Багатолика традиція

На теренах сучасної України з найдавніших часів співіснувало багато форм хрис­тиянства, язичництво, юдаїзм, іслам, які в пізніші епохи, включно із нинішньою, доповнилися гроном інших. Це дало унікальну можливість виробити мир­­ні форми співжиття різних релігій на одній території і зробити толерантність притаманною рисою характеру українців. До того ж, у нас ніколи не було релігійних війн. Також треба додати давню українську традицію не вертикальних, як у Римі, Константинополі чи пізніше Москві, відносин суспільства та церкви, а їхню горизонтальність, яка передбача­­ла не лише активний однобічний вплив церкви на мирян, але й пастви на церкву. Це робить український досвід унікальним і вартісним.
Симфонія церкви і держави, адаптована і живуча в Росії, що так любить всіляко хизуватися статусом «третього Риму», у Візан­­тійській імперії, період секуляризму й атеїзму радянської доби, європейські віяння постсекуляризму, коли релігія поступово із соціальної та політичної площин перетворюється на приватну справу кожного – так чи інакше, всі ці моделі взаємодії суспільства і релігійних організацій або вже існували, або нині існують у межах України, формуючи в сукупності специфічне ставлення до релігії і церкви як інституції, помітно відчутне і в наш час.

Симфонія і виборність

Система державно-церковних від­­носин Київської Русі, які встановилися у державі одразу після її остаточного хрещення, були запозичені разом із релігійною традицією з Візантійської імперії. Йшлося про практику державно-церковної симфонії, прописаної у 6 пункті кодексу імператора Юстиніана: держава і церква визначалися двома божественними дарами людству, які мають існувати в повній згоді між собою. Церква відає ділами божественними, а держава – земними, і водночас опікується охороною церковних догматів і священства, яке скеровує суспільне життя відповідно до релігійних приписів. У часи Ярослава Мудрого формуються необхідні для повноцінної помісної церкви інститути і структури, з’являється митрополича кафедра при Київському соборі св. Софії. У 1051 році на київську митрополичу кафедру обирають митрополита Іларіона, русича, першого очільника церкви Русі. Кандидатів на єпископів спершу обирали на архієрейському соборі, однак потім укоренився звичай, коли саме місцеві князі разом із іншими представниками місцевої влади визначали кандидатів на висвячення. Традиції переміщувати архієреїв з кафедри на кафедру у середньовічній Київській митрополії не існувало. Водночас у кожному містечку був свій єпископ або митрополит, що робило становище єпархіального керівника вищим, ніж у Візантії. Управ­­ляти єпископам допомагали єпархіальні крилоси, котрі діяли на засадах звичаєвого права. Це були священики з найвищим з-поміж інших рівнем освіти та ченці, яких очолював протопресвітер. Вони асистували архієреєві у різних культових обрядах, а також засідали в суді і завідували нерухомим майном єпархії.

Співіснування багатьох релігій в Україні – явище історичне, а не принесене в останні 25 років незалежності

Симфонія церкви і держави, хоча і проголошує двох суб’єктів такої взаємодії рівноправними і рівноцінними, на практиці означає переважання впливу одного з них на політичне і суспільне життя. Таким чином з’являється «папоцезаризм», коли церковний клір має вищий авторитет за світську владу у зазначених вище питаннях, або «цезарепапізм», коли церква підпорядковується світським владарям і слугує досягненню їхніх інтересів. Залеж­­но від того, що з двох названих домінувало, церква набувала або статусу головної, або підпорядкованої інституції, яка не має права на власний голос. На зламі епохи Середньовіччя і ранньомодерної доби на українських теренах, які входили до складу Поль­сько-Ли­товської держави, згадані практики співіснували (щоправ­­да, не в таких формах, як у країнах Західної Європи чи в Московії). Дошкульним було «право патронату», тобто надання церков і монастирів у користування духовним особам королем, магнатами або шляхтою, які зосередили у своїх руках право власності на нерухоме майно церк­ви та її землі. Це давало їм змогу нав’язувати свою волю чи конфесійні вподобання, продавати навіть найвищі церковні пости. На Віленському соборі 1509 року, скликаному за ініціативою київського митрополита Йосифа Солтана, серед інших було ухвалено і правило, яке засуджувало симфонію і викорис­тання права патронату при рукопокладанні духовенства і призначення на духовні посади, а ті, хто отримав хіротонію за гроші, відлучаються від церкви.

