«Вигляд зруйнованого Кельна шокував. Рівень збитків, яких зазнало місто від бомбардувань та інших наслідків війни, був нечуваний. Половина будинків та громадських споруд була зовсім знищені, а більшість із решти напівзруйнована. Уціліло тільки 300 будинків», – так описує багаторічний обер-бургомістр Конрад Аденауер свої враження від повернення до післявоєнного Кельна – міста, в якому він виріс, де зустрічав разом із іншими жителями кайзера Вільгельма І під час відкриття Кельнського собору в 1880 році (цей випадок він пізніше називатиме моментом найбільшої гордості свого дитинства).
«Кельн мав моторошний вигляд зі своїми розбитими церквами, багато з яких простояли майже тисячу років, оскверненим собором, із руїнами колись красивих мостів, що нависали над берегами Рейну, та цілим морем понищених будинків», – пише далі у своїх «Спогадах» Аденауер. Можна лише здогадуватися, наскільки приголомшив відданого католика, вихованого в сім’ї, де прусська раціональність і працелюбство межували з ревною побожністю, такий краєвид рідного міста. Важко переоцінити, чим воно було для Аденауера. У міжвоєнні роки обер-бургомістр багато сил доклав, аби перетворити його на культурний та комерційний центр. Діставши після Першої світової можливість перебудувати Кельн на сучасний манір, озеленити його і зруйнувати стару фортифікацію, він настільки дбав про свої проекти, що раз по раз забував про обмеження, які накладав міський бюджет. Через те мусив вислуховувати багато критики як від урядовців із Берліна, так і від представників Партії Центру, до якої належав і сам. У травневі дні 1945-го Кельн був швидше схожий на згарище. Кількість мешканців зменшилася від 790 тис. напередодні війни до 30 тис., які тулились у підвалах та бомбосховищах. Саме із цих руїн та повоєнного попелу мав відродитися майбутній німецький Фенікс.
Читайте також: П’ять хвилин для євреїв, п’ять хвилин для Гітлера
Після війни вже літній Аденауер повернувся на посаду мера Кельна. Утім, не надовго: очолювати окуповане місто, яке здебільшого лежало в руїнах і в якому було мало можливостей самостійно діяти, ставало дедалі важче. Він кілька разів мав серйозні сварки із представниками британської окупаційної влади. Після однієї з його промов, під час якої мер звинувачував союзників у знищенні Кельна, врешті було прийнято рішення про його «некомпетентність» на посаді. Наставав час для реалізації думок та планів Аденауера щодо майбутнього Німеччини, а не лише Рейнланду, з яким він пов’язував свою політичну діяльність раніше. Саме думкам про повоєнне майбутнє країни він присвячував більшу частину свого часу, перебуваючи у вигнанні за гітлерівського режиму.
Батько нової Німеччини
Партія Центру, до якої належав Аденауер іще з університетських часів, захищала інтереси насамперед католицького населення. Для молодого Конрада, що виріс у родині із серйозними традиціями саме цієї конфесії, вступ до такої політсили був цілком логічний. Утім, він, уже перебуваючи в ПЦ, ініціював дискусії про потребу в партії, що репрезентувала б інтереси всіх громадян, а не лише певної частини. Понад те, його друга дружина Авґуста Цинссер належала до протестантської родини. Це навіть спершу було перешкодою для їхнього шлюбу (окрім, звісно, великої різниці у віці). Ще перебуваючи на посаді мера Кельна й не маючи права на політичну діяльність, Аденауер стежив за перемовинами про заснування нової партії, яка формально утворилася 2 вересня 1945 року, й отримував інформацію про переговірний процес. У майбутнього канцлера було своє чітке бачення політики ХДС та майбутнього Німеччини. Уже в березні наступного року Конрад Аденауер стає головою ХДС у Британській окупаційній зоні. На той час політику вже виповнилося 70 років, утім, це не стало для нього мінусом, швидше навпаки. Надто багато молоді фанатично підтримувало нацистський режим, а вже літній, проте активний і глибоко патріотичний католик Аденауер, одружений із протестанткою, який пережив кайзерівську Німеччину, Веймарську республіку й нацистів, викликав до себе неабияку повагу.
