«Скіфопіль»
Письменник Сергій Плачинда, відомий своїм бурхливим темпераментом і безкомпромісною вдачею, якось запропонував кіровоградцям перейменувати місто, у якому вони живуть, на Скіфопіль. І був він у цей момент піднесеним, як апостол, і радісно-збудженим, наче Піфагор, який вигукує: «Еврика!». А як же іще? — дивувався Сергій Петрович: півтори тисячі років тому в цих степах жили скіфи-орачі; за півсотні кілометрів на захід від міста, десь біля Новоукраїнки, начебто й слід шукати ту саму «місцевість Ексампай», про яку писав Геродот. І скіфський казан царя Аріанта місткістю 600 амфор, у якому готували настояний на зміях-мідянках «напій слави», також мав бути там! Ні, тільки Скіфопіль!
Скіфських слідів тут, на обох берегах Інгулу, справді чимало. У 1763 році в урочищі Кучерові Байраки, що за 30 верст від Єлисаветграда, було розкопано так звану Литу могилу. Виявили в ній скіфське поховання, а в ньому — справжній скарб. Серед численних золотих прикрас, оздоблених мечів та піхов були там і 17 «голубков позолоченных» — тепер їхні зображення є елементом герба області. Усі коштовності комендант фортеці Святої Єлисавети відправив у Петербург, і нині скарб зберігається в Ермітажі.
Фахівці кажуть, що з розкопок 1763 року починається історія скіфознавства…
Колонізація Дикого Поля
Проте історія міста на Інгулі бере початок усе-таки не зі скіфських часів, а із середини ХVІІІ століття. Вважається, що засноване воно було згідно з указом імператриці Єлізавєти Пєтровни 1754 року. Хоча не варто думати, що виростало нове поселення на порожньому місці. То Генрик Сенкевич у романі «Вогнем і мечем» писав, що на південь від Чорного лісу (за теперішнім містечком Олександрівка) і на схід від Умані починалися безлюдні прерії: «Останні ознаки осілого життя на південь по Дніпру пропадали невдовзі за Чигирином, а по Дністру — відразу за Уманню; далі ж — до самісіньких лиманів і до моря — тільки степ, наче двома річками облямований. На дніпровському закруті, на Низу, кипіло ще за порогами козацьке життя, та в самому Полі ніхто не жив, хіба що по берегах, немов острови серед моря, подекуди траплялися «паланки». Земля, що хоч і пустувала, належала de nomine Речі Посполитій, і Річ Посполита дозволяла на ній татарам пасти худобу, та як тільки цьому чинили опір козаки, пасовиська раз у раз перетворювалися на поле бою»…
Утім, Євген Чикаленко (який, до речі, у 1876–1882 роках навчався в Єлисаветграді) недарма називав Сенкевича «геніальним брехуном». Насправді Дике Поле не було аж таким диким. Скажімо, на схід від Умані, на правому березі Синюхи, стояла Торговиця — «щит проти бусурман». За словами польського хроніста Йоахіма Єрлича, була вона «сильно укріплена валами і добре захищена військом та гарматами»…
Степи, що простягалися від Низу (нинішня Дніпропетровщина) й аж до Синюхи (захід Кіровоградщини) були землями запорозьких вольностей. Тож, коли в середині ХVІІІ століття почалася російська колонізація краю і на Інгулі виросла потужна земляна фортеця, що мала стати південним форпостом імперії, спалахнули конфлікти між козаками та російською адміністрацією. Цікавим у цьому сенсі є адресоване імператриці «Прошеніє Войска Запорожского», датоване 20 квітня 1763 року. Козаки, нагадуючи про те, що землі між Дніпром і Синюхою з давніх-давен належали до володінь Війська, скаржилися на «утеснения и обиды» з боку генерала Ґлєбова й комендантів фортеці, які, ігноруючи визначені межі, захоплюють землі, вирубують ліси, тож козаки змушені залишати свої зимівники й «відступати» аж до самої Січі…
Ні, не був безлюдним цей степовий край, принаймні в середині ХVІІІ століття, коли сюди прийшли колонізатори (одна з їхніх авантюр — проект «Нової Сербії», держави в державі, що охоплювала чималу територію). Ось і Дмитро Багалій, автор ґрунтовного дослідження «Колонізація Новоросійського краю і перші кроки його на шляху культури» (1889), стверджував: «…першими поселенцями Новоросійських степів були запорозькі козаки». І навіть Дмитро Овсянико-Куликовський, який вважав степи «транзитною» територією, і той погоджувався, що «малороси» — то «плем’я, яке за чисельністю займає перше місце в краї»…
Іван Тобілевич та Панас Михалевич
Ці його слова стосувалися останньої чверті ХІХ століття, проте так було й через 100, й через 150 років (нині понад 80% населення Кіровоградської області становлять українці; є ще молдавани, болгари, росіяни, євреї, поляки…).
