Одноповерхова Україна

В Україні побутує думка, що наша країна переважно місь­­­­ка, а сільське насе­лен­­­ня є меншістю, що проживає в несприятливих умовах і потребує підтримки чи опіки з боку держави. Ґрунтується таке переконання на здобутих ще в школі знаннях щодо офіційної частки міського населення серед жителів країни. Перед Революцією гідності вона становила 69%, а після окупації Криму й окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДіЛО) зменшилася до 68%. Однак реальна ситуація істотно відрізняється від такої офі­­ційної картинки й оголює складнішу проблему.

Не лише за питомою вагою агропромислового комплексу у ВВП чи зайнятості, а й за часткою жителів у сільських районах Україна вже є і з кожним роком дедалі більше перетворюється на аграрну країну. З одного боку, це свідчить про ще вищу, ніж вважається, залежність перспектив її розвитку від вирішення інфраструктурних та соціально-економічних проблем аграрних територій. А з друго­­го – про неможливість робити це традиційним патерналістсько-дотаційним способом, коли села й сільське господарство підтримувалися міс­­тами та промисловістю, як це було в СРСР із його нафтогазодоларами та роздутою важкою промисловістю або в багатих країнах Заходу з незначною питомою вагою сільського господарства та часткою населення аграрних територій.

Вирішення проблем аграрних територій та їх мешканців має стати насамперед їхнім завданням і фінансуватися за рахунок власних ресурсів. Роль держави тут може полягати лише у створенні умов, які стимулювали б і полегшили б ці процеси. Але успіх залежатиме виключно від здатності самих мешканців активізувати суспільно-політичне жит­­­­­тя, яке традиційно нагадувало летаргійний сон із гіпертрофованими сподіваннями на область і столицю, які мали вирішити ті чи інші місцеві проблеми.

Особливості української урбанізації

Попри те що офіційна частка місь­­кого населення в Україні впродовж останніх років істотно не змінилася, сталися значні змі­­ни у співвідношенні «міських» населених пунктів різного розміру. Із 52 українських міст, у яких 2014 року проживало понад 100 тис. осіб, 15 залишилися на окупованих РФ територіях (6 у Криму та 9 в ОРДіЛО). Зокрема, 5 із 13 з населенням від 300 тис. до 1 млн. У результаті на підконтрольній Україні території зросла питома вага серед міського населен­­ня мешканців міст-міль­йон­ників (Київ, Харків та Одеса), а водночас містечок із населенням до 20–25 тис. жителів.

Читайте також: За куркулізацію всієї країни!

Підрахунки, проведені на ос­но­­ві поточної статистики Держстату та управлінь статистики в регіонах, свідчать, що на початок травня 2015 року на підконтрольних Україні територіях проживало 39 млн осіб «наявного населення». Ця цифра без переселенців із ОРДіЛО, кількість яких наразі не підлягає точному визначенню. З одного боку, певна частина з понад 1 млн зареєстрованих «вимушених переселенців» є вихідцями із нині підконтрольних Україні частин Донецької та Луганської областей. З другого – є підстави вважати, що серед зареєстрованих переселенців із ОРДіЛО чимало фіктивних, які насправді лишаються на окупованих територіях.

В укрупнених громадах буде більше представників малого бізнесу та стимулів для них боротися за місцеву владу

Офіційно із 39 млн міськими мешканцями вважаються 26,6 млн, сільськими – 12,4 млн. Проте серед міського населення лише 18,2 млн проживало в населених пунктах із понад 50 тис. осіб (межа, нижче від якої міста вважаються малими). Причому спостерігається вкрай нерівномірне зосередження мешканців великих і середніх міст: концентрація в кількох компактних ареалах і водночас досить низька їхня част­­ка (20–30%) на переважній частині території країни.

Так, більш як половина, 10 млн із 18,2 млн, жителів міст із населенням понад 50 тис. проживає у «Великому Києві» (Києві, Броварах та Ірпені, 3,08 млн осіб), При­­дніпров’ї у складі Дніпропетровської області та прилеглого до неї Запоріжжя із Запорізьким районом (3 млн), Харкові (1,45 млн), «Великій Одесі» (міськради Оде­си та Іллічівська, 1,1 млн) та підконтрольній Україні частині Донеччини (1,4 млн). Частка мешканців міськрад із понад 50 тис. жителів у Придніпров’ї та підконтрольній Україні частині Донецької області становить 71%.

Натомість за межами зазначених територій у містах із понад 50 тис. осіб наразі проживає тро­­хи більше ніж чверть мешканців (28,3%). У переважній частині областей ідеться лише про обласні центри (Вінницька, Тернопільська, Чернівецька, Рівненська) та одне-два міста з населенням 50–100 тис. (Закарпатська, Хмельни­­цька, Волинська, Чернігівська, Пол­­тавсь­­ка, Черкаська, Івано-Фран­ківська, Кіровоградсь­­ка, Миколаївська, Херсонська).