Роздумуючи над майбутнім німецького Фенікса, він наголошував, що німці надто довго ставили державу попереду індивіда, тому настав час залишити минуле позаду й перейти до ліберальної демократії. Це, на його думку, намагалася зробити Веймарська республіка, однак вона зазнала невдачі, оскільки було змінено інституції, але людські уми залишилися такими, як раніше. Майбутній канцлер бачив Німеччину форпостом нової, об’єднаної демократичними цінностями Європи. Саме тому так наполягав на центристській ідеології, яка згуртувала б представників різних класів та віросповідань. Його ставлення до нацистів та комуністів було аналогічне: «Зі Сходу загрожує атеїстична комуністична диктатура. На прикладі Радянського Союзу бачимо, що ліва диктатура щонайменше така сама небезпечна, як і права.
Читайте також :Від Мюнхена до Ялти
Через війну СРСР закріпився на територіях аж до Центральної Німеччини, до берегів Ельби, і є великою загрозою для нас». Майбутньому канцлерові бачилося вкрай важливим змінити політичну культуру своєї країни, і в межах ХДС йому це таки вдалося. ХДС стала першою справді Volkspartei, бо враховувала інтереси різних конфесій та класів. Конфесійна єдність була вкрай важливим моментом, на думку Аденауера, адже неспроможність прихильників різних віросповідань домовитися між собою стала одним із факторів зростання підтримки Гітлера після провалу Веймарської республіки. Не менш істотним було і представництво різних класових груп. У своєму значно пізнішому інтерв’ю іноземним журналістам на той час уже канцлер Аденауер наголошував, що не хотів би, аби політсила репрезентувала якийсь із класів. Саме щоб зробити її більш «позакласовою», християнські демократи вирішили називати себе «союзом», а не партією. Під час перших виборів Аденауер разом із ХДС великий наголос робив на економічних змінах у повоєнній країні, окрім соціальних. Утім, економіст із нього був кепський. Великою знахідкою для «батька нової Німеччини» стала фактично нав’язана спершу американцями кандидатура міністра економіки Людвіґа Ергарда, який після відставки Аденауера став його наступником на посаді канцлера. Завдяки Ергардові ФРН пережила «економічне чудо» вже упродовж першого повоєнного десятиліття.
Гребля проти червоного потопу
Від часу його обрання канцлером у 1949 році й аж до смерті в 1967‑му зовнішня політика була для Аденауера однією із пріоритетних тем. По-справжньому «Der Alte» (нім. старий) прагнув, аби Німеччина відновила свою суб’єктність на міжнародній арені. Його гордості не було меж, коли 5 травня 1955 року він мав нагоду позувати на сходинках палацу Шаумбург на честь проголошення суверенітету Західної Німеччини і припинення дії окупаційного статуту. Утім, невдовзі потому стався казус, який неймовірно роздратував літнього канцлера. Американський президент Айзенгавер під час однієї із прес-конференцій заявив, що створення в Центральній Європі нейтральної зони заслуговує на увагу. Аденауер негайно скликав до себе ключових послів. Він чітко бачив, що такі наміри можуть призвести до сумного кінця. Саме боязнь «нейтральної» Німеччини, яка відразу могла потрапити під вплив СРСР, штовхала його до такої активної підтримки Європейського оборонного співтовариства. «Тільки разом, маючи у своєму складі вільну Німеччину, Європа зможе побудувати греблю проти червоного потопу», – в одній із промов зауважив якось Аденауер. Для нього Westpolitik завжди переважала над Ostpolitik, тобто канцлер бачив актуальнішим завданням створення міцної та незалежної Німеччини в межах Заходу, а не об’єднання з НДР. Він вважав: коли Західна Німеччина стане достатньо сильною та самостійною, СРСР буде неспроможний завадити бажанню Східної інтегруватися з нею.
Для німців повоєнний період асоціюється з «ерою Аденауера». Це може звучати дещо авторитарно, і таку ознаку старому канцлерові закидали не раз, утім, саме роки його правління заклали підвалини нинішньої Німеччини й досі впливають на майбутнє не лише її, а й усієї Європи.