Отож, коли цариця Єлізавєта видала указ про заснування міста, це означало, що в такий спосіб довкола фортеці об’єднувалися козацькі поселення на берегах Інгулу, які вже існували. Їхні назви досі упізнаються у найменуваннях «кутків»: Лелеківка… Катранівка… Кущівка…
Читайте також: Моє ім’я — моя доля
Поки йшли російсько-турецькі війни, фортеця на Інгулі мала стратегічне значення. Звідси в 1775 році вирушало «приборкувати» Січ військо генерала Текелія. Згодом тут була головна квартира Ґріґорія Потьомкіна, який командував російською армією… Проте всьому свій час: 1783 року сталося «покорение Крыма» (перша його анексія!); імперія відсунула кордони на південь, до Чорного моря… І Єлисаветград опинився «в тилу»…
Втім, військова його «місія» ще довго не скасовувалася. Понад 30 років (1829–1861) Єлисаветград був центром Південних військових поселень. Тут і досі стоїть триповерховий корпус, у якому зупинялися царі, приїжджаючи на «кампаменти» — по-теперішньому кажучи, навчання й огляди. Оглядати було що: Єлисаветград іще довго залишався містом кавалерії…
А потім його передали з військового відомства до цивільного, і стало місто одним із повітових центрів величезної Херсонської губернії — невеличким (із населенням 8 тис.), проте перспективним. І ось саме цей момент у житті міста й краю особливо важливий для нашого сюжету. Адже початок 1860-х років, після принизливої поразки Росії у Кримській війні й смерті Ніколая І, ознаменувався активізацією громадського життя, зокрема й у царині культури.
Театр: ріка, що починалася зі струмків
По-своєму символічним можна вважати епізод 1862 року: в містечку Бобринець (45 верст на південь від Єлисаветграда) уперше зустрілися 22-річний Марко Кропивницький і 17-річний Іван Тобілевич. Обом їм судилося стати засновниками знаменитого «театру корифеїв», що відіграв неабияку роль не лише в суто культурному житті українців. Як свідчать спогади сучасників, він був також важливим чинником національного самоусвідомлення, «самостояння» русифікованого, проте не знищеного дотла, люду далеко за межами Степової України.
А починалося усе з численних аматорських вистав, на які був неабиякий попит. І в Бобринці, і в Єлисаветграді, і в Олександрії, і в Новомиргороді… Заїздили сюди, у степи, й мандрівні трупи. Театральна «лихоманка» була такою сильною, що коли на єлисаветградській сцені у 1859 році з’явився знаменитий англійський трагік Айра Олдрідж (Отелло!), почався справжній ажіотаж: здавалось, усе місто було заворожене його пристрасною, екзальтованою грою. Був серед глядачів і юний Іван Тобілевич…
«Реалісти» початку 1880-х. Крайній праворуч — Олександр Тарковський (стоїть), третій ліворуч — Євген Чикаленко (сидить)
Якийсь особливий культурний «гумус» мала ця степова земля, на якій, кажучи Довженковим словом, «проізростали» яскраві таланти Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марії Садовської-Барілотті, згодом Івана Мар’яненка, Гната Юри, Олександра Загарова…
1867 року в Єлисаветграді збудували справжнє приміщення театру. Військовий інженер-полковник Георгій Трамбіцький купив на березі Інгулу ділянку землі й невдовзі на ній «виріс» Зимовий театр. На старих фотографіях можна роздивитися його чудесний інтер’єр із симпатичними балконами, ложами, партером… «Театр був пофарбований у яскраво-рожевий колір, на фронтоні золотими буквами так і було написано: храм Мельпомени, — згадував письменник Дон Амінадо, чиє дитинство минало тут, у місті на Інгулі. — Боже, з яким трепетом ми входили до храму мистецтва! Усе в цьому безсумнівному храмі було вдало й тонко продумано. І знаменита люстра у лірах та амурах, і «вишка-райок-гальорка». Тривожним томлінням, найсолодшою із мук млоїли душу театральні запахи…»
Читайте також: Випробування топонімією. Чи достатньо прибрати лише радянські назви
