Деякі визначення, які залюбки вживають українські й західні аналітики, під час ретельнішого розгляду виявляються не зовсім доречними. Зокрема, це стосується поняття, яким позначають можливий шлях вирішення геополітичної проблеми перебування України в центрі протистояння Заходу і Сходу.
Однак те, як було вирішено питання з аналогічною (хоча й не в усьому) ситуацією Фінляндії періоду холодної війни, не може бути автоматично перенесено на сучасні геополітичні реалії України, Європи та світу.
Колись симбірський дворянин, відомий широкому загалові під партійним псевдонімом Лєнін, справедливо зазначив: «Будь-яка аналогія кульгає». Насправді фінляндська проблема 40–70-х років ХХ століття й нинішня українська не подібні, так само як фіни не подібні до українців, хоча заперечувати окремі спільні моменти не варто.
Читайте також: Фінліядизація – образливий термін
До речі, ставлення Росії/СРСР до Фінляндії та фінів, з одного боку, і до України та українців, із другого боку, — це принципово різні сюжети. Російська громадська думка не мала сумнівів у тому, що фіни є окремим, самостійним і самобутнім етносом з іншою щодо росіян етнокультурною реальністю, певною мірою навіть чужородним тілом у складі Російської імперії, принаймні таким, що має право претендувати на соціальний статус. Унезалежнення Фінляндії сприймалось як явище дошкульне для російської самосвідомості, але не як особиста образа й знесення всіх сталих ментально-історичних конструкцій у російських головах. Громадськість Росії протягом ХІХ століття звикла, що Фінляндія — це не зовсім Росія, а щось окреме й своєрідне, і таке розуміння підтримувалося наявністю там елементів автономії: окремий парламент, своє законодавство тощо. Власне, все це збереглося ще з часів перебування Фінляндії у складі Швеції. Чи варто окремо розповідати, як російська свідомість трактувала Україну та українців? Досить лише нагадати, як у 1917 році, коли постало питання тільки про автономію України у складі Росії, навіть такий російський українофіл, як академік Алєксєй Шахматов, вигукнув: «Non possumus!» («Ми не допустимо!»). Українська державність сприймалася тоді і сприймається зараз абсолютною більшістю населення Росії нині як щось єретичне, як абсурд і невдалий анекдот, як протиприродний феномен. І вже тому накидати нинішній Україні фінляндські зразки є дуже недоречним.
У фінляндському випадку йшлося про бажані й небажані форми існування Фінляндії, у нашому ж ідеться (для Росії) про можливі форми ліквідації України як нації та держави. Такі наміри країни-агресора суттєво (якщо не сказати принципово) відрізняються від прагнень Москви в добу холодної війни позбавити Фінляндію деяких елементів міжнародної правосуб’єктивності, права на свій розсуд приєднуватися до тих чи тих міжнародних союзів (над усе оборонних!), підтримувати ті чи ті зовнішньополітичні ініціативи іноземних держав, висловлювати будь-які критичні зауваження на адресу східного сусіда тощо.
Себто Фінляндія залишалася незалежною де-юре й де-факто державою з дещо обмеженими зовнішньополітичними правами (як і у випадку з Австрією). Однак навіть цей статус довелося всій фінській нації виборювати протягом довгих років, спираючись на загартовану в кількох визвольних війнах суспільну єдність і розуміння найвищих національних пріоритетів.
Фіни, маневруючи між двома світами в період їхнього гострого протистояння, зуміли звести радянські впливи у своїй країні до прийнятно символічних. Вони зберегли повноцінну внутрішню самостійність і не були окуповані, як Польща, Чехословаччина, Угорщина та інші. Також Фінляндія не поділила долі інших колишніх частин Російської імперії: Естляндії, Курляндії, Ліфляндії, Віленської та Ковенської губерній тощо. Як компенсацію за обмеження суверенітету вони дістали міжнародно визнаний нейтралітет.
Але, щоб адекватно зрозуміти принципову відмінність між «фінляндизацією» Фінляндії та «фінляндизацією» України, необхідно уважно придивитися до історії, а насамперед передісторії явища, що позначається цим терміном. Передусім на історію фінляндсько-радянської боротьби. «Фінляндизація» стала своєрідним компромісом між Заходом, Сходом і самою Фінляндією, яка продемонструвала феноменальну стійкість і героїзм у захисті своєї незалежності, що справило враження навіть на Кремль. Як писав російський історик Боріс Соколов: «Війна, що почалася між Радянським Союзом і Фінляндією наприкінці осені 1939-го, тривала три з половиною місяці й формально закінчилася перемогою Червоної армії. Однак у нашій країні про «ту війну незнамениту» не полюбляють згадувати. Адже радянська перемога в ній виявилася страшнішою від багатьох поразок. Насправді сталінський Голіаф так і не зміг здолати фінського Давида».