Читайте також: Свобода від совісті. Сепаратисти розв'язали релігійний терор

Приблизно у цей час повертається і закріплюється в традиції Київської православної митрополії виборність як основа заміщен­­ня всіх церковних посад. Архієреї обиралися соборами, на яких голос мали миряни. Священики і дяки обиралися на зборах парафіян. При цьому укладався спеціальний договір,часто навіть у письмовій формі, де виз­на­чали­­ся умови займання особою конкретної церковної посади. Майже все XVIІІ століття існував парафіяльний «вибір» – особливий документ, яким громада підтверджувала свою згоду прийняти певну особу в клір. Виборність поширювалася і на чернецтво, зокрема під час виборів архімандрита чи ігумена. Особливо така практика була характерна для київських монастирів, де до виборів керівників долучалися як біле духовенство, так і миряни. Участь світських людей у виборах церковного кліру своїм корінням сягає апостольських часів, коли апостоли обирали разом з народом двох кандидатів і кидали між ними жереб. Виборність кліру різного рівня, як могли, зберігали в Київській митрополії, і цим вона відрізнялася від Московської і навіть Константинопольської церков, де характерним було й залишається до цього часу призначення єпископів і священиків. У VI столітті у Візантії почали діяти закони Юстиніана, за якими з 2-3 кандидатів у єпископи обирало вище духовенство і найвпливовіші місцеві чиновники, а остаточний вибір залишався за митрополитом чи патріархом. Цю схему повністю запозичила Московія, але тут, під впливом становлення необмеженої монархії, були втрачені будь-які риси виборності. Від середини XV століття у Московській державі єпископів і навіть митрополита обирають «…за обранням Святого Духу і за велінням пана нашого Великого князя…». У «Чині і уставі» XVII сто­­ліття написано, що єпископами стають ті, «кому цар звелить і святійший патріарх благослови­­ть і поставить». Священиків же призначав правлячий ієрарх.

При виборах вільними голосами кандидат, обраний багать­­ма, нікому конкретно не був зобо­в’я­заний. З часом це забезпечило формування таких принципів ієрархічної структури православної церкви в Україні, які докорінно відрізняли її від функціонування церков, підконтрольних Константинополю чи Москві. Обравши митрополита, єпископи вважали себе рівними йому, а митрополита – першим серед рівних. Тому увесь клір мав не тільки права, а й обов’язки не лише перед світською владою, а й суспільством. Це вплинуло також і на формування православних церковних братств в Україні, які мали широкий вплив як на її духовне, так і на світське життя.

