Небезпечна весна

Як і після Помаранчевої революції 2004 року, новій владі так і не вдалося належним чином нейтралізувати реакційні сили й зробити оновлення еліт незворотнім. Про­­цес люстрації пробуксовує, а функціонери попереднього режиму та агенти основних олігархічних груп впливу того часу все ще лишаються кістяком середньої ланки державного управління та правоохоронних структур. Розслідування проти представників режиму спускаються на гальмах. У тих випадках, коли справи все ж доводяться до суду, розвалює їх уже корумпована Феміда, яка завжди відігравала ключову роль у функціонуванні коруп­­ційно-олігархічної моделі. Відтак загроза реінкарнації режиму Януковича в новій модифікації не тільки лишається актуальною, а й постійно зростає.

Гучні викриття та корупційні скандали, можливо, й справляють певне враження на обивателів, однак насправді лише дискредитують строкату владну команду. Дедалі більше помітно, як вона тоне в тотальному внутрішньому саботажі одних відомств іншими, керівництва підлегли­­ми тощо. Показова в цьому сенсі відповідь міністра закордонних справ в інтерв’ю інтернет-ви­дан­­ню «Українська правда» на запитання про причини пробуксовування надання Україні безвізового режиму та здобутків владної команди у відповідному напрям­­ку. Павло Клімкін цілком серйоз­но зазначив: «Завдяки тому що ми сконцентровано працюємо, у нас з’являються речі, над якими ніхто не працював. Наприклад, внутрішній біометричний документ… Завдяки руху до безвізового режиму ми кілька тижнів тому нарешті дотиснули Державну міграційну службу. Вона представила зразок і план, яким це запроваджується. Оце і є здобуток…»
Коли взяти до уваги, що ситуація й за іншими напрямами державного управління аж ніяк не краща, то стає зрозуміло, чому реформи або взагалі не відбуваються, або імітуються чи в найкращому разі просуваються черепашачими темпами.

Плацдарми реваншу

Особливо небезпечною є ситуація з оновленням управлінських кадрів та правоохороних структур східних і південних регіонів. На Донбасі рік тому саме через те, що не була проведена вчасна заміна, сталися їх тотальний перехід на бік агресора й катастрофічний розвиток подій. Проте відтоді мало що змінилося. Підібрані в період домінування там регіоналів чиновники та правоохоронці все ще підконтрольного Україні Донбасу, інших східних та південних регіонів у критичній ситуації лише до слушного часу терплять «майданівську владу» і за першої-ліпшої нагоди ладні стати основою реваншу.

Останнім часом цей факт дедалі частіше проривається скандалами в публічну сферу. Так, 20 квітня Володимир Ржавський, радник голови Донецької ОДА Олександра Кіхтенка, написав заяву про звільнення «у зв’язку з непідтримкою ним проукраїнської та державницької позиції президента». Це сталося після скандалу довкола відвертого лобізму Олександром Кіхтенком інтересів терористів із «ДНР» та «ЛНР» у частині зняття міграційних, транспортно-комунікацій­них обмежень та фінансово-еконо­мічної блокади з підконтрольних їм територій. У Харкові владу й далі контролює Геннадій Кернес. Зростає активність сепаратистських сил та Ріната Ахметова на Запоріжжі.

Декларованій нинішньою вла­­дою деолігархізації в Опозиційному блоку не соромляться публічно протиставляти намір законсервувати олігархічну модель