Ні у війні 1939–1940 років (Зимова війна), ні у війні 1941–1944-го Фінляндія жодного разу не капітулювала, не вела «дивної війни» (як режим Турчинова, Яценюка, Порошенка), хоча й не мала помітної підтримки світової громадськості й великих держав. Вона спромоглася завдати Радянському Союзові цілу низку нищівних поразок, що призвело до великих утрат особового складу Червоної армії.
Читайте також: Нейтралітет по-українськи
Фіни вміли демонструвати непохитність, коли йшлося про нахабні спроби Москви шантажувати цю країну, вимагаючи від неї передачі своїх територій СРСР. Зокрема, Фінляндія відкинула радянську пропозицію про «обмін» (навесні 1939-го) Карельського перешийка на вдвічі більший шматок дикої карельської тайги. На Карельському перешийку були заводи, електростанції, залізниці, а в тайзі — нічого. Як дотепно висловився російський письменник Іґорь Буніч: «Фінам запропонували обміняти 1 кг золота на 2 кг лайна». Фіни привчили Москву до своєї непоступливості й принциповості, погоджуючись на московські вимоги лише в крайньому випадку. Вже в наш час Вячеслав Молотов сказав: «Як милосердно ми повелися з Фінляндією. Ми були достатньо мудрими, щоб не окупувати її. Фіни нам цього ніколи не пробачили б… Вони вперті, надзвичайно вперті». Фінські політики були патріотами, загартованими у війнах за свою країну, які їм довелося вести у вкрай несприятливих умовах.
Їхня непохитність врятувала Фінляндію після 1945 року, коли державі загрожував комуністичний переворот за зразком країн окупованої Радянським Союзом Східної Європи. Як писав фінський історик Оллі Вехвіляйнен: «Фінляндія не пішла шляхом ані Чехословаччини, ані Угорщини. Цьому на заваді стали дратівливий старий президент і парламентська більшість. Договір про взаємодопомогу (із СРСР. — Авт.) надав Паасіківі потрібну опору для протистояння комуністам. За ним стояли система державної служби, збройні сили та більша частина поліції. Президент, сумновідомий своїм запальним темпераментом, гучним голосом і соковитою мовою, прогримів на адресу депутатів від ДСНФ (Демократичний союз народу Фінляндії, контрольований комуністами. — Авт.), аби вони уважно ознайомилися зі звітами про те, що сталося в Чехословаччині: «Таке не може статися у Фінляндії і не станеться, поки мене не застрелять. Право й порядок мають бути дотримані».
Читайте також: Вектор обрано
Назагал фінське суспільство було здоровим і сильним, влада патріотичною і некорумпованою, нація єдиною і згуртованою, незважаючи на наявність різних політичних сил (що цілком нормально для демократичної країни). Чи є все це в сучасній Україні? Для фінського суспільства «фінляндизація» не була й не могла бути вбивчою. А для українського? У нашому випадку треба говорити не про можливу модель Фінляндії, а про де-факто нав’язувану нам модель Боснії і Герцеговини, псевдодержави на Балканах, зліпленої з трьох частин: Республіки Сербської та мусульмансько-хорватської федерації. Саме таку нежиттєздатну конструкцію намагається створити в Україні Кремль, пхаючи до її складу свої озброєні анклави «ДНР»/«ЛНР». Клаптиковість Боснії і Герцеговини нівелюється Європейським Союзом та США, клаптиковість України з «ДНР»/»ЛНР» у її складі всіляко посилюється Російською Федерацією. Яка вже там «фінляндизація»… У Фінляндії було б щось подібне, тільки якби Сталін запхав до її складу Карелію у вигляді «Фінляндської Демократичної Республіки» на чолі з членом Політбюро ЦК КПРС товаришем Куусіненом (якби Фінляндія на це погодилася…), з тамтешніми комуністичними збройними формуваннями, «карельським» чи федеерівським НКВД, радянськими органами пропаганди тощо. Однак, незважаючи на весь національний сентимент фінів до етнічно спорідненої Карелії, їм вистачило мудрості й здорового глузду не спокушатися на фейкові проекти на кшталт «Карело-Фінської РСР». Чи вистачить Україні?