Саме на сцені цього театру 28 жовтня 1882 року відбулась історична вистава «Наталка Полтавка» з молодою Марією Заньковецькою в головній ролі. Вистава стала точкою відліку в історії «театру корифеїв»…
І знову ж таки: ріки починаються зі струмків. Тому так важливо пам’ятати імена не тільки великих, а й тих, хто зводив «підмурівок будові», залишаючись мовби в тіні. Ось хоч би Микола Федоровський — один із єлисаветградських «шістдесятників», викладач юнкерського училища, штаб-ротмістр. Це з його ініціативи в місті було створено Товариство для поширення грамотності й ремесел, яке мало широку програму культурно-просвітницької праці. У домівках його активістів влаштовувалися літературно-музичні вечори, які з часом «перекочували» до будинку громадського зібрання, де було обладнано театральну сцену. У 1875 році місцеві ентузіасти поставили видовищні, темпераментні «Вечорниці» Петра Ніщинського, викладача грецької мови однієї з одеських гімназій, самобутнього композитора (а водночас і перекладача Гомерової «Іліади»!). Успіх «Вечорниць» був тріумфальним. І забезпечили його український хоровий колектив Миколи Федоровського та аматорський гурток Івана Тобілевича. «Саме постановка «Вечорниць», — вважають дослідники, — стала поштовхом до створення Марком Кропивницьким власне української трупи». Тієї самої, яка в 1882 році дебютувала виставою «Наталка Полтавка»…
Громадівці й народовольці
І ще одне «притінене» ім’я хочеться згадати — лікаря Панаса Михалевича. Живучи в Києві, він був близький до Михайла Драгоманова й інших членів «Громади», через що після появи Емського указу Михалевича вислали і в 1878 році він зрештою перебрався до Єлисаветграда. А там одним із найближчих його приятелів став секретар міської поліції Іван Тобілевич! Щоправда, цей секретар був особливим: на сторінках газети «Елисаветградский вестник» друкувалися його театральні рецензії, та й сам він (як і його дружина Надія, у дівоцтві Тарковська) добре знав, що таке «театральні запахи», які «млоять душу»…
Навколо Михалевича й Тобілевича гуртувалася місцева інтелігенція. Причому в Михалевича і в будинку Тобілевичів на вулиці Знаменській збиралися не тільки «батьки», а й «діти»: Андрій Грабенко (згодом фольклорист, відомий більше під псевдонімом Конощенко), Олександр Тарковський (батько поета й дід кінорежисера зі світовим ім’ям!), Євген Чикаленко (менеджер українського руху кінця ХІХ — початку ХХ століття), Олександр Волошин (майбутній етнограф і музикознавець)… Так сформувалися два гуртки: один — культурно-просвітницький, громадівського типу, другий — із народовольським ухилом. І то вже була справа рук молодого Тарковського, який після закінчення місцевої «реалки» став студентом Харківського університету, де й захопився ідеями радикального народництва…
Колишня ЄКГ (Єлисаветградська чоловіча класична гімназія)
У 1883–1884 роках жандарми розгромили обидва гуртки. Найбільша кара впала на голови Михалевича й Тарковського, яких надовго заслали «за Байкал». Та й Іван Тобілевич опинився далеко від рідних країв, у Новочеркаську. А вільного слухача природничого факультету Харківського університету Євгена Чикаленка на цілих п’ять років відправили «до батька», у село Перешори Ананьївського повіту, встановивши за ним гласний нагляд поліції…
Що й казати: історія українських громадських рухів останньої чверті ХІХ століття без цього яскравого єлисаветградського епізоду була б неповною…
Учні «Байгорода»
Блукаючи вулицями нинішнього Кіровограда, можна раз у раз зустрітися зі свідками тієї старовини, про яку я зараз розповідаю. Фортеця, старі кавалерійські казарми, театр, будиночок Тобілевичів на Знаменській… Не пропустимо нагоди побувати й у приміщеннях колишньої «реалки» (тепер тут Технікум механізації сільського господарства) та її «посестри» — чоловічої класичної гімназії (де з початку 1990-х розмістилися місцеві еменесники).