І навіть у донедавна ключовому форпості боротьби з регіоналами на Сході – на Дніпропетровщині – поволі зростає вплив одіозного функціонера режиму Януковича, одного з основних претендентів на посаду пре­­­м’єр-мі­ніст­ра поряд із Сергієм Арбузовим Олександра Вілкула. Саме з ним під час Революції гідності пов’я­зу­вали організацію та фінан­­сування провокаційних антимайданів і банд тітушків, які діяли як у регіоні, так і в Києві. Нещодавно екс-заступник голови обл­дер­ж­ад­міністрації часів Коломойського Геннадій Корбан звернувся з відкритим зверенням до президента, генпрокурора, директора НАБ та очільника Дніпропетровської ОДА щодо сумнівних рішень Апеляційного суду області, який в останні дні став системно випускати на свободу раніше затриманих співучасників організації побиття дніпропетровського Євромайдану 16 січня 2014 року. Йдеться про пов’яза­них із Олександром Вілкулом екс-заступника голови Дніпропетровської ОДА Ростислава Ботвінова та екс-заступника голови Дніпропетровської облради Вік­то­­ра Науменка, а також про низку керівників державних і комунальних підприємств того часу. Водночас інший колишній заступ­­ник Коломойського на посаді очільника Дніпропетровської ОДА Борис Філатов повідомив про призначення радником нинішнього її керівника Вадима Нестеренка, екс-заступника на цій посаді Вілкула.

Усвідомлення суспільного запиту на очищення країни від реакціонерів знайшло вияв у популістському рішенні Івано-Франків­­ської облради від 17 квітня, яким передбачено заборону реєстрації та діяльності в будь-якій формі на території області ПР, КПУ, Опозиційного блоку і Партії розвитку Юрія Мірошниченка. Свої дії облрада пояснила спробою зробити неможливим реванш «антидемократичних і злочинних політичних сил, засновниками і членами яких є послідовники злочинної діяльності», й доручила управлінню юстиції та держреєстраторам до наступної сесії після оприлюднення рішення скасувати всі акти реєстрації структурних підрозділів цих партій. Однак таке рішення не відповідає українському законодавству і Конституції, згідно з якими заборонити діяльність тієї чи іншої політичної сили може лише суд, тож, окрім актуалізації проблеми, жодних правових наслідків не матиме. Проте класичні механізми заборони реакційних партій, які виступали опорою режиму Януковича в умовах сформованих у його часи судів, зі зрозумілих причин є недієвими. Приклад – тривалий і безрезультатний процес із заборони КПУ в суді, який тягнеться вже понад півроку.

Курс на дострокові вибори

Наприкінці березня колишні регіонали сформували «тіньовий уряд» на чолі з близьким соратником Ріната Ахметова Борисом Колесніковим та активізували критику влади з вибудовуванням дедалі чіткішої альтернативи політиці нинішньої влади.

Так, «коаліції війни» вони протиставляють гасло досягнен­­ня миру будь-якою ціною, соціально непопулярним заходам зменшення бюджетного дефіциту та приведення до ринково обґрунтованого рівня тарифів на комунальні послуги – мораторій на ці заходи, наміру влади провести децентралізацію на основі розширення повноважень громад – путінську модель федералізації з механічною передачею повноважень Києва владі регіонів. Для громад це нічого не змінить, натомість створить із кожної області фактично квазідержаву, в якій значно простіше буде спровокувати сепаратистські настрої, а відтак і дестабілізацію та колапс країни.

Читайте також: Усе за Дарвіном

Декларованій нинішньою вла­­дою деолігархізації в Опозиційному блоці не соромляться публічно протиставляти намір законсервувати олігархічну модель. Зокрема, її відкрито лобіює один із його лідерів Сергій Льовочкін. Екс-глава адміністрації Януковича та молодший партнер провідного агента російського впли­­ву в Україні протягом останніх 10 років олігарха Дмитра Фірташа цинічно підміняє терміни, ототожнюючи олігархів та великий капітал. Мовляв, «досвід сучасного світу показує, що знищення великого капіталу – це синонім деградації економіки та провалу політики модернізації. В умовах цивілізованого ринку саме великий капітал є рушієм економічного зростання, запровадження інновацій».