Причому частка жителів міст із понад 50 тис. жителів є приблизно однаковою (коли не брати до уваги п’ять означених вище ареалів високої концентрації їхнього населення) як на Заході (28,3%), так і на Півдні (30,9%), у Центрі (33,1%) та на Схо­­ді. Наприклад, у підконтрольній Україні частині Луганської облас­­ті та Харківській (без Харкова з двома приміськими районами) у містах із понад 50 тис. мешканців проживає лише 27,5%, а в Запорізькій (без прилеглого до Дніпропетровщини Запоріжжя з районом) – 35%.

Таким чином, в абсолютній більшості регіонів України переважають мешканці населених пунктів із менш ніж 50 тис. осіб. Це, між іншим, часто позначається на репрезентативності со­ціо­логічних досліджень тих компаній, які проводять їх тільки в більших містах. Адже настрої жителів містечок центрально-захід­них регіонів суттєво відрізняються від настроїв не лише жителів великих і середніх міст, які зосереджені в зазначених вище п’яти анклавах, а й обласних центрів їхніх же регіонів.

Містечка та децентралізація

Серед малих міст 67 мають чисельність населення понад 20 тис. осіб і при цьому розвинений не­аграрний сектор економіки (наприклад, міста енергетиків Ладижин, Енергодар, Нетішин, Славутич), є важливими транспортними вузлами (Фастів, Козятин, Жмеринка) чи туристичними центрами (Миргород, Трускавець тощо). Сукупно в них проживає ще близько 2,1 млн осіб. Решта 6,3 млн міських мешканців проживали в типових містечках.

У більшості містечок у радянський час існувало одне, а то й два великих сільськогосподарських підприємства (колгоспи або радгоспи), у яких було принаймні 1–1,5 тис. зайнятих. У процесі проведення земельної реформи вони отримали наділи, які зараз їхні сім’ї здають в оренду або обробляють самостійно. Переважна частина мешканців цих містечок у приватному секторі, як і на селі, живе значною мірою за рахунок підсобних господарств, інша заробляє на хліб у фермерських господарствах чи утворених на базі колишніх радгоспів/колгоспів агрофірмах (часто складових агрохолдингів).

Читайте також :АПК: хвороби зростання

Водночас, за поодинокими винятками, протягом останніх 20–25 років місцеві у більшості своїй нежиттєздатні промислові підприємства припинили існу­ван­­ня. А самі містечка дедалі менше відрізнялися від навколишніх більших сіл. У тих випадках, коли вони мали статус районних центрів, значна частина зайнятості та валового регіонального продукту в них створювалася завдяки розміщенню там фінансованих із державного бюджету державних установ та закладів соціальної інфраструктури (лікарні, закла­­ди культури тощо). Наразі вони мають найсприятливіші передумови, щоб стати вже центрами укрупнених громад, що закріпи­­ть за такими громадами аграрний статус та поглибить і так досить значну аграризацію наявних містечок.

У таких містечках і селах наразі проживає понад 18,7 млн (48% усього населення країни), у містах із населенням понад 50 тис. осіб – 18,2 млн (46,7%), ще 2,1 млн (5,3%) у тих 67 містах, які мають перехідний характер між містечками та середніми містами. Останні в більшості своїй також стануть центрами громад із включенням до їхнього складу навколишніх сіл, проте такі громади будуть менш виражено аграрними.

Чимало українців сприймає нинішній процес укрупнення сільських громад як об’єднання кількох колишніх сільрад в одну. Насправді затверджена урядом «Методика формування спро­мож­­­­­­них територіальних громад» передбачає такі критерії для нових центрів, що в більшості своїй на відповідний статус зможуть претендувати лише наявні містечка та селища міського типу, які зараз є райцентрами або містами обласного підпорядкування. І тільки в деяких випадках ті, які колись були райцентрами, або окремі великі села, що такого статусу ніколи не мали. До речі, на підконтрольній Україні території налічується близько 900 малих міст і селищ міського типу, а громад має бути створено бли­зь­­ко 1200–1400.
Наприклад, до інфраструктури, яку повинен мати потенційний центр громади, крім повних загальноосвітніх шкіл та поліклінік/амбулаторій, закладів дошкільної та позашкільної освіти зараховано також приміщення, придатні для роботи державних органів, установ, які здійснюють повноваження щодо правоохоронної діяльності, реєстрації актів цивільного стану та майнових прав, пенсійного забезпечення, соціального захисту, пожежної безпеки, казначейського обслуговування. «Зона доступності» адміністративних центрів громад визначається на відстані не більш як 20–25 км шляхів із твердим покриттям, що зіставно з нинішньою відстанню від більшості районних центрів до найвіддаленіших сіл.
І справді, за інформацією з регіонів, принаймні в Центрі та на Півдні, де переважають старі адміністративні райони з незнач­ною кількістю мешканців (15–35 тис. осіб), помітна тенденція до формування громад насамперед на базі наявних районів. Створення двох чи більше громад у межах старого району, найімовірніше, буде винятком, аніж пра­­вилом. Воно торкнеться або районів із населенням близько 50 тис. осіб і більше та/або наявністю в їх межах принаймні двох-трьох містечок чи селищ міського типу, або надто великих за площею районів із малою густотою населення, насамперед у степовій та поліській зоні, де в разі формування громади на основі наявного району відстань до центру була б занадто великою.