З багатьох джерел

Терени сучасної України цікаві тим, що присутність багатьох релігій на її території, їхнє співіснування, контакти і конфлікти – це явище історичне, а не принесене за останні 25 років незалежності. Навіть якщо спробувати розібратися з історією поширення християнства на цьому географічному просторі, виявиться, що все не зводиться до канонічної історії хрещення Русі князем Володимиром Святославичем 988 року і Візантії, як єдиного джерела християнізації. Територіально важливими в поширенні цієї віри були причорноморські міста і Крим, де християнство активно прижилося ще в перші декілька століть нової ери, за часів Римської імперії, та ареал сучасної Наддніпрянщини, яка тісно контактувала із причорноморським узбережжям і степом. Саме на них поширювався вплив Скіфської, Корсунської, Готської,  Сурожської, Фулльської і Боспорської єпархій, які несли християнство не тільки тодішнім жителям степової України, наприклад, готам і залишкам скіфських і сарматських племен, а й слов’янам, які мешкали північніше по Дніпру. Якщо взяти до уваги процес християнізації Русі як окремого державного утворення, то ця історія нагадує аналогічний процес у її найближчих сусідів-скандинавів. Варто взяти до уваги гіпотезу про перше офіційне хрещення Русі за варяга Аскольда, який, вельми можливо, був хрещений місіонерами не візантійського, а римського обряду. Потім нове віровчення втрачає функції державної релігії внаслідок перевороту 882 року. Протягом X століття на Русі відбувається боротьба християнства з язичництвом, коли спалахи антихристиянського терору чергувалися з періодами релігійної толерантності. Русь контактувала як з християнським центром у Константинополі, так і в Римі, який відправляв на руські терени посольства за часів пап Бенедик­­та VII, Іоанна XV та Сильвестра ІІ. Є згадки, що першу латинську дієцезію в Києві було засновано 977 року архієпископом Боніфацієм. Трива­лий час існує традиція фа­ктич­ного хрис­тиян­­сько-язичниць­­кого двовір’я, що міцно укорінилося у народному фольклорі, а в наш час доповнилося неоязичництвом як спробою відновити дохристиянську духовну традицію

Читайте також: Людмила Филипович: «Релігійність українців здебільшого ситуативна»

Давно відома на території України і юдейська традиція, носії якої мешкали у причорноморських містах, а пізніше – у різних містах Русі. До того ж, юдаїзм був панівною релігією Хазарського каганату, що до часів князя Святослава збирав данини з частини земель, які потім увійшли до складу Київської Русі. У першій половині XVІІІ столітті на території західної України як опозиція до догматично-обрядового формалізму і рабинської ортодоксії виникло містичне відгалуження юдаїзму – хасидизм. Засновником хасидизму був Ізраель бен Еліезер (Баал Шем Тов), відомий серед євреїв і неєврейського населення Поділля, як святий і чудодій. Уже в середині XІX століття половина єврейських громад України визнавала хасидизм. Іслам відомий на наших теренах ще з києво-руських часів. На постійних основах він приходить на українську територію ще в XІІІ столітті з його носіями, кримськими татарами, ногайцями та ордами Єдисану і Буджаку, з якими предки сучасних українців мають не лише військові конфлікти, а й тісну торгівлю. Протестантизм у формах лютеранства, кальвінізму і соцініанства поширюється Україною букваль­­но через кілька десятиліть після свого виникнення у Європі, в середині XVI століття. Від початку XІX століття починається друга хвиля приходу протестантизму до України, коли її просторами поширюється різні форми євангельського християнства. Кіне­ць XVI століття приносить ство­рен­­ня греко-католицтва, не менш унікального і самобутнього для України явища, ніж англіканство для Великобританії. Із входженням до Речі Посполитої на українській території впевнено почувається римо-католиц­тво. Сюди від репресій російського царсь­кого уряду тікали старообрядці й молокани. Це лишень схе­ма­тич­­на картинка, яка не включає усіх релігійних течій, що в минулому і протягом недавнього періоду обрали Украї­­ну своєю земною батьківщиною, а українців – своєю паст­­вою.

Попри всі згадані вище позитиви, проблемами, які стосують­­ся релігійного життя в Україні, є незавершеність процесу усвідомлення тих багатьох церков і релігійних організацій, що гарно почуваються і діють в Україні, справді українськими та незнання самими українцями, які релігії є в їхній країні й наскільки вони традиційні для цих теренів. Будь-яка революція, зокрема і українська Революція гідності, торкається всього соціуму, частиною яко­го є релігійні організації. Очевидно, що в умовах нинішньої військової агресії Росії українці, попри всю свою вроджену толерантність, не терпітимуть ані промосковських, ані пацифістських гасел, які можуть линути від релігійних центрів і лідерів. Для останніх прийшов час нарешті визначитися, з ким вони, а для українців – більше дізнатися про себе самих і співгромадян.