При цьому в Опозиційному блоку не приховують націленості на провокування розвалу діючої коаліції та проведення вже цієї осені дострокових виборів до парламенту разом із виборами до органів місцевого самоврядуван­­ня. Адже за нинішнього складу ВР досягти повного реваншу без його переобрання шансів фактично немає. Як відомо, за партійними списками ОП здобув у Верховній Раді 27 місць. За мажоритаркою до ВР потрапив ще 71 колишній регіонал або інший учасник проянуковичівської більшості в попередній Раді. За нинішньої структури українського парламенту до потенційної реакційної коаліції могли б увійти 40 депутатів від Опозиційного бло­­ку, фактично повним складом група «Відродження» (22 особи), 15–18 нині позафракційних та стільки само з групи «Воля наро­­ду». Однак сукупно їхня чисельність не сягає і 100 «штиків». А в лавах фракцій нинішньої більшості хоч і є чимало менш явних представників п’ятої колони, однак загалом їх не більше ніж 30–40 осіб. Цього недостатньо не те що для формування більшості, а й навіть для блокуючого пакета з 151 депутата, і без малоймовірних екстремальних умов потрібної кількості тушок проросійським силам зібрати не вдасться.

Тому найреальніший шанс реакційних сил у парламенті – розвал нинішньої коаліції. В інформаційному просторі останнім часом активно просувають тезу, що Порошенкові для управління країною більше не потрібен Арсеній Яценюк. Аргументом на користь цього називають різкий спад рейтингу прем’єра та корупційні скандали навколо уряду. Вихід «Народного фронту» з коаліції означатиме її розпад: гіпотетично місце НФ може посісти хіба що фактично асоційована з коаліцією останнім часом група «Воля народу», але лише за малоймовірної умови, що всі нинішні учасники більшості підуть на союз із колишніми учасниками голосування за сумнозвісні диктаторські закони. Тому найреальнішим сценарієм розвитку подій у разі розвалу тандему Порошенко – Яценюк стануть дострокові вибори. Тим більше що потенційно зацікавленими у їх проведенні будуть також усі малі політичні сили з нинішньої коаліції, адже їхній рейтинг принаймні не менший, а зазвичай вищий, аніж під час минулих перегонів (див. Тиждень, № 15/2015).

Вирішальний етап

Тим часом результати дострокових виборів справді небезпечні не лише для деяких учасників нинішньої коаліції. Велика загроза поразки або щонайменше втрати переконливої більшості проєвропейськими політичними силами. Адже їхній високий результат на попередніх парламентських виборах був забезпечений переваж­­но тимчасовою деморалізацією проросійського електорату, що спричинило низьку явку в півден­­них та східних регіонах (32–42%), і високою мобілізацією електора­­ту західних областей (60–70%).

У жовтні 2014 року за п’ять проєвропейських партій, які в результаті утворили нинішню конституційну більшість, проголосувало менше ніж 10,9 млн із 30,4 млн усіх внесених на той час до списків виборців (разом зі «Свободою», ГП Гриценка та «Правим сектором», які до парламен­­ту не потрапили, 12,4 млн). І те, що на тих виборах проросійську трійку (Опозиційний блок, КПУ і «Сильна Україна») підтримало тільки 2,6 млн громадян, аж ніяк не свідчить, що на наступних перегонах їх не буде вдвічі-втричі більше через вищу мобілізацію проросійського електорату. Натомість розчарування проєвропейськи налаштованих виборців мо­же значно знизити вже його явку.

Читайте також: Конституційний суд вирішив зачекати з люстрацією

Найвигіднішим для реваншу реакціонерів і водночас найнебезпечнішим для проєвропейського курсу країни було б проведення дострокової парламентської кампанії навесні 2016 року. Саме до того часу більшість громадян вичерпає запас міцності своїх заощаджень та терпіння, на цінах і тарифах повною мірою позначиться відкладений ефект від майже трикратної (на сьогодні) девальвації гривні, пройде дві хвилі та буде на підході третя (з березня 2016-го) вже розписаного підвищення цін на електроенергію, повною мірою відчується подорожчання газу та централізованого опалення, цілком виявить себе стиснення споживчого попиту, а відтак і обвал внутрішньої торгівлі та сфери послуг, від яких визначальною мірою залежать малий бізнес та мікробізнес. Досягне пікових значень рівень явного й особливо прихованого безробіття.

