Стій і терпляче чекай, поки шлагбаум відкриється. Крим і в минулі десятиліття святкував «майскіє» з несамовитою завзятістю, бо «красниє дні калєндаря» вважалися чудовим легальним поводом гучно заявити про свої «особливі цінності» та ще гучніше наголосити на своїй опозиційності до «націоналістичного» Києва. Нині протестний аспект вщухнув: ну не протестувати ж проти омріяної Росії (дарма що рівень життя отих солідарних трудящих скотився при ній до давно призабутих українських стандартів початку 1990-х років). Та й боязко воно тепер протестувати. Тож першотравневі маніфестації з «ходи непокірних» перетворилися на суцільне лизоблюдство перед діючою російською владою. Знайшлися, щоправда, й сміливці: безстрашні севастопольські комуністи. На своєму Пєрвомаї вони відважно заклеймили все: і буржуазний уклад Росії, і московських олігархів, і «власовскіх нєдобітков» у міській управі, і навіть уряд Мєдвєдєва, вимагаючи його відставки. Але, сміливо розкидаючи словесні ляпаси, більшовики старанно оминали «головного буржуя»: Путіна. Ця ботоксна ікона залишилася недоторканою, і мармизи Сталіна на транспарантах над юрбою усміхнено хитали головами, схвалюючи завбачливу обережність комуністів. Бо багато що можна вибачити, коли не ставиться під сумнів генеральна лінія. І хоча ця лінія визначається зараз на півострові не комуністами, Іосіф Віссаріоновіч, поза сумнівом, втішається в пеклі, спостерігаючи, як вона втілюється в життя кримчан згідно з його вченням. На нещодавньому збіговиську кримського відділку російської правлячої партії «спікер» Константинов простодушно радів, що в Криму відсутня опозиція. «Сегодня у нас в Крыму нет оппозиции, которая бы помогала нам своей критикой, выявлением узьких мест в работе власти. Поэтому мы сами должны критически оценивать свои действия», – заходився цей феєричний йолоп, уявляючи себе не інакше, як мініатюрною копією Сталіна (у котрого, як відомо, теж не було опозиції з причини фізичного її винищення).
Читайте також: «Русскій дух»
До гірлянди пропагандистських заходів, щоб не пустував похмільний проміжок між Пєрвомаєм та Дньом Пабєди, влада спробувала підчепити ще одне свято. У міру того як наближається дата кримськотатарських жалобних заходів, пов’язаних із депортацією 18 травня 1944 року, аксьоновський режим гарячково шукає будь-які альтернативи їй. Спроба призначити тубільцям «святкування» на 21 квітня провалилася, тож окупанти вхопилися за кримськотатарське народне свято весни Хидирлез, що відзначається на початку травня. Зазвичай цей захід готував Меджліс, проводячи його за величезного скупчення народу на природі: влаштовувалися ярмарки, фестивалі народної музики та кулінарії, змагання борців і вершників тощо. Кульмінацією ж Хидирлезу було пускання з гори калача. Те, на який бік він упаде, провіщувало, який цьогоріч буде врожай. Картинки з такого свята стали б у великій пригоді окупантам як яскрава ілюстрація «блаґодєнствія інородцев» під російським орлом. Збагнувши це, кримський «уряд» перехопив народну ініціативу й почав збирати масовку.
Читайте також: Нашестя «чорних чоловічків»
Думка Меджлісу з цього приводу – народні традиції не мусять слугувати інструментом російської пропаганди, тому брати участь у такому «бенкеті під час чуми» недоцільно. Глава мусульман Криму, муфтій, дипломатично відхрестився від залучення вірян на захід, мовляв, це не релігійне, а суто світське свято. Тож окупантам довелося збирати учасників у «добровільно-примусовому» порядку. Бідні кримські бюджетники, ще не просохлі від святкувань після «добровільних» першотравневих демонстрацій, проклинали небо й землю, коли їх дощовим ранком дорогоцінного вихідного дня силоміць везли автобусами в поле на «татарскій празднік». Такої «наруги» над ними не чинили навіть за «бандерівської диктатури». Локальні хидирлези в кримських містах було спішно скасовано, щоб заповнити їхніми учасниками центральне поле святкувань під Бахчисараєм. Таким чином вдалося назбирати близько 5 тис. людей (офіційні ЗМІ звітують про 30–40 тис., але шулерська статистика є нормою сучасного Криму). Важко судити, чи достатньо веселими вийшли картинки, на котрих гостей кримськотатарського свята вітають на вході хлібом-сіллю росіянки в кокошниках, а груди багатьох присутніх рясніють колорадськими стрічками. «Високі гості» бубоніли якийсь офіціоз про цілковиту міжнаціональну злагоду (еге ж, на тлі ліквідованої опозиції!). Але от що справді вдалося, то це кульмінація дійства. Калач, який урочисто покотили в присутності всієї окупаційної верхівки, впав на лівий бік, обіцяючи неврожай. Трохи засмутившись, організатори запустили його ще раз… те саме. Третя спроба… Калач невблаганно пророкує якісь негаразди! Розчароване «начальство» полишає свято. Ото тепер треба тільки дочекатися й подивитися, що ж той калач їм напророкував…