Читайте також: Лобісти латифундій

Спроби місцевих сільських голів у деяких районах створити малі громади (п’ять – сім у межах невеликих районів), об’єднавши лише кілька наявних сільрад, різко дисонують з урядовою методикою. І, що не менш важливо, з інтересами керівництва старих районів, які в разі формування громад на базі цих районів зможуть зберегти, а то й посилити свою владу на всій раніше підконтрольній їм території. Тож слід очікувати, що, не маючи достатніх власних ресурсів для створення необхідної інфраструктури, вони раніше чи пізніше будуть зламані з використанням бю­­джетно-фінансового кийка.

Виклики та можливості

Зумовлене реформою місцевого самоврядування зростання питомої ваги аграрних громад у структурі населення країни та розмірів самих громад створить для їхніх мешканців як нові виклики, так і можливості.

З одного боку, є ризик встановлення контролю над громадами й навіть новими укрупненими районами (повітами) великих агрохолдингів та великих місцевих латифундистів. Така перспектива загрожуватиме деградацією інфраструктури та зро­станням безправності місцевих мешканців, порівняно з якою господарювання олігархії в масштабах країни видасться дрібницею. Підконтрольні магнатам депута­­ти виборних органів влади та керівники виконавчих комітетів, поліції, інших установ здатні наблизити життя в аграрних громадах до реалій феодалізму значно більше, ніж це було раніше в селах. Не факт, що незалежний від них, призначуваний центральною владою префект буде далеко (у більшості нинішніх областей має бути лише три-чотири повіти), а його повноваження знач­­но вужчі, ніж у нинішніх державних адміністрацій.

Нарешті, жителі укрупнених аграрних громад стануть ще помітнішими як потужний електоральний ресурс на виборах до загальнодержавних та регіональних органів влади. Адже, як було зазначено вище, у переважній частині областей вони становлять переконливу більшість виборців. І навіть у загальнонаціональному масштабі принаймні половину. Раніше їх традиційно намагалися використовувати представники влади, які володіли тут адміністративним ресурсом. Але з огля­­ду на нинішні соціально-еконо­мічні реалії та тенденції до зростання ваги аграрного сектору й панівних у ньому агрохолдингів уже найближчим часом можна очікувати їхніх спроб приватизувати цей виборчий ресурс і, не виключено, навіть створити одну чи кілька аграрних політичних сил.

Водночас укрупнення збільшить у межах кожної громади, не кажучи вже про повіт, кількість представників малого бізнесу (фермерів, власників невеликих підприємств харчової та дерево­обробної промисловості, торговельних закладів, транспортних підприємств, закладів у сфері послуг). У нових громадах їх налічуватиметься принаймні кілька сотень, а в районах – тисяч. Це сприятливий ґрунт для формування на місцях дієвих економічних і суспільно-політичних об’єд­нань та асоціацій для захисту власних інтересів, вирішення нагальних проблем та впливу на місцеву владу, від якої дедалі більше залежатиме життя громади.

Зокрема, об’єднання громад може дати новий поштовх фермерському руху, який передусім відчуватиме потребу протидіяти засиллю агрохолдингів та латифундистів. І в регіонах із розвиненим фермерським господарством у них є для цього потенціал. Наприклад, на Одещині налічувалося 5,2 тис. фермерських господарств, Миколаївщині – 3,9 тис., Дніпропетровщині – 3,3 тис., Кіровоградщи­­ні – 2,6 тис., Херсонщині – 2,4 тис., Запоріжжі – 2,3 тис., Він­ниччині – 1,9 тис., Полтавщині – 1,8 тис., Закарпат­­ті – 1,5 тис., Хмельниччині та Київщині – 1,4 тис., Черкащині – 1,3 тис. Це означає, що принаймні в названих регіонах у кожному новоствореному повіті буде щонайменше по 400–600 фермерських господарств, у громадах – 50–100. Особ­ливо якщо вдасться знайти змичку інтересів і повести за собою найпідприємливішу частину самозайнятих в особистому господарстві селян та підприємців із суміжних сфер агропромислового комплексу. Ад­же їхня чисельність як мінімум у 10–20 разів перевищуватиме в громадах кількість самих фермерів.