданих саней) Андрусенку належить заплатити штраф на суму 4 руб. 10 коп.»
З «прошеній» до мирового посередника
Втім, у селян виникала низка житейських проблем, за вирішення яких волосний суд не брався. Бо не вбачав там бодай якогось протиправного порушення. У таких випадках судді радили прохачеві письмово звертатися до мирового посередника своєї дільниці. Володьково-Дівицька волость, як відомо, відносилася до Носівської дільниці Ніжинського повіту.
У теках Носівського мирового посередника, що теж частково збереглися в архіві Володьково-Дівицькго волосного правління, віднаходимо кілька справ по селу Данина.
Процитую витяги з однієї з них, аби читач міг уявити характер стосунків селян із представниками владних структур, стилістику казенних документів тієї пори та ставлення тодішніх начальників-держслужбовців до виконання своїх обов’язків.
Прошеніє до пана Мирового посередника Носівської дільниці від селянина- власника с. Данини Павла Михайловича Даниша від 25 січня 1869 року.
За останнім ревізьким актом я перебуваю записаним у числі селян-власників с. Данини, де маю присадибну і польову землю. Після пожежі, що сталася в Данині в 1862 році, я, як бувший уже на той час удівець, женився на селянці с. Дівиця вдовіФедора ВовкогонаХимці, яка малагосподарство і землю першого свого чоловіка. Оскільки у неї є діти від першого чоловіка, то побудувати тут хатута користування землею я не маю права. Натомість Данинське сільське товариство розпорядилося віддати мою садибу й землю селянину Максиму Макаренчуку. Таким чином,я від користування землею уснутий, Данинському і Дівицкому товариствам податі ж плачу на дві душі. Опасаючись, щоб під старість не мати свого власного пристанища, я уклінно прошу Ваше Високоблагородіє увійти в складне моє становище і зробити розпорядження про повернення мені Данинським товариством бувших у мене до 1863 року присадибної та посівної землі. Якщо ж це виявиться неможливим, то хоча бзвільнити мене від сплати податей нарівні з іншими безземельними слянами.
Текст на цьому аркуші казенному паперу закінчується так: «До цього Прошенія прикладує руку селянин-власник с Данини Павло Михайлів Даниш, а за його, неграмотного,руку приклав сільський мірошник Михайло Щукін».
Розпачливим, трохи заплутаним, але направду щирим листом уже похилого віку данинця мировий суддя не зігнорував, не спустив його за ланцюгом до менших виконавців. Окремою резолюцією попросив надіслати запит до волосного голови та проінформувати його.
10 лютого в Носівку надійшла відповідь з Володькової Дівиці такого змісту:
«Селянин власникДанини Павло Михайлович Даниш добровільно уступив належну йому землю(2 десятини) селянину села Данини Михайлу Вовкогону з тим, щоб тойпостійноо сплачував податокі поселився там. Товариство і данинський староста в тій справі не брали участі, письмового документа між ними не було укладено ніякого. У даний час користувачземлю віддає назад Павлу Данишу, якщо тільки він забажає прийняти. Відносно жгосподарства Павла Даниша пропонується на розгляд Вашого Високоблагородія копія уступної записки. Волосне правління має честь доповісти, що селянин власник с. Данини Максим Семенко на переданомудобровільно Павлом Данишем городі облаштував хату, в якій живе, має клуню, сарай. (Там само, Арк. 5).
У справі цій також прикріплено зроблену волосним писарем спеціально для мирового посередника копіюуступної Даниша, видану ще одному данинцю, Максиму Семенку, на користування його голодом.
Одним словом, щедрийі безпечний у молодості був цей чоловік. Та на старість зрозумів, що вчинив зі свої господарством нерозважливо, що рішення про щасливе друге одруження була передчасною.
Інші документи цієї справи засвідчують, що Павло Даниш таки повернувся до рідного обійстя. Обійшлося без судових позовів, клопотів, сварок. Люди вчинили по-людськи. Та найбільше до того, аби те заплутане самим винуватцем складне житейське питання розв’язалося позитивно, приклався мировий суддя. Він виконував свої обов’язки перед громадою не лише за посадовою інструкцією, а й за покликом душі.
До речі, низку сільських казенних паперів, які готувалися писарями волості для різних адміністративних чи судових справ у волості чи повіті, мав засвідчувати сільський голова. Упродовж 1879-1880 років зустрічаємо тут одне словосполучення «Данинський голова Тимофій Масковий».
Прізвище голови, отже, обраного громадою, явно не місцеве. Хто він, звідки, як потрапив у те село та скільки там прожив, з’ясувати за архівними документами не вдалося. У спогадах старожилів села, записуваних автором цих рядків у Данині упродовж 2011-2015 років, такого прізвища ніхто не згадував.
Волосним старшиною у Володьковій Дівиці був на той час Бойко. Весною 1869 року тимчасово обіймав цю посаду Федір Сірик. Волосним писаремзазначається Таран.