А вибуховий потенціал усіх цих факторів буде підсилений очі­­куваною реструктуризацією вугільної галузі з принаймні кількома десятками тисяч невдоволених нею шахтарів та очікуваною демобілізацією до кінця поточного – початку наступного року щонайменше 70–80 тис. учасників АТО. Повернувшись додому після тривалої відсутності, вони зможуть значно гостріше відчути глибину падіння рівня життя їхніх родин та відсутність очікуваних позитивних зрушень у відносинах влади й суспільства, ніж якби перебували весь цей час вдома, а також із перших вуст розповісти всю правду про ситуацію на війні. Водночас наполегливі спроби влади розпочати детінізацію економіки (через оподаткування заощаджень і конвертних доходів) із середнього класу і малого бізнесу, а не олігархів, великого бізнесу та високопосадовців (які й визначають зараз повною мірою логіку «реформ» нинішньої влади) радикалізує й цю рушійну силу обох українських революцій.

Найвигіднішим для реваншу реакціонерів  було б проведення дострокової парламентської кампанії навесні 2016 року

Таким чином, ідеальний для реакційних проросійських сил час для реваншу на загальнонаціональному рівні – весна 2016-го. Розкачати ситуацію для суміщення виборів до парламенту з місцевими уже в жовтні 2015-го їм навряд чи вдасться. Протестний потенціал до цього часу ще не сягне максимуму: ключову роль відіграватиме саме «холод­­на і голодна зима 2015–2016 років». Тому місцеві перегони стануть швидше пробою сил, адже в українських умовах найбільш репрезентативною соціологією є саме дані реальних виборів. Це, наприклад, не раз засвідчували результати ПР та БЮТ у 2006 році, «Свободи» у 2012-му, «Народного фронту», «Самопомочі» та Опозиційного блоку в 2014-му, дійсний результат яких виявлявся у 1,5–2 рази вищим від найкращих соціологічних прогнозів для них перед голосуванням. Аналогічним було й розчарування для «Нашої України» у 2006-му, УДАРу в 2012-му, «Сильної України» та БПП у 2014-му. Тому педалювати дострокові парламентські вибори доцільніше вже за результатами місцевих перегонів.

Під час парламентської кампанії-2014 у підконтрольних Україні районах Луганської та Донецької областей Опозиційний блок, КПУ та «Сильна Україна» (СУ) отримали 57,3–57,5%, у Харківській – 45,2%, Запорізькій – 39,1%, Одеській – 38,4%, Дніпропетровській – 33,4%, Миколаївській – 31,9%, Херсонській – 25,4%. Дані останніх соціологічних опитувань свідчать, що наразі рівень підтримки цієї реваншистської трійки дещо нижчий. Так, на Сході з тих 63%, які визначилися, кого підтримати й мають намір взяти участь у виборах, за неї проголосували б 28,1% (тобто менше ніж половина), зокрема 18,6% – за ОБ. На Донбасі відповідні показники становлять 46%, 19,8% та 10,7%. Проте це за умо­­ви, коли все ще надзвичайно велика кількість опитаних на підконтрольному Україні Донбасі, Півдні та Сході все ще не хоче брати участі у волевиявленні (39,3%, 31,3% та 20%) або збирається зіпсувати бюлетень (3,1%, 6,5%, 1,9%).

Наведені вище ключові тези політичної риторики представників Опозиційного блоку відповідають очікуванням абсолютної більшості мешканців принаймні підконтрольних Україні районів Донецької та Луганської областей, а також прилеглих до них Харківської та Запорізької. А мен­­шою мірою значній частині виборців інших південних та східних регіонів.

