Вижив, щоб виконати визначену йому долею письменницьку місію. І коли настав час миру, він написав книги, що несли незвичну для підконтрольної совєтської літератури правду про людину в жорстоких обставинах ХХ століття. Найчастіше то були книги про пережиту війну з її «окопною правдою», що дуже й дуже відрізнялася від «реальності» генеральських та маршальських мемуарів, у яких губився солдат – «маленька людина» великої світової бойні.
Всевишній оберігав Васіля Бикава у січні 1944 року під Кіровоградом, коли ворогові вдалося здійснити раптовий прорив і майже повністю розгромити стрілецький полк, у якому молодший лейтенант Бикав воював. Тут, біля Великої Северинки, його поранило в ногу; тут він залишився у промерзлому кукурудзяному полі один на один із німецьким танком. Кинув гранату, проте машина не загорілася. Танкові гусениці ось-ось мали розчавити пораненого Бикава. Одна з них проїхалася краєм його шинелі, обкидавши жертву сніговим пилом… Урятував однополчанина ротний Петро Миргород: його граната таки влучила в танк, і він спалахнув… Сам же Миргород назавжди залишився під Кіровоградом…
Щасливий Випадок іще не раз рятував Бикава у тій страшній січневій веремії. Хоча в полку його вважали загиблим. Коли розтали сніги й селяни збирали на місці бою тіла забитих, хтось знайшов польову сумку командира взводу Васіля Бикава – тоді й вирішили, що його самого вбито. Ім’я Бикава з’явилося на братській могилі у списку полеглих біля Северинки…
На тій землі, де в січні 1944 року Василь Биков був тяжко поранений. Поруч із письменником – учні Северинівської школи і їх учителька Єлизавета Дмитрівна Сергієнко. 1976 рік, Кіровоградшина.
Учителька северинської школи Єлизавета Дмитрівна Сергієнко, яка знала цю історію, принесла мені одного разу (було це десь у середині 1980-х) унікальну фотографію: на ній можна побачити Васіля Уладзіміравіча в оточенні учнів Єлизавети Дмитрівни. Він приїздив у Северинку! Сталося це після того, як учителька відшукала його в Москві під час одного з письменницьких з’їздів і запросила побувати в тих місцях, де колись на нього полювала смерть. Приїзд був «тихий», цілком приватний: навіть бувалі кіровоградські журналісти не можуть пригадати тепер цей епізод. Очевидно, сам Бикав не хотів зайвого шуму довкола своєї персони (хоч слава тоді вже ходила за ним назирці).
Читайте також: Ігор Юхновський: «Примирення – справа майбутнього покоління»
На звороті фотографії зі слів Єлизавети Дмитрівни моєю рукою зафіксовано: «1976 рік. Бикав на той час уже був автором таких популярних повістей, як «Журавлиний крик», «Третя ракета», «Альпійська балада», «Мертвим не болить», «Круглянський міст», «Сотников», «Обеліск», «Дожити до світанку», «Вовча зграя», «Його батальйон»…
Мені пощастило: у нашій маленькій сільській бібліотеці були книги Васіля Бикава, тож «Альпійську баладу» й «Третю ракету» я прочитав іще в шкільні роки (себто в 1960-ті). А ось про повість «Мертвим не болить» (1965), у якій описано оту северинську історію 1944 року, дізнався значно пізніше: надрукована Алєксандром Твардовскім у № 1, 2 «Нового мира» за 1966 рік, вона потрапила під сильний критичний вогонь тих, кого бикавська правда не влаштовувала. І я розумію, чому саме не влаштовувала.
У повісті «Мертвим не болить» війна постає такою, якою її бачить молодший лейтенант Василевич: із усіма жахом і кров’ю, непарадним солдатським повсякденням, із героїзмом і самодурством. Окрім передової лінії, по другий бік якої ворог, у Бикава є і ще один фронт, моральний. «Свої» в нього далеко не завжди «свої», як ось капітан-«смершівець» Сахно, для якого бійці й молодші офіцери – то лишень об’єкт для підозр. Усе дуже складно на цій бикавській війні. На першому плані тут не так баталії, як душа солдатська, гострі морально-психологічні колізії, поєдинок людини зі страшними обставинами, в яких треба не тільки фізично вціліти, вистояти, а й зберегти в собі людину…
Бикав-письменник заходив на «заборонену територію»: плакатна «правда» його не цікавила; він показував правду неприкрашену (у повісті «Мертвим не болить» згадано, наприклад, штрафні роти, до яких нерідко відправляли ні в чому не винних солдатів, щоб потім гнати їх на неминучу смерть). Це факт: завдяки таким письменникам, як Васіль Бикав, підсовєтська література поступово «відвойовувала» право бути чесною…
Тоді ж таки, у 1966-му, повість «Мертвим не болить» була передрукована в українському перекладі на сторінках журналу «Сучасність», що виходив за кордоном. Редагував «Сучасність» Іван Кошелівець; він і переклав твір, авторові якого тоді довелося витримувати шквальну атаку, організовану власниками партійних кабінетів та високопоставленими військовими. Серед опонентів Бикава був навіть Іван Конєв, колишній командувач фронту, що в 1944 році брав Кіровоград…
Були, однак, і ті, хто підтримав письменника, і в Білорусі, і в Москві.
Були й цілковиті несподіванки: Олесь Гончар, скажімо, болісно відреагував на українське (як йому здалося) прізвище «смершівця» Сахна. І вже навіть через два десятки років, коли йшлося про публікацію повісті «Мертвим не болить» у київському журналі, рішуче протестував: «Тільки через мій труп…» У літературних колах на Дніпрових пагорбах якийсь час навіть гуляла чутка про «українофобію» Васіля Бикава…
Читайте також: Композитор свободи
І все-таки повість з’явилася друком у «Вітчизні» (переклала її цього разу українка з Мінська Тетяна Кобржицька). Хоча окремим виданням вона так досі й не виходила…
Що ж до бикавської «українофобії», то насправді все було з точністю до навпаки! «У мене до України найщемливіше почуття, часом більше, ніж до Білорусі. Може, тому що молодість моя пов’язана з нею», – зізнавався Бикав у листі до білоруського літературознавця Васіля Бурана (27 серпня 2000 року).
Так, пов’язана, до того ж «смертним зв’язком», якщо казати словами поета Ніколая Рубцова. Про северинську історію 1944-го вже сказано, а варто згадати й той факт, що війна застала 17-річного Васіля Бикава на Сумщині, у Шостці, що згодом він брав участь у визволенні Кривого Рогу, що після поранення під Кіровоградом три місяці провалявся у госпіталі в Олександрії, власне у приміщенні школи, пристосованому під медичні потреби…
До зізнання Васіля Бикава у тому, що до України в нього «найщемливіше почуття», можу додати ще одне свідчення письменника. 1995 року я звернувся до нього через посла України в Білорусі Володимира Желібу (кіровоградця, з яким ми в серпні 1991-го разом голосували за державну незалежність України) із проханням передати для перекладу й публікації в кіровоградському часописі «Вежа» нових його оповідань. І невдовзі Бикав переслав мені кілька своїх «апошніх» (останніх) творів, «якія мала яшчэ дзе друкаваліся». Деякі з тих оповідань переклав я, деякі перекладали ми удвох із доцентом місцевого педінституту білорускою Лілією Петрівною Смольяновою, – і через короткий час добірка бикавської «малої прози» таки з’явилася на сторінках «Вежі».
Але був ще й лист від Васіля Бикава, датований 27 жовтня 1995 року. «Украіна для мяне (і асабліва Кіраваградчына) – другая радзіма, самая дарагая зямля, на якой мне хапіла ліха ў самыя ліхія часіны, – писав Васіль Уладзіміравіч. – Шкода, што і цяпер, праз 50 год, на ёй мала шчасьця (як, зрэшты, і ў Беларусі). Але спадзяемся…»
Найбільше мене зачепило оповідання «На чорних порубках», у якому йшлося про останні дні Білоруської Народної Республіки (1920 рік).
Вісім персонажів, вісім історій «апошніх» захисників білоруської незалежності, які переховуються в лісі («на чорних порубках»!) без права на смерть у відкритому бою, оскільки їхні тіла будуть розпізнані ворогом, після чого покарають іще й рідню кожного з них… Що залишається воякам за білоруську волю в цій страшній безвиході? Командир вирішує, що всі вони мають добровільно попрощатися з життям, а той, кому судилося бути останнім, закопає тіла загиблих і потім сам також застрелиться десь у лісовій гущавині…
Так і відбувається. Тільки гинуть усе ж не восьмеро, а семеро: в останню мить командир залишає живим підлітка Володьку. Рука не піднялася… А авторові важливо, щоб залишалася надія, живим утіленням якої і є Володька. Надія на оту саму відчайдушну білоруську волю…
Знову: «Але спадзяемся…»
За оповіданням «На чорних порубках» була створена радіовистава, яка не раз звучала в українському ефірі. Мені здавалося, що якби білоруси мали можливість почути чи прочитати те оповідання, то, може, під час лукашенківського референдуму, на якому вирішувалося питання про другу державну мову й союзну (з Росією) державу, вони не так легко прощалися б із мрією Васіля Бикава про Білорусь під національним, а не совєтським прапором…
То була, може, остання драма Бикава: він бачив, розумів, у якому стані перебуває його нація. Історія, відома ще з біблійних часів: народ не завжди готовий чути своїх провідників. Звідси, мабуть, і гіркота в словах поета Ригора Барадуліна: «Васіль Бикав був посланий нам Всевишнім, щоб отямилися, щоб нарешті згадали, хто ми і для чого на землі живемо»…
Що ж, хода історії ніколи не буває легкою. Вона часом нагадує шекспірівські трагедії, і Бикав це добре знав. «Але спадзяемся…» – писав він, і ці його два мужні слова, написані білоруською, не йдуть із моєї української голови…
фото надане Володимиру Панченку Дмитром Чередниченком