«Стій! Цивільним проїзд тимчасово заборонено!» – промовистий напис червоною фарбою на шматку фанери попереджає про наближення до Першої лінії, фактично – до фронтових окопів. Невеличке «Жигулі» пихкаючи мотором проїжджає табличку й завертає у лісосмугу. Супутники з військово-цивільної адміністрації (ВЦА) хрестяться.
«Бачиш окопи? Це вже передова. Навіть не перша, нульова лінія», – пояснює Роман, один з членів ВЦА, показуючи на величенький рів, що тягнеться вздовж дороги.
Попри те, що вночі в цьому районі були обстріли, вдень тихо. Про війну нагадують хіба що солдати, що продовжують облаштовуватися в лісі. Іноді крізь зелені віти видно загорілі торси військових. Спекотно.
«Обстріли? Та, було вночі трохи. По наших позиціях не били, десь за кілометр від нас падало. Ми не в бліндажі сиділи, так що штанці трохи в такт вибухам трусились», – жартує хлопець на одному з блокпостів. Бажаємо одне-одному удачі й продовжуємо рух. Авто звертає вглиб української території, лишаючи за нашими спинами лінію розмежування. Щоправда, відчуття спокою ніяк не приходить.
Від "Айдару" школі лишилися тільки укріплення з мішків із піском
«Ми десь за три-чотири кілометри від передка. Сюди заходять ворожі ДРГ. Правда, це відбувається вночі», – говорить Руслан Ткачук, голова військово-цивільної адміністраціїТрьохізбенки.
На лавках під будинками сидять місцеві. Поглядами супроводжують наш автомобіль. Певно, єдиний цивільний транспорт за доволі тривалий час на цій дорозі. Повз проїжджає кілька напівпорожніх автобусів з військовими. «Трьохізбенка» – попереджає напис на пошарпаному дорожньому знаку. У вікна видно побиті уламками снарядів паркани.
Читайте також: Руслан Ткачук: «Збитки від обстрілів поки що не рахуємо, є нагальніші проблеми»
«У селищі зараз ані газу, ані світла немає. Електрику намагаємося відновити, з газом складніше», – говорить Руслан. Тим часом «Жигулі» викочується на центральну площу, до будівлі селищної ради. Неподалік дві білих «Тойоти» місії ОБСЄ, двоє жінок-спостерігачів про щось перемовляються з місцевими. Поряд, на дошці оголошень, інформація від Норвезького гуманітарного фонду щодо отримання допомоги та інструкція про подолання наслідків посттравматичного синдрому.
У школі Трьохізбенки замінюють вікна, вибити мінами
«У нас є кілька розбитих будинків, але краще заглянути до школи. По ній з «Градів» та мінометів стріляли. Там «Айдар» колись базувався. Зараз у нас там ремонт, готуємося до навчального року», – на прощання говорить Руслан і зникає в сільраді.
Школа у Трьохізбенці розташована на горі, майже над селищем. На площі перед будівлею звалені до купи ґрати з вікон та побиті шибки, в іншому кінці двору укріплення з мішків із піском, які по собі лишили айдарівці. Тут же – герб України. Над площею майорить жовто-блакитний прапор. Біля входу пораються робітники,зводять тимчасовий навіс над дірками від снарядів. Всередині кипить робота: десь ставлять нові вікна, десь виносять сміття, десь підмітають підлогу.
«У приміщенні замінили вже десь третину вікон. Це приблизно 30 штук. До першого вересня маємо впоратись. Із будматеріалами нам гуманітарний фонд допоміг. Лишилося вирішити питання із котлом», – розповідає Ігор, один з працівників ВЦА.
Підіймаємося сходами. «Гух! Гух!» чути знадвору. Це робітники закидають дошки на дах. Видираємося до них крізь вибиті вікна. Чоловіки нас помічають, робота дещо спиняється. Під ногами видно дірки від снарядів. Віддалік, над проламаним дахом, вже майже зведений новий. Поки дерев’яний.
Читайте також: Широкине: плівка з видом на море
«Був у нас в школі комп’ютерний клас. Коли «Айдар» стояв, то вони приміщення закрили й опечатали. А коли військові пішли, то згодом виявилося, що хтось клас відкрив і виніс звідти частину електроніки. Зрозуміло, що всі кивають головами на добровольців. Але щось мене гризуть сумніви з цього приводу», – говорить Ігор, пролазячи крізь віконну раму назад до приміщення. Вертаємося на площу. «Гух! Гух!» – робота зі складання дощок відновлюється.
У школі був комп'ютерний клас, втім після відходу "Айдару" частина електроніки з нього зникла. Місцеві звинувачують добровольців
Виходимо на одну з вулиць. За словами місцевих, їй найбільше дісталося від обстрілів, а будинки були побиті ледь не через один. Щоправда, нині про руйнування можуть нагадати хіба що паркани, які не встигли замінити. Повз нас проїжджає автобус з Новоайдару. Швидко і без зупинок.
«Нині у нас тихо. Так, десь вдалині стріляють час від часу. Ось, вночі сьогодні били, але далеко. Хоча хто його знає, коли відновляться обстріли. Немає ж жодних гарантій. Ми будинки відновлюємо, бо ж треба якось жити, але боїмося», – говорить Ірина, місцева. Кілька місяців тому до неї на подвір’я прилетіла міна. Уламками в будинку повибивало вікна, був пошкоджений дах.
До першого вересня у школі мають встигнути замінити близько сотні розбитих вікон та зробити новий дах
«Немає ні газу, ні електрики. Готувати доводиться на відкритому вогні прямо на подвір’ї. А насоси у нас електричні. Тож і з водою є певні… складнощі. От, все чекаємо, коли врешті світло дадуть», – скаржиться Ірина.
«Знищені будинки? Тут неподалік був», – це Віталій долучається до розмови, сусід Ірини. Показує рукою кудись вздовж вулиці. Проходимо кількадесят метрів. На місці колись знищеного вщент будинку стоїть новенька двоповерхова хатина. Подекуди навіть із поліетиленом на будматеріалах.
«О, вже відновилися. Тут снаряд пройшов через дах і розірвався в кімнаті. Від дому фундамент лише був. На щастя нікого не вбило й не поранило. От, тепер люди будуються. З матеріалами допомагає гуманітарка. Привозять, дають, кому і що треба. Цегла там, шифер», – Віталій розвертається і веде нас за собою. До будинку родичів. Він теж постраждав від обстрілів. Крізь діру в паркані заходимо на подвір’я. Поряд на землі лежить величезний покручений уламок металевої огорожі.
Снарядами у Трьохізбенці знищено 9 будинків, ще близько 200 будинків у районі лишилися без вікон
«Снаряди клали вздовж всієї вулиці. Школу обстрілювали. А сестрі в будинок під Новий рік залетів снаряд, пройшов крізь вікно і вилетів у двері. Можеш повірити? Ще кілька упало на подвір’ї. Паркан вибило. Ми потім з хлопцями його у кущах за дорогою шукали. Власне, отой металевий уламок він і є. Вікна повибивало, стіни пошарпало. Поки так і стоїть, треба б відбудовуватись, але страшно», – Віталій показує пальцем на дірки в обшивці будинку.
Читайте також: Випробування топонімією. Чи достатньо прибрати лише радянські назви
«Та й узагалі різні чутки тут ходять. Кажуть, наприклад, що нас скоро здадуть, армія відійде і ми під «ЛНР» опинимось. Не знаю, чи можна такому вірити, але побоювання є. Хоча, як на мене, вони б краще вийшли у поле чи кудись в ліс і стріляли одне в одного. А то як почнуть бій, так над головами снаряді літають», – Віталій веде нас пильною дорогою до свого будинку показувати збитки.
«Теж взимку мені міни прилетіли. Теплицю знищили, паркан зламали. Добре, що в будинок не влучили й вибухова хвиля не зачепила», – Віктор стукає по дерев’яній загорожі ногою. Її він встановив замість знесеної снарядами секції паркану. Прощаємося і йдемо вулицею далі.
За кілька метрів натикаємося на синій паркан. Хоча він радше нагадує друшляк. Кожні кілька сантиметрів на пофарбованому металі видно наскрізні діри, через які можна вільно роздивитися подвір’я. У гавкоті заходиться невеличкий песик. За кілька хвилин прочиняється калитка і у воротах з’являється старенька бабуся років 70-ти на вид. Марія Петрівна. Пенсіонерка. Місцева. Як і інші, постраждала від обстрілів. Вид на подвір’я стає ширшим. За спиною невисокої жіночки видно стареньку хату і недобудовану веранду нового будинку.
«Говоріть голосніше, я трохи погано чую. Так, до нас прилітали снаряди. В хаті один розірвався, побив стіни, вікна, веранду нам знищив. Дід у хаті був. А коли вибухнуло, то він вибіг мене шукати. І пилу, пилу було дуже багато. Ми у погребі сиділи. Та й там двері нам вибило. Ні, його не поранило. Але у хаті жити не можна взимку. Дуже холодно. Веранду знищило. Тепер виморожувати буде», – Ганна Петрівна сумно зітхає і продовжує оповідь.
«А гроші, гроші які ми відкладали на похорон всі довелося витратити на будівництво. 27 тисяч, всі, що були. За дах, за ремонт всередині, за веранду. От цегла скінчилася, так ми й зупинили роботу. Та й грошей зась», – на очі старенької навертаються сльози.
«Так, будматеріали нам-то дали. Але ж хто буде безкоштовно працювати? А ці, норвежці, кажуть: «Або будуйтесь, або заберемо все назад (як з’ясував Тиждень, будматеріали справді видавалися, проте, як пояснили юристи гуманітарної місії, люди можуть звертатися по допомогу у відбудові, після чого можна очікувати на будівельну бригаду – авт.)». І що мені було робити? Боїмося, що знову стріляти почнуть. Надто дід мій. Дуже жахається звуків схожих на вибухи», – старенька спирається на палицю, проводжає нас поглядом.
Вулицею непоквапом крокує військовий з рюкзаком на плечі. Чоловік вітається з місцевими, що сидять на лавках під парканами, вони посміхаються і вітаються у відповідь.
«Це Сергій. Військовий медик з «Айдару». До нього люди ходять зі своїми проблемами. Якщо у когось десь болить, застуда, поганий сон… у всьому допомагає. Безвідмовна людина. Його у нас люблять. А лікарні, що там, навіть фельдшерського пункту нема як такого. Лікарі розбіглися», – пояснює Ігор.
Вже надвечір, сонце починає фарбувати небо у помаранчево-червоні кольори. Сідаємо у стареньке «Жигулі» й вирушаємо назад, у тил, до Сєвєродонецька, сподіваючись, що для обстрілів ще зарано. Між тим, у Трьохізбенці з’явилося світло.