Будьмо відверті: Петро Порошенко далебі не найгірший президент із тих, що ми мали, можливо, навіть найкращий. Оптиміст сказав би: могло бути гірше.
Проте навіть добре поінформований оптиміст не знає відповіді на запитання: чому в нас нічого не міняється? Чому влада боїться ламати стару матрицю? Чому ніхто не покараний за вбивства, зради і грабунки?
Щоб зрозуміти, які відповіді можемо одержати від влади і чи можемо взагалі, мусимо визнати очевидне: так, ми були колонією і маємо хронічну проблему з якістю еліти. Адже та, що з’явилася від 1991 року, спочатку була просто уламком колоніальної адміністрації, а згодом її швидко замінила собою новопостала компрадорська буржуазія. В умовах слабкої постколоніальної держави компрадорський бізнес здобув величезні статки й дивився на державу як на дійну корову. У кріслі «царя в провінції» відтоді побували колишній червоний директор Кучма, колишній банкір, схильний до етнографізму, Ющенко і ставленик від компрадорів Сходу Янукович.
У 2014 році Янукович утік, а що лишилося? Лишився фактичний колоніальний статус України. Тобто метрополія, яка сьогодні розраховує на економічний потенціал колонії, компрадорський великий бізнес, креольська свідомість і посттоталітарний страх змін. Великий бізнес виріс в Україні початку 90-х залежним і орієнтованим на метрополію, але, зрештою, яким ще буває компрадорський бізнес у відносинах колонія – метрополія? І для чого такому бізнесу українська держава? Цілком достатньо адміністрації у вигляді такого собі Закритого акціонерного товариства, де все вирішуватиме клуб «сильних і багатих», хоча формально-демократично акціонерами можна записати всіх громадян України й через телевізор транслювати їм потрібні меседжі. Патріотизм? Ну так для цього є малороси, які завжди готові освятити оборудки вишиванкою чи козацькою піснею. Соціальні протести? Ну так для цього є ліві – молоді й активні ліваки, які красиво й епатажно випустять пару у свисток.
Читайте також: Світ про Україну: Путіна влаштує, якщо у Києві керуватимуть олігархи
А ще є глобальний проект «Вільний ринок від Лісабона до Владивостока», який спокушає колосальними прибутками на територіях за Уралом. Десь там по дорозі загубиться не одна лише Україна, але природа бізнесу диктує своє. І ось уже Христя Фрилянд, колишня співробітниця бюро Financial Times у Москві й модератор круглих столів Пінчука у Давосі та зустрічей на Санкт-Петербурзькому економічному форумі, радіє у News Week із того, що питання національної ідентичності й мови в Україні не проблемне: оті президент Петро Порошенко і прем’єр-міністр Арсеній Яценюк є російськомовними і т. п. Ми правильно почули рупор великого міжнародного бізнесу: байдуже, якою буде Україна, хай би й російською, а найкраще, якщо неукраїнською? Тоді менше проблем із національними й державними інтересами, чи не так? Цікаво, що сказав би пані Фрилянд німецький Mittelstand, якби вона запропонували йому бути не німецьким, а безнаціональним? І що сказали б німці своїм російськомовним лідерам, якби такі в природі могли з’явитися?
От чого насправді боїться олігархічний бізнес – український, російський чи міжнародний, то це малого й середнього бізнесу. Ні, не мафів, придорожніх генделиків і базарних перепродувачів, а бізнесу справжнього капіталізму. Того, який не заробляє на нерівноправних економічних відносинах метрополії і колонії, не живе з державних монополій, не купує політичних лідерів і не садить свого ставленика у президентське крісло, щоб відбити витрати. І треба визнати: такий бізнес є не тільки по-чесному успішний, а й по-справжньому патріотичний та україноцентричний. Бо кому ще так конче потрібна сильна українська держава? Кому ще так болітиме національна зрада? Хто, як не малий і середній бізнес, найперший страждає від екологічних катастроф, поганих доріг, убогої освіти та вбивчої медицини?
Читайте також: Чи почалась насправді боротьба з олігархами
Олігархи мають другий дім за кордоном, люмпен мислить категоріями цигарок і пляшок, підневільні бюджетники компрадорської держави безправні й залякані. То хто, як не український Mittelstand, найбільше закорінений в Україну? Кому, як не йому, об’єктивно для виживання потрібні верховенство права, чесні суди і прозора влада? І хто ще об’єктивно зможе протистояти спробам олігархів підім’яти цю владу під себе? Тому повстання 2004 і 2014 років стоять на плечах справжнього українського капіталізму незалежно від того, хто мерз у наметах, кидав «Молотова» й озброював перші добровольчі загони. Звісно, великий бізнес необхідний сильній та успішній економіці. І нищити його було б самогубством. Питання в ролі, яку цей бізнес відіграє в державі, та його впливі на владу й суспільство. Великий капітал може стати рушієм прогресу, а може – руїнником. Усе залежить від нашої здатності змусити його дотримуватися чесних правил гри. А головне – запровадити ці чесні правила гри.
Петро Порошенко приречений увійти в історію як президент перехідного періоду. Ось уже майже рік, як українці намагаються визначити, куди ж він переходить. На кого він спирається? На великий олігархічний бізнес і створене ним Закрите акціонерне товариство? Чи на українську буржуазію, головного творця національного багатства й запоруку успішної національної держави? Розчистити колоніальні авгієві стайні – це 90% роботи для незворотності української незалежності. Так, слава будівництва нового дому на чистому місці дістанеться іншим, але для справжнього державного діяча це не трагедія, а лише виклик долі.