Так, за даними проведеного в березні 2015 року опитування Центру Разумкова, на Сході 38,5% переконані, що «ДНР» і «ЛНР» – це не терористичні організації, а «представники населення підконтрольних їм територій». Це трохи менше, ніж 41,5%, які вважають їх терористами, однак, ураховуючи фіксовані раніше внутрішні відмінності в настроях мешканців Дніпропетровської області, з одного боку, та Харківської і Запорізької – з другого, можна припустити, що в останніх двох частка тих, хто навіть зараз вважає «ДНР» і «ЛНР» «представниками народу», переважає. Навіть разом із Дніпропетровщиною на Сході й досі більш як половина мешканців переконана, що війна на Донбасі – це не захист від російської агресії, а «громадянський конфлікт між проукраїнськи і проросійськи налаштованими жителями України» або «боротьба між РФ і США за сфери впливу, яка ведеться на території України». Так само думають 56% мешканців підконтрольних Україні територій Донецької та Луганської областей.

Читайте також: Реванш чи оновлення

Продовження АТО до повно­­го відновлення контролю України над нині окупованими російськими військами територіями Донбасу хоче лише 24,5% жителів Сходу (з Дніпропетровщиною) і лише 10,7% жителів підконтрольних Україні частин Луганської та Донецької областей. Натомість заморожування конфлікту через надання незалежності або «особливого статусу» прагнуть 58,6% мешканців Півдня, 55,8% Сходу та 70,3% підконтрольних Україні районів Дон­­басу. Більш як половина жителів Сходу та підвладних Україні районів Донбасу виступає проти розриву соціально-еко­номічних контактів із захопленими терористами з «ДНР» і «ЛНР» територіями.

Частка тих, хто ладен заради реформ терпіти матеріальні труднощі хоча б якийсь час, також значно менша, ніж тих, хто до цього не готовий у південному (відповідно 34,7% і 53,7%), східному (22,9% і 74,1%) та підконтрольних Україні районах Донбасу (34,2% і 62,7%).
Відповідні настрої створюють сприятливе середовище для перемоги у східних і можливо частині південних регіонів створеного на базі «ОБ» (за участі Кремля) антиукраїнського блоку під умованою назвою «За мир і розвиток». У крайньому випадку підтримка йому може бути забезпечена за домогою добре обкатаних тут технологій фальсифікації. Отримавши перемогу тут на місцевих виборах антиукраїнські поліичні сили прикриваючись вимогами «зшивання країни», необхідності «почути» цього разу уже схід можуть апелювати і до проведення дострокових виборів до парламенту, і, у разі коли самостійно голосів для більшості в парламенті їм не вистачить навіть з урахуванням «тушкування», до створення «широкої коаліції» із частиною політичних сил із нинішньої влади.

З погляду реваншу на загальнонаціональному рівні наступний рік буде оптимальним ще й тому, що чекати значно довше небезпечно. За збереження ниніш­­ніх тенденцій та відсутності екстраординарних потрясінь 2016 рік стане «дном», нижньою точкою падіння реального рівня життя і, головне, його оцінки більшістю громадян. До кінця 2016-го – початку 2017-го очікується проходження періоду вирівнювання до ринкових тарифів на основні комунальні послуги, економічне зростання (принаймні нетривале «відновлювальне» за рахунок ни­зької бази порівняння), пожвавлення економічної активності та зростання зайнятості. Відбуде­ться для когось більш, для когось менш успішна адаптація до нових реалій життя, відтак формуватимуться оптимістичніші наст­рої за принципом «найгірше вже позаду». У цих умовах дедалі більшу частку виборців цікавитиме вже риторика не так реакційних політсил, що спекулюватимуть на труднощах, пов’язаних із затягуванням пасків, і підживлюватимуть ностальгію за минулим, як тих, котрі пропонуватимуть альтернативні, привабливіші стратегії розвитку, приправлені соціальним популізмом.