Єлисаветградське земське вище реальне училище було надзвичайно цікавим закладом. Заснувало його земство у 1870 році. На установчих документах, що зберігаються в обласному архіві, я бачив підпис Павла Зеленого, тодішнього голови повітової земської управи (історія цього «ліберального українофіла», як називав його Євген Чикаленко, вельми й вельми колоритної особистості варта спеціальної розповіді, а його ім’я — увічнення в назві однієї із найгоноровіших вулиць міста). Статут визначав, що мета училища — допомогти «юношеству приготовляться к деятельности». «Приготовляться», здобуваючи необхідні знання, потрібно було протягом семи років. Ну а за окрему плату учні в разі відповідного бажання батьків могли навчатися також музики й танців…
Історія «реалки» непогано вивчена кіровоградськими дослідниками, я ж тут згадаю лише тих, хто «приготовлял» учнів: директора Михайла Завадського («це був чоловік видатного розуму і неабиякий педагог», — писав про нього Чикаленко), учителя рисувальних класів Фелікса Козачинського, історика Володимира Ястребова (до речі, активного автора «Киевской старины» та інших періодичних видань, археолога-аматора), славіста Віктора Григоровича, який переїхав з Одеси, де він працював на посаді професора Новоросійського університету…
Єлисаветградська «реалка» дала ціле гроно видатних українців. Микола й Панас Тобілевичі, Євген Чикаленко, Євген Маланюк, Ольгерд Бочковський, Гнат Юра, Юрій Яновський… Частина з них після визвольних змагань подасться в еміграцію, інші залишаться на українських теренах, проте всі разом вони ткали ту «тканину» історії, без якої наступні генерації мали б перед собою значно пустельніший ландшафт…
Час від часу я буваю в коридорах й аудиторіях колишньої «реалки». Їх вигляд також, кажучи словами Дон Амінадо, «млоїть душу». Особливо вражає внутрішня церква з її хорами, великим простором і неймовірною акустикою. І коли тут виступає муніципальний камерний хор під орудою заслуженого діяча мистецтв України Юрія Любовича, «млоїння душі» стає особливо відчутним; мимоволі згадується й те, що серед учнів «реалки» колись були великі музиканти Генріх Нейгауз і Кароль Шимановський…
Читайте також: Декомунізація топонімії: українські проблеми та європейський досвід
Ну а щодо ЄКГ (Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії, заснованої через кілька років після «реалки»), то і в її історії чимало яскравих сторінок. Візитка кожного навчального закладу — його випускники. От і уявіть собі: ЄКГ виявилася справжньою літературною «кузнею»! Навчалися тут і прозаїк та драматург Володимир Винниченко, і сатирик Дон Амінадо, і класики польської літератури Ярослав Івашкевич та Міхал Хороманський (польська колонія в Єлисаветграді була великою і впливовою)… У стінах ЄКГ здобував освіту навіть майбутній нобелівський лауреат — фізик Ігор Тамм!
Хутір Надія, творча лабораторія Івана Тобілевича
Винниченко, який ще з гімназійних літ мав репутацію enfant terrible і часто бунтував, вступаючи в конфлікти з адміністрацією закладу та гоноровими «мажорами», які демонстрували презирство до мужицького походження й української мови свого ровесника, згодом у багатьох творах «воскресить» колорит міста, у якому минули його дитинство та юність. Характерними в цьому сенсі є оповідання Винниченка «Федько-халамидник», новелістичний цикл «Намисто», а також роман 1912 року «По-свій», герой якого потрапляє в рідні краї після заслання, ходить вулицями міста, намагаючись упізнати те, чого не бачив цілих 10 років…
Місту на Інгулі загалом пощастило на письменників. Поети, прозаїки, драматурги, вони з часом віддячили своїй «колисці». Серед найбільш колоритних літературних героїв, вартих того, щоб їхні постаті прикрасили парки й вулиці цього степового кутка України, я назвав би передусім Мартина Борулю і Федька-халамидника. А чому б і ні? Земляки ж, яскраві, ексцентричні персонажі…
Утім, найпіднесеніші, найекзальтованіші, найіронічніші слова про своє Місто написав випускник «реалки» Юрій Яновський, український неоромантик. «Наше місто, розлігшись на річці головою до сходу, подібне до прекрасної дівчини, що потягається ранком на дівочій постелі, розметавши ковдру і затуляючи очі руками від світла. Непорядок у кімнаті, неприбрано, а дівчина не встає собі, засинає, підіклавши руку під рожеву щоку. Так місто ранком завивається в пару млинів, в дим і в тумани, що їх нажене вітер зі степу…» Це «Байгород», повість, написана Яновським 1926 року в Одесі, де він працював на кінофабриці…
* * *
Байгород Юрія Яновського часом згадують у нинішніх запеклих дискусіях про те, якою має бути нова назва міста на Інгулі. Моя б воля, то я так і назвав би його: Байгород! (Хоча не матиму нічого проти Інгульська чи Златополя.) Бо що нам, українцям, російська імператриця Єлізавєта, навіть якщо підлабузники ХVІІІ століття злегка «замаскували» її ім’я згадкою про святу Єлисавету? Уявляю, як тішитимуться кісєльови й путіни, якщо на карту Степової України, земель вольностей запорозьких, раптом повернеться «Єлисаветград»!
Нам до цього байдуже? Ми згодні вкласти козир до рук апологетам «русского міра»? Ми готові підіграти пропагандистам країни, яка веде проти нас найпідлішу в європейській історії війну?
Назви — це символічні маркери; ними «мітять територію». Символ «привласнює» об’єкт… Це варто пам’ятати. Тому так важливо й корисно озирнутися, щоб подивитися в очі тим, чиїми зусиллями протягом століть творилася українська стихія степового краю…