Хоч як це дивно, в Україні аж дотепер знаходяться люди, що обговорюють питання, чи варто було в 1991 році проголошувати державну незалежність, чи не існувало кращих можливостей. Якщо 24-й раз підряд доводиться пояснювати, для чого потрібен суверенітет, то з нами справді щось недобре.
Чи можна поцікавитися, навіщо самостійність його країні, у француза, турка, іспанця, поляка? А в нас можна. Будуть усілякі телешоу, в усі шпарини поповзуть соціологи з їхніми специфічними формулюваннями, що зводитимуться до невибагливого: «То, може, до біса цю державність?». Вилізуть представники «широких, переважно російськомовних, мас» із простим робітничо-селянським: «А що нам дала ваша незалежність?».
Історія засвідчує, що практично ніде й ніколи незалежність не дає громадянам одразу все. Нерідко спочатку стає навіть гірше, ніж було. Згадаймо знамениті претензії єврейського народу до Мойсея на шляху з єгипетського полону до Землі Обітованої: «У країні фараона ми сиділи біля казанів з м’ясом, а тут, у пустелі, потерпаємо». Коли російський імператор Алєксандр ІІ ліквідував кріпацтво, селяни нарікали: «А за барина було краще!». Що дала самостійність американцям одразу після визвольної війни під проводом Джорджа Вашинґтона? Можливість не сплачувати податки британській короні й мати власне парламентське представництво? У перші 30 років після проголошення державності звичайні американці не стали заможнішими й щасливішими. США важко спиналися на ноги, і була ще одна війна за незалежність, коли вже в ХІХ столітті Британія спробувала відновити свій контроль над Америкою.
Читайте також: Попередні підсумки
Незалежність дає свободу будувати власну хату, де своя правда, і сила, і воля. Або також своя неправда, несила й неволя. Але своя. Це шанси творити власне життя, бути собою. Залежність — їх відсутність. А вже хто і як скористається своїм завоюванням чи подарунком історії, це питання до нього самого, тут мова про якість самореалізації. Іноді країни з вельми тривалою історією незалежного існування є типовими прикладами нереалізованості. Нині часто згадують про першу незалежну державу Латинської Америки — Гаїті, що, проіснувавши понад 200 років, так і не досягла нічого, не подолала злиднів, корупції та диктатури. Однак і тут спрацювало те, що німецький філософ Геґель називав іронією історії. Ми знаємо кілька ситуацій, коли вищі сили розпоряджаються так, щоб дати змогу провести історичний експеримент у реальному часі. Згадаймо демонстраційний ефект Північної та Південної Кореї, Східної та Західної Німеччини. У Карибському басейні історія також дала матеріал для порівняння. На західній частині острова Гаїті міститься держава, що не здатна прогодувати своє населення, ізольоване від світу власною відсталістю, перманентними соціальними й екологічними лихами (усі ліси знищено задля потреб жителів). ВВП на особу — $1,7 тис., тривалість життя — 51 рік, як у відсталих африканських країнах. А на східній частині — Домініканська Республіка, що завоювала незалежність на чотири десятиліття пізніше. Там тривалість життя — 68 років, ВВП на особу — $6,1 тис. Це доволі благополучна країна, що зберегла чудову тропічну природу, один із найпопулярніших центрів світового туризму. Домініканці скористалися своїм історичним шансом, а гаїтяни — ні. Отже, незалежність сама собою нічого не гарантує. Вона лише дає перспективу й можливість. А вже що нація зробить зі своїм життям, це її власна відповідальність. Повчальні приклади, до речі, є і значно ближче. На початку 1990-х наша сусідка Польща почала «шокові» реформи. Зубожівши, її громадяни торгували всіляким дрібним крамом, зокрема й на багатьох ринках України. І робили вони це так завзято, що деякі наші «дотепники» жартували: «Поляк не національність, поляк — професія». І де тепер Польща, а де Україна? Позбавившись залежності від Москви, наші західні сусіди сповна скористалися національною свободою, пройшли за два з половиною десятиліття великий і плідний шлях.
А ми бездарно протринькали чверть століття свого історичного часу. Голосували за комуністів, дозволяючи їм у 1990-ті мати одну з найбільших фракцій у парламенті, ніяк не хотіли самим собі сказати правду про власне минуле (консервуючи зоологічний совок на вулицях міст і сіл), не квапилися відірватися нарешті від східної імперії, провокуючи її своєю слабкістю — військовою, а також культурною і ментальною несамодостатністю в духовній сфері. Кучмівська «Україна — не Росія» була фактом реальності й свідомості зовсім не для всіх. За цю наївність і геополітичну безвідповідальність нині платимо великою кров’ю. Страшенно здивувала нещодавня заява начальника Генштабу ЗСУ генерала Муженка, мовляв, під час подій під Іловайськом ніхто в нашому військовому керівництві не очікував удару Росії по українській території. Військові командувачі не мають права так погано знати потенційного, а тепер уже й фактичного супротивника. Виходить, увесь наш генералітет був (чи ще й досі є?) абсолютною tabula rasa щодо історії України та Росії, досвіду двосторонніх відносин, нинішнього ідеологічного й морального стану східного сусіда…
Читайте також: Вистраждана свобода
Власне, це й не має дивувати, адже всі останні роки після 1991-го ми були бутафорно незалежною державою, де президенти України, як давні князі до Сарая (столиці Золотої Орди), і до, і після виборів покірливо їздили до Москви по «ярлик» на правління. В усіх структурах урядування України сиділи явні чи таємні московські наглядачі. П’ята колона Кремля діяла на нашій території абсолютно вільно й безперешкодно. Навіть Віктор Ющенко після свого отруєння та перемоги Помаранчевої революції перший державний візит здійснив до Росії…
Ми були московським протекторатом. І не варто діячам Народного руху та інших національно-демократичних організацій дуже хвалитися тим, що саме вони в 1991 році проголосили незалежність України. Насправді то була псевдонезалежність, коли її президенти не наважувалися чхнути без дозволу Москви, коли частина країни де-факто була окупована, коли в київських кабінетах сиділи російські резиденти, котрі навіть не дуже ховалися.
Однак навіть сьогодні наша держава залишається залежною від ворога: не розірвано дипломатичних відносин із Росією, не закрито кордону з нею, агресор по-справжньому не названий агресором (із ним і надалі активно співпрацюють у різних сферах), не запроваджено воєнного стану тощо. Тому Захід має право вважати все, що відбувається в Україні та з Україною, внутрішнім конфліктом, «громадянською війною» і тиснути на нашу владу в намаганні подолати це протистояння коштом України. У такому сенсі вплив союзників може бути не менш небезпечним, ніж підступи супротивника. Тому що незалежність слабкої країни неминуче є доволі формальною і умовною. Необхідно визнати як факт деякі негативні моменти: за ці 24 роки ми не спромоглися збудувати соціальну державу, яка діяла б в інтересах усіх громадян. Не зуміли збудувати національну державу, бо мовні, культурні, релігійні та національні права українців не забезпечені, а в деяких регіонах вони зазнають дискримінації та принижень. Себто ми не виконали основних завдань, в ім’я яких нація проголошує самостійність. Тому існування України як незалежної держави не є гарантованим, ми дотепер перебуваємо в зоні геополітичного ризику й точку неповернення до імперії ще не минули. Це пояснюється окрім багатьох інших причин іще й тим, що в Україні державний апарат та чиновництво дуже слабко й неефективно керовані, а демократичні права віртуозно використовують для послідовної руйнації держави антиукраїнські сили.
Читайте також: Володимир Василенко: «Наша незалежність – це не примха долі, а закономірність»
До того ж ми маємо хворе і злиденне суспільство на тлі фантастичного збагачення та всевладдя кланово-олігархічних груп. Зрозуміло, що нинішнє керівництво, яке є породженням цієї системи, боротися проти неї не може й не бажає. Уся його розпіарена антикорупційна діяльність, уся ця деолігархізація набула демонстративно карикатурного характеру. Поки що Україна не мала правдиво незалежної від іноземних чинників української влади, яка ставила б понад усім національні інтереси, не дозволяючи маніпулювати собою ні ворогам, ні друзям… Незважаючи на всі велетенські проблеми, жодна нація не має альтернативи проголошенню й захистові своєї державної незалежності. Інший шлях — це більш чи менш швидке зникнення з історичного кону й відхід у небуття.