Ще до початку сепаратистського руху на Донбасі травневі свята були тут чи не найбільш значущими для переважної частини населення Донецька та прилеглих до нього міст: покоління у віковому діапазоні від 40 років і старше сприймало їх як щось особисте, глибоко пов’язане з дитинством та історією. Тоді як молодь завжди була досить індиферентна до червоних прапорів, георгіївських стрічок, портретів Лєніна та іншої атрибутики, реагуючи радше на низку теплих травневих вихідних.
Сьогодні будь-який елемент радянського минулого пропаганда «ДНР» використовує для дедалі більшого вкорінення ідеї про те, що Донбас уже ніколи не буде в складі єдиної України. Лінія такого негласного розмежування проходить через ті самі основні атрибути першотравневих свят та події нашої нещодавньої історії. Насамперед керівництво «республіки» не поскупилося на білборди, на яких мужній Захарченко й частина його бойових товаришів із гордістю дивляться вперед, завдяки задньому плану ніби виходячи з однієї з гарячих точок, тоді як із другого боку рекламного щита розміщена світлина ветерана Другої світової, який виразом обличчя та мімікою ніби схвалює ту картину. І все це увінчують написи на кшталт: «Мы продолжим ваше дело» або «Помним победу. Фашизм не пройдёт».
Читайте також: «Голос Донбасу»: п’ять тисяч «почутих» жертв
Щось подібне, але вже без перших «республіканських» осіб можна побачити й у Донецьку та Макіївці, де чи не на кожному кроці розвішані плакати із зображенням просто георгіївських стрічок або орденів із червоною зіркою з написом «1941–1945. Мы помним». Рідше, але все ж таки можна натрапити на білборди, присвячені подіям в Одесі 2 травня: «Не простим никогда» – здебільшого ж такі написи розміщені на сепаратистських інтернет-ресурсах. Треба визнати, що апелювання до одеських подій викликає особливу ненависть до України й має зовсім інший ефект порівняно з банальним червоним прапорцем «Мир. Труд. Май». Це можна виявити як у приватних розмовах, коли найзатятіші прибічники «ДНР» за першої-ліпшої нагоди нагадують, що ніякого компромісу не може бути вже через саму Одесу, так і в сепаратистських групах соцмереж, що наповнені приблизно таким самим змістом. Понад те, частина людей у Макіївці ввечері 2 травня виставила у вікнах свічки на спомин про «нацистську розправу» за прикладом акції «Запали свічку», присвяченої Голодомору 1932–1933 років. Пропаганда справді працює тут блискуче: якщо рік-два тому в ці дні можна було побачити лише поодинокі маршрутки з першотравневою атрибутикою, то тепер фактично кожен другий автомобіль чи автобус «прикрашений» чорно-оранжевими прапорцями, а деякі особливо «сентиментальні» водії навіть прикріплюють фото Лєніна до заднього скла.
Утім, усе це лише відображення того, що відбувалося на головній площі в самому Донецьку й задавало загальний тон мисленню моїх земляків. Мітинг переріс у звеличення колишньої потуги Союзу, причому вустами перших осіб місцевої Компартії. Якщо раніше червоні прапори в Донецьку були лише даниною минулому, то тепер зникли будь-які натяки й напівтони: величезне червоне полотнище з написом «Слава Союзу Советских Социалистических Республик» та аплодисменти Борису Літвінову (голові «Компартії ДНР» та авторові «Декларації незалежності ДНР») недвозначно говорять про те, у який ментальний час занурилося населення Донецька й окупованих земель Донбасу, що там лишилося.
Щодо Макіївки, то тут 1 травня розтяглося в довгі «шашличні» вечори, які влаштували ті самі «ополченці», що вийшли у звільнення.
Читайте також: «Розстріляний як ворог ДНР»
На одну з таких компаній я мимоволі натрапив, ледве не вибачаючись за те, що єдиний із нашого будинку ще лишився «на гражданці», тоді як більшість моїх знайомих уже давно в лавах «ополчення». Треба сказати, що це й справді викликає певні нерозуміння та підозру, адже війна в нашому місті, як і в переважній частині інших окупованих міст Донбасу, є чи не єдиним джерелом доходу або принаймні єдино дохідним. Лиш одиниці людей, як і раніше, спускаються в напіврозбиті шахти за зарплату у вигляді знака питання, тоді як поруч, під боком, рядовим «ополченцям» платять 360 доларів за місяць. Словом, трохи поспілкувавшись зі своїми вчорашніми друзями, я зрозумів, що війна остаточно вимила з них залишки бодай якогось здорового глузду, оскільки багато хто всерйоз збирався «йти на Львів», а дехто був ще й цілком упевнений, що скоро зіштовхнеться на фронті з регулярними частинами армії США, які наразі воюють «на боці укропів» нібито як окремі підрозділи. Лунали й думки, мовляв, «ми ж усі для них другий сорт, що ти хочеш» і таке інше. Що ж до самого свята, то тут якраз нічого не змінилося: для мого покоління воно ніколи не було священним і завжди означало не більше, ніж підсмажене травневе м’ясо на шампурі, навіть після того як усі ці люди пішли в «ополчення».
Словом, вкотре монолітне радянське минуле прокотилося вулицями вже чужих міст із тією лише різницею, що тепер Радянський Союз та його «священні» свята стали реальним дороговказом для сотень тисяч людей, які все ще лишаються на цих територіях і далі вірять у щасливе, світле майбутнє, уже під триколором «